СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ
Неможливо оплатити страждання...
1943 року німці силоміць погнали на сільськогосподарські роботи підлітків і неповнолітніх, дорослих, які в Німеччині працювали по 12-13 годин на добу. Ті, кого погнали, не мали тих прав, що були в добровольців, котрі трохи раніше поїхали на такі ж роботи до Німеччини. Тих, хто не хотів їхати, хапали силоміць, їх кидали до «телятників» і везли, роздаючи «на місці» бауерам, поміщикам, як рабів, безкоштовну робочу силу.
Мене погнали примусом. Їхати не хотіла, піддавала себе тортурам: уже дорогою, сподіваючись, що мене повернуть додому, завдавала собі ран на руках, пила отруту, від якої непритомніла. Німці за це мене, непритомну, били, пошкодили голову й вухо. В результаті з 1943 року я не чую на ліве вухо. Вибили праву ключицю — вона так і не вросла в суглоб. У бауера я працювала в домашньому господарстві — доїла 10 корів, готувала їжу й годувала свиней, птицю. Попри неповноліття, працювала по 12-14 годин, роботи було стільки, що не вистачало часу й уночі виспатися. Ніхто нам нічого не платив, нікуди не відпускали, бауер і його дружина кричали «зроби те, зроби це», «швидше». Годували дуже погано — бруква варена або сьорбанка, хліба давали грамів 30. Цим я гидувала, тому їла те, що знаходила в полі i в лiсi, — сиру картоплю, гичку буряка, верхівки молодих ялинок. Спасибі полоненим — французу й поляку — вони ділилися зі мною. Француз ловив жаб, сам їв і мені давав — я ж не знала, що це було за м'ясо. Коли нас звільнили, він зізнався, чим мене годував, і досі мені погано навіть від свіжої риби або курчат.
Коли повернулася додому, потрапила до лікарні. Перенесла сім операцій, стала інвалідом 2-ї групи. Й на старості залишилася одна, з пенсією 31 гривня, без нагляду. Вся родина — п'ять чоловік — померла... Сльози за зіпсованим непосильною працею в Німеччині молодим життям ллються вже протягом багатьох десятиріч.
