Смородиновий рай
Мріє створити в Україні Ян Медрек. Бажаючих прийняти участь — не багато
Якщо Стародавній Рим врятували, як відомо, гуси, то Україну, на думку Яна Медрека — випускника Варшавської політехніки й колишнього конструктора вертольотів, врятує... смородина. Успішний бізнесмен приїхав у волинське село, заклав першу плантацію і... зіткнувся з тим, що у Польщі може швидше найняти на роботу українців, аніж тут.
ДВА «КАПІТАНИ»
Цієї весни у Привітному не було кому обробляти цукрові буряки. Власники «солодких» плантацій лише чухали потилиці: чому б це досі пристойний заробіток — 30 гривень у день — перестав влаштовувати земляків? Причина ж крилася у банальній конкуренції: з’явився пан Ян із Любліна й переманив селян: платив за один робочий день по 50 гривень (і «пеньонзи» виплачував або щовечора, або щонайпізніше в кінці тижня). Проте нині потилицю чухає вже й він... Де братиме наймитів на 75-гектарне поле, куди восени планує пересадити саджанці смородини, якщо мав проблеми з обробітком і 8 гектарів узятих в оренду людських паїв?!
Можливість бізнесу в Україні привабила Яна Медрека не лише дивовижно родючою землею. Плутаючи російські, українські та польські слова, він каже, що як тільки в Україні почнуть на промисловому рівні вирощувати смородину й «закидають» нею світ, то...
— ...Нам у Польщі залишиться тільки ліс саджати, бо земля неродюча.
Пан Ян, чого гріха таїти, сподівався й на дешеву (за європейськими мірками) робочу силу. А привітненські жіночки, не розбалувані умовами наймитування у Польщі, спочатку охоче «сипонули» на плантацію, та згодом їхній трудовий ентузіазм, незважаючи ні на стабільний заробіток, ані на близькість до дому, почав згасати. То попрати жіночка задумала, то бульбу треба полоти, а тут і жнива наспіли...
— Я думав, що у вас стільки людей, як українців у Любліні... Там я міг найняти на роботу стільки людей, скільки мені треба було. Навіщо, думав, вам їхати в Польщу, якщо Польща сама до вас приїхала?..
Тому наразі «плантатор» готовий у майбутньому наймати людей і в сусідніх селах, довозити їх на роботу й з роботи додому, й навіть (!) годувати обідом, каву просто на поле подавати.
Появу нового роботодавця у Привітному сприйняли неоднозначно. Сам пан Ян із цього приводу дипломатично каже, що «были некоторые проблемы, которых могло бы и не быць». Одну з «проблем» на привітненських пагорбах видно здалеку: це величезний лан зарослої бур’янами землі, який впритул примикає до смородинових плантацій. Хоч її власник сам поле не має змоги обробити, але й «ляхові» не віддасть навіть в оренду. До цього в історії села був лише один пан. Його звали «капітаном». Було це прізвище чи військове звання?.. Швидше останнє, бо старожили переказують, що начебто тому «капітану» за військовий героїзм «цариця пожалувала наші землі». Майже до кінця сімдесятих років минулого століття простояла у центрі Привітного «капітанська хата»: не палац із колонами, але споруда велика, незвичної, як для села, архітектури. Довгі роки тут була початкова школа.
На місці ж теперішньої смородинової плантації (ще до Другої світової війни) ріс старезний ліс. Під час війни німці вирізали його до останнього цінного дерева: залізничну вітку проклали до села, аби вивозити деревину у «фатерлянд»! Після війни немало привітненців побудувалося, розібравши німецькі бліндажі, на які теж не жаліли доброго лісу. Можливо, що вивезли б німці ешелонами, якби встигли, й родючі привітненські чорноземи (як це робили у моєму рідному селі Лаврів, що у Луцькому районі). І дарма, що краєвид тут своєрідний: як не високий пагорб, то глибока долина... Кажуть, що «яма», у якій нині Привітне, це слід льодовика, а горбаки (справжні гори, як на них і люди повилазили, щоб побудуватися!), на яких розкинулося сусіднє село Коритниця, — це якраз краї льодовика.
Підприємливий Ян Медрек у Привітне потрапив цілком випадково. Його знайомі мають на Волині бізнес, пов’язаний із вирощуванням «швидкого» курячого м’яса. Він же намалював собі заманливі перспективи смородинового «раю». Спочатку обіцяли його прийняти у районі Нововолинська, де мала бути вільна економічна зона: тільки поманили. Шукаючи місця, пан Ян заїхав у Локачі, а один із місцевих начальників, уродженець Привітного, й посприяв зародженню смородинового бізнесу на землях «помираючого» колгоспу...
«ПЕНЬОНЗИ! ПЕНЬОНЗИ!»
Минулого року пан Ян для своєї сім’ї заготував аж 100 літрів смородини. І все за зиму з’їли! Це, вважає, один із небагатьох фруктів, який можна переробити три рази. Перший раз отримаєш сік, додасиш цукру й води — вино хороше, а зі жмиху вийде прекрасний спирт...
Як же він, «льотчик-вертольотчик», зайнявся смородиною? Пан Ян Медрек закінчив Варшавську політехніку, працював на великій авіабазі у Свиднику. Не раз бував у тодішньому Радянському Союзі, розробляючи спільні проекти з найвідомішими радянськими конструкторами вертольотів. А в містечку за 30 кілометрів від Любліна жив батько. Він, каже Ян, був «нормальним мужиком», тобто мав міцне господарство: корови, свині... І 30 гектарів землі у... тридцяти шматках (у Польщі земля — давно товар).
— Стільки пеньонз і такого врожаю, як ваша земля, наша не дасть. Хіба що з дуже великими затратами, з великою кількістю добрив... Мій батько все життя вирощував зернові й думав, що як їх не посіяти — не зібрати, то й Польщі не стане! Не буде зерна, бульби, буряків — усе пропаде! — сміється пан Ян.
При батькові жив один з чотирьох синів, який мав «воза, коня та стару хату». Спочатку він думав просто допомогти братові. Як конструктор, заробляв непогано, проте смородина обіцяла принести значно більші «пеньонзи»: у Яна було вже троє дітей... Брати купили два гектари землі і заклали першу у Польщі смородинову плантацію.
— Коли я після роботи їхав мотоциклом із Любліна на плантацію, сапкою обробляв її, а раненько, знову напрацювавшись, мчався на службу, люди крутили біля чола пальцем, — пригадує зі сміхом пан Ян.
За перший урожай (з двох гектарів продали 70 тонн смородини) вони вторгували стільки «пеньонз», що могли купити «все», а згодом збудувати шикарні будинки.
— Це була каторжна праця, бо ручна! Зірвати руками смородину й кіньми за 5 кілометрів вивезти її з поля... Організувати 100 — 150 чоловік... Це було страшно!
Брати Медреки першими у Польщі придбали комбайн, який збирає смородину. Коштував він «бардзо драго» — за ці гроші можна було придбати три хороші зернові комбайни. Але прибуток дозволяв такі витрати. Плантація розрослася до двадцяти гектарів, а далі просто не було де купити землі. Тепер, каже Медрек, у Польщі дуже поширений бізнес на смородині. В одному Люблінському воєводстві більше плантацій смородини, малини, вишень, ніж у увсій Україні. Але в якийсь час між братами-плантаторами почалися «невдоволення».
— Я так думаю, що забагато грошей у нас було...
Він почав займатися оптовою торгівлею. Мав невелику гуртівню продуктів: тоді саме громадяни вмираючого Радянського Союзу «сипонули» у Європу... Потім відкрив підприємство із фасування мюслів, але програв у конкуренції «Нестле»... Втім, вирощував і бульбу, і мав по 50 тонн з гектара.
МИ НЕ РАБИ. МИ — НАЙМИТИ...
Партнер і спонсор Медрека володіє у Польщі фірмою «Барбара» й двома тисячами гектарів землі, з них 500 гектарів — під смородиною. Його поля віддалені одне від одного на 150 — 180 кілометрів, через те «живе у машині». Пан Ян мешкає квартирантом у звичайній привітненській хаті, щоправда, без господарів. Побут його мало влаштовує, тому, якщо бізнес «піде», у Привітному чи ближньому райцентрі збудує власний дім. У Польщі він абсолютно не мав проблем зі збутом продукції. Її відправляли у Німеччину, а звідти вона розходилася по всьому світу. Торік партнер Медрека продав партію ягід й у Сполучені Штати. Наразі пан Ян вже знайшов підприємство, яке брало б у нього смородину — але аж піді Львовом. І то запропонована за кілограм ягід ціна — 2,50 гривні — його більш ніж влаштовує.
Наразі пан готовий ділитися технологією вирощування з нашими фермерами, але чи буде потім?.. Безперечно, що він в Україні зіткнувся з багатьма проблемами. Обережно каже («Бо то вже політика!»), що немало в нас законів, «которых могло бы не быць».
— Люди бачать найперше великі пеньонзи, але спочатку треба зробити велику роботу, — каже він, на грані фолу ведучи запилений (бо «робочий») автомобіль крутими польовими дорогами.
Зітхає, що земля в Україні розпайована «невчасно».
— Господарство лише тоді має сенс, коли у ньому не 50 гектарів, а тисячі гектарів! Така дрібнота, як тепер у вас, ніде у світі не працює. Мені казали, що на розпаювання гроші вам дали американці. О, вони знали, що роблять! Ваш потенціал зменшено, і в них нема конкурента... Куди б своє зерно поділи?..
Оформлення бізнесу в Україні обійшлося йому у 100 тисяч гривень, а за саджанці (плюс 60 тисяч) ще не платив.
Сповнений (як істинний поляк) галантності («Пшепрашам, пані!», «Целую рончки, пані!») та ентузіазму, він, мабуть, ще не здогадується, які проблеми очікують у майбутньому. Планує довести плантацію до 500 (!) гектарів, відкрити переробне підприємство. А ми з привітненським сільським головою Анатолієм Будницьким одночасно думаємо: коли на це поле прийдуть перші злодії?.. Он у Іваничівському районі наш бізнесмен заклав сад, то його перенищили люди та зайці...
Звісно, що новий «пан-капітан» найперше думає про власний бізнес, а не про розквіт української економіки. З одного боку, нові робочі місця, нові технології, земля більше не пустує... А з іншого, то хто думає про завтрашній день держави? Як надовго приходить іноземний інвестор, яку землю (бо з собою він її не забере) залишить?.. Колись на цих полях щедро родила пшениця. Що ростиме після смородини? Люди, які висловлювали такі сумніви, не проти іноземної «інтервенції» в українську економіку чи конкретно працьовитого й енергійного пана Яна. Он у Горохівському районі поляк вирощував капусту (залишаючись офіційно орендарем, він вже поїхав у свою «Польску»). У Маневицькому поляк вирощує полуниці. Розмір орендованої землі скрізь мізерний — 6, 8, 10 гектарів... Але не скрізь і сільські голови та громада толком знають, які вносяться добрива, чим обробляють поля... Проте тільки пана Яна, виявляється, шокує те, що смородину в Україні продають склянками, коли «пеньонзи», може, й не під ногами лежать, проте на кущах таки родять рясно...