«Сірі зони» і реформація мислення

У Дніпропетровську вже давно допомогу нашим військовим у зоні АТО і людям, жителям «сірих зон» у Донбасі, збирають і відвозять спільно Українська православна церква (КП) і Християнська церква «Блага вість». Із пастором Церкви «Блага вість» Володимиром Івановим вдалося поспілкуватися якраз між його поїздками з гуманітарною допомогою в «сіру зону». 

— Володимире, як вийшло, що представники двох різних релігійних напрямів раптом почали діяти спільно?

— Це якось само собою вийшло! Ще на самому початку виникали такі ситуації... Ну ось: я везу допомогу до Донбасу, а машина завантажена лише наполовину. І в отця Дмитра Поворотного — така сама ситуація. І він говорить: «Ми робимо одну справу. Робитимемо її разом! Зберешся їхати наступного разу — зателефонуй». Наступного разу я їду — вже з повною машиною, і не один, а зі священиком Дмитром. Або як він дзвонить: «Володю, тут військовополонених випускають, терміново потрібен транспорт!»

А у мене є цей транспорт, який так потрібен зараз йому й нашим хлопцям! Я бігом заправляю, летимо... 

І справу добру зробили. І так багато речей ми робили разом. Зараз, ніби вже озираючись, розумію, що по суті ж нас нічого і не розділяє. І Біблія — одна, і цінності — одні, і ментальність — одна. Християнська наша ментальність. А ми сприймали як язичники один одного... (Сміється) А тепер знаємо: є про що й поговорити.

— А взагалі, коли і чому ви вирішили допомагати? І, власне, пріоритети як розставлялися? Чи ви допомагали вибратися із зони конфлікту прихожанам лише своєї церкви?

— Ви маєте рацію, спочатку їхали наші прихожани, і ми допомагали їм розселитися. Ми довозили до Дніпропетровська, потім уже відправляли по Україні. Але потім, коли побачили всю ситуацію цілком... 

Був такий момент, він мені вкарбувався в пам’ять: коли МНС вивезла людей і висадила просто в посадці, це було за селищем Щастя. Ось вони вивезли людей і висадили їх із автобусів... Економили бензин, напевно. Розумієте, вони просто висадили людей на трасі, і вже ми цих людей вивозили далі... З тієї миті ми вже не запитували — хто якої деномінації, якої віри. Тому що тоді, там — і під клейонкою люди ночували, і з гілок робили курені... Із цієї миті було вже все одно, хто якої віри. 

Так само, як у мене вдома від самого початку жили й по 18, і по 20 осіб, і люди абсолютно сторонні! Притому, що у мене четверо дітей, ділили й ліжко, діти лягали на підлозі... і так було рік. Цілий рік у нас хтось жив!.. Одні виїжджали, за ними приїздили нові люди...

— Наскільки я знаю, довкола «Благої вісті» в Дніпропетровську ходять різні чутки: і сектою обзивають, і дужчі слова інколи звучать... Чи не лякало це людей?

— Лякало, звісно. Але ви ж самі знаєте: вчинки завжди промовляють голосніше, ніж якісь брудні слова. Адже з найперших днів окупації Донбасу до нас у церкву постійно приїздили переселенці... Щойно почалися події в Слов’янську, до нас у церкву приїхало 60 біженців, вони просто тут, у будівлі церкви, жили. Ми тут стригли, голили, мили, психологів запросили — світських, не християнських, допомагали людям взагалі відійти від стресу. І місцеві жителі побачили, хто ми насправді. І вони почали нам просто допомагати: приносили їжу, одяг, матраци і багато чого ще. 

Потім був дитячий будинок із Маріуполя, а це 70 дітей! Вони теж тут жили: і їли, і спали. А потім почалася «друга хвиля», коли ми своїми силами на восьми автомобілях регулярно, щодня вивозили з бойових дій людей. Із речами, із собачками... ніколи нам було чутками займатися.

— А коли ви почали возити гуманітарку до прифронтових міст? 

— Одразу, з перших днів. 

— І зараз продовжуєте возити? Чому? Адже пенсії, соціальні виплати туди здебільшого доходять, магазини функціонують...

— Ви, напевно, чули, що є такі «сірі зони». Ми зараз допомагаємо лише там. Там, де й української влади немає, і для «дирівців» вони не мають жодного значення. Там начебто й немає бойових дій... але «прилітає» туди регулярно. Це Красногорівка, Мар’їнка, низка інших селищ, сіл.

— Офіційно — це українська територія. 

— А я вам ще раз повторю: там ніякої влади немає. Повна анархія. Немає українського телебачення, українського радіо немає. Я вже рік б’юся «головою об стіну», намагаючись вирішити це питання! Увімкніть українське ТБ у прифронтових зонах!.. Куди я тільки не писав: депутатам, міністрам — ніхто ніяк навіть не відреагував. Але — це взагалі окрема тема для розмови.

Так от, у «сірих зонах» — немає ніяких продуктів у магазинах. Тобто магазини є, але там говорять: «Ми не можемо нічого завезти. До нас ніхто їхати не хоче. Який постачальник простоїть у черзі 12 годин?» Ви розумієте, що це означає? 

— А що це за черга у 12 годин? Де це?..

— Це на Селідове. Щоб проїхати блокпост у Селідовому, на ньому треба простояти в черзі 12 годин. І люди, місцеві жителі, можуть купити або отримати у вигляді гуманітарної допомоги — від нас або від інших волонтерів — лише те, що вдається провезти легковим автомобілем. А купити... там хліб, вибачте, продають по 20 грн, а картоплю — по 30 грн! І все тому, що доїхати туди, оминувши цей блокпост, неможливо. Іншої дороги немає.

Зараз вдалося знайти людину в Селідовому, якій не лінь простояти ось ці кілометрові черги, він завантажує машину, я даю супровідний папірець, і він, уже сам, без нас, завезе продукти людям. Але це — єдиний напрям, де я знайшов таку людину. У Широкиному, наприклад, поки знайти не вдалося. Туди треба їздити самим.

— А на окуповану територію ви теж возите гуманітарну допомогу?

— Ні, у нас немає такої можливості, на жаль. Хоча там є люди, які реально голодують. І голодують не пенсіонери... більшість тих, що потребують їжі й іншої допомоги — це середній прошарок, люди, які здатні заробити, але... ніде!

— Можливо, є необхідність нехай не примушувати, але вмовляти, переконувати людей залишати ті території, особливо ось цих, працездатних.

— Із задоволенням! Тільки скажіть, куди? Люди — і в прифронтових містах, і на окупованих територіях ставлять це питання. Більша частина з них — це люди, які пожили вже у модульних містечках. Вони повернулися.

— Чому?

— Роботи немає, питання з житлом для переселенців не вирішені і навіть не обговорюються в уряді. У багатьох там — рідня... У мене є друг, у нього там — мама хвора, після інфаркту. Він говорить: «Я не наїжджуся. Мені навіть продукти, навіть медичні препарати треба їй приносити». Мотається туди-сюди...

— Який ви бачите вихід з усієї цієї ситуації?

— Я впевнений: сьогодні як ніколи слово впливає набагато потужніше, ніж різні переконання. Слово з різних джерел: газети, телебачення, просто проводити лікнеп. І пояснювати, пояснювати, пояснювати, і впливати на свідомість людей. Тому що по-іншому ми створюємо ворожо налаштоване середовище, і дуже небезпечне середовище. І навіть приїжджаючи сюди і живучи тут, люди-переселенці дуже часто несуть негатив, отриманий там від російського ТБ. Тому необхідно повсюдно проводити роз’яснювальні роботи, впливати на реформацію мислення. Робити все можливе. Аж до того, щоб вивозити дітей.

— А дадуть?

— Так. Ми привозили, отець Дмитро привозив.

— Так незвично все-таки чути, що УПЦ і ваша церква діють спільно... це тільки для Донбасу? Чи ви бачите якесь спільне майбутнє?

— Ось про це я вам зараз і говорив. Ми всі повинні провести реформацію свого мислення. Як завгодно назвіть. Переформатувати. У нас — одна країна, Україна. І ми повинні навчитися мислити не категоріями «мені хтось щось повинен», а «чим я можу допомогти». 

Я впевнений, що нас з УПЦ об’єднує не лише бажання допомогти жителям «сірих зон», українській армії, переселенцям... У нас попереду дуже багато спільних проектів, спрямованих на реформацію нашого мислення.