Сни Нуци
Дуже незвичайне відчуття від зустрічі з цією людиною. Щось у ній є одночасно й дитяче, й містичне. Вона живе в різних містах. Географія широченна: Москва, Париж, Нью- Йорк. Етапною стала роль Едіт Піаф у виставі Романа Віктюка. Я чув лише одного разу, як вона виконує пісні Піаф — це потужно, це сприймається навіть шкірою.
Альбоми Нуци містять як класичні блюзи англійською мовою, так і свої власні пісні, які за структурою ближчі до романсу.
Готель «Воздвиженський», де ми зустрілися, стоїть у центрі Андріївського узвозу, який сам собою є досить містичним місцем. З дверей ліфта з’явилася невеликого зросту жінка з чорним волоссям у вигляді каре і великими, уважними карими очима.
Голос у неї досить низький, хрипкуватий, який дійсно ідеально пасує і для блюзу, і для романсу.
Чим більше ми розмовляли, тим більше виникало дивне відчуття, начебто діалог набуває форми мелодії. У цьому випадкові це була скрипка. Або скоріше віолончель, яка звучить на більш низьких тонах. Але мелодія ставала все виразнішою.
Спочатку ми розговорилися про етапи кар’єри Нуци, оскільки вона не дуже відома широкій київській публіці. Але чим більше ми говорили про абсолютно реальні речі, труднощі, які вона долала, тим більше згадували її сни — невід’ємні та містичні складові буття Нуци. Щось у цьому було гоголівське.
Коли я вийшов із готелю, ця дивна мелодія продовжувала звучати в мені дивовижним чином. Вона поєднувалася з туманом, який причаївся між двориками Андріївського узвозу. Він повільно сповзав донизу, доки не зник у багатолюдній суєті Контрактової площі.
І все ж таки частина загадкового музичного туману ще довго не полишала мене. Та ще мерехтливі крізь цю пелену серйозні, й навіть трохи перелякані величезні очі грузинської співачки. І контрастні з ними ямочки від усмішки.
«НА УРОКАХ ФІЗИКИ Я ПИСАЛА ВІРШІ»
— Ви — митець, співачка й акторка. Чому ви віддаєте перевагу?
— Важко сказати. Це три компоненти одного творчого процесу. Але бути митцем — мій захист. Акторська доля залежна, від тексту, від режисера. А в митця завжди є його полотно.
— Але при цьому він залежний від грошей. І спочатку чим більше він щось являє собою, тим більше залежний.
— На жаль, це так. Це, мабуть, біда наших країн?
— А як же знамениті французькі імпресіоністи, які провели півжиття в злиднях?
— Але зараз у Європі й навіть у Америці багато талановитих митців запитані.
— Ціниться, як правило, той, хто сповідує вкорінені традиції. Ті, хто йде далі, — тимчасово є незбагненними.
— Однак у митця завше залишається право малювати чи не малювати. Пабло Пікассо половину своїх прибутків вкладав, як зараз кажуть, у піар. А половину — в картини. Він і Далі поєднували в собі риси митця та продюсера.
— Це рідкість. Як правило, є чи одне, чи інше. Як у вас із цим?
— Мені Бог дав дуже відданих людей, які мені допомагають. Я пишу пісні, граю, а вони займаються технічними речами. І роблять це талановито. Сама для себе я поганенький продюсер!
— Що вас може вибити з колії?
— Розчарування.
— Нещадна рецензія?
— Ні. Це якщо я коли-небудь прокинуся й у мене не буде нових думок і ідей.
— А ви завжди прокидаєтеся з цілою купою нових ідей?
— (Запально) А от уявіть собі! Творча людина живе музою. Ось у мене зараз, наприклад, сон абсолютно змішався з виставою. Я уві сні продовжую репетирувати. Це «Школа донжуанів». Але головне, невідомо звідки з’являється це прагнення — проявлятися.
— Те, про що ви говорите, — сила творіння, але завжди є й протидіюча їй. Вас заводять люди, що є втіленням останньої?
— Ще як! Але нічого, стикаючись з подібними типами стаєш міцнішою.
— А чи було стільки негативу, що треба було спочатку прорвати це коло, щоб вирватися до творчості?
— Дитинство й юність. Я не була запитана. На уроках фізики й математики писала вірші, мене постійно виганяли. Я розуміла, що марно ходжу в школу, що мені це не потрібно. Я, щоправда, співала…
«ЯКОСЬ ТИЖДЕНЬ ЖИЛИ У КВАРТИРІ БАНДИТА»
— У вас завжди був такий низький голос.
— Так (усміхаючись), він трошки не відповідає дитині. Розуміла мене тільки бабуся. Я закінчила художню Академію й поїхала з Грузії. Це було 93-го року й було пов’язане з війною. Ми з подругою поїхали в Пітер, в кишені було 5 доларів. Я хотіла бути актрисою, співати, а на батьківщині це було неможливо. Дякувати Богу, батьки мене не зупиняли. У Пітері зі мною сталася кумедна історія, яку використали як сюжетну канву для фільму «Амапола», знятого про долю співачки.
Одна знайома нас влаштувала до бандита. Вона сказала нам: «Будьте обережними, але можете в нього тиждень пожити». У кімнатах було порожньо, голі ліжка, в кухні холодильник, набитий горілкою. Прийшов величезний дядя Вася й сказав: «Живіть поки. Але на телефонні дзвінки не відповідати, двері не відчиняти й не підходити до вікна». Головне, сам після цього зник на тиждень, залишивши нас переляканих. Це була одна з його перевалочних квартир. Через тиждень він завалився п’яний. І я йому з переляку всю ніч співала блатні пісні. «Гоп стоп», «Таганка». Він був у захваті й цілував мені руки. «Я, — каже, — влаштую тебе до друга, співатимеш». У фільмі ця лінія має продовження, а насправді ми втекли до Москви. А в Москві мій друг, провідний актор Кіри Муратової Жан Даніель, влаштував мене в невеличкий муніципальний клуб на Арбаті. Там був театр і бар. У барі я почала співати. Я просто «розкрутила» цей ресторанчик. Потихеньку люди почали приходити саме на мене. А не лише поїсти.
— Добряче треба попрацювати, щоб відволікти народ від їжі?
— Я досі ненавиджу працювати в ресторанах. Сьогодні пропонують великі гроші, щоб співала в ресторані. Але… Це тяжка боротьба з глядачем, який жує м’ясо. Боротьба за глядача! Зараз легше. Коли я виходжу на сцену, всі відкладають виделки, починають слухати. Але ця повага зароблена кров’ю... У барі були найважчі кроки в моїй кар’єрі. Не буду брехати — перші глядачі не відволікалися від наїдків. Але деякі закохувалися в мене як у співачку й приходили знов і знов. Їх ставало дедалі більше.
— У вас прямо повна аналогія з кар’єрою Едіт Піаф, яку ви граєте в театрі. І яким був ваш репертуар тоді?
— Класика джазу: «Summertime», «Georgia On My Mind». Але візитівкою став романс «Руки» Клавдії Шульженко. І на світанку, мені все одно нікуди було їхати, я написала перші власні пісні. Їх я виконала на конкурсі «Ялта-Москва транзит» 1995 року. Найбільш вдала — «Одинокая свеча». Потім я випустила диск з такою ж назвою. Точніше двійник: один диск — класика джазу, а другий — мої пісні.
— Як потрапили в Париж, Нью-Йорк?
— Після конкурсу у своє шоу запросив Борис Моїсеєв. І з ним я об’їздила всю Європу, побувала в Штатах, в Ріо де Жанейро...
— Ну і як мрія О. Бендера вдійсності?
— Я розчарувалася, чекала чогось феєричного, але це тільки мрії великого комбінатора... Зробила сольну програму. Пізніше зіграла роль Мулі — честолюбної артистки в спектаклі Горевого «Межа». І найнесподіваніше, що за цю роль мені присудили премію Чайка. Зірки зійшлися!
— Що у Мулі й Нуци спільного?
— Пристрасність, темперамент. Образ божевільної жінки.
— Любовна лінія перетиналася з кримінальною?
— Цей образ був ближче до Мерілін Монро. Потім цей персонаж, щоправда, перетворюється на відверту жінку- вамп.
«ПІСЛЯ РОЛІ ЕДІТ ПІАФ ПОЧАЛИ НОСИТИ НА РУКАХ»
— А якийсь малюнок, візерунок долі персонажів передаються виконавцям? Можна й «загратися» з тією ж Едіт Піаф.
— Я в це не вірю. Але Едіт Піаф, звісно, не випадкове явище в моєму житті. У мене взагалі тісні зв’язки з іншим світом. Світом мертвих. Хай дехто вважає це фантастикою. Эдіт Піаф — сьогодні величезна допомога мені з небес.
— Вона приходила до вас у снах?
— Навіщо? Після того як я заспівала Едіт Піаф — мене стали просто носити на руках. Я варта була, як артистка, цього й раніше, але чомусь подібного тріумфу не було. В результаті в мене з’явилося відчуття, що вона вирішила мені допомогти. Її сила, її міць, її доля...
— Ось і я про те саме... Малюнок долі починає передаватися. Не буквально, звісно. Ніхто не говорить про точну копію з оригіналу...
— Так, але чекають зазвичай трагічного. У неї дуже тяжка доля. Коли мене запитують, чи не боїтеся ви: в неї було стільки смертей, стільки хвороб! Але це її особисте життя. У кожного воно своє.
— Проте завдяки Піаф ви вийшли на інший масштаб... А свої сни ви переносите на полотна?
— Сни я переплавляю на все: на те, що співаю, й на те, що малюю. Сни — окрема тема. Я завжди говорю, що в мене три життя: на сцені, в повсякденні й уві сні.
— Вам щодня сняться сни?
— На жаль, ні. А казкові взагалі бувають рідко.
— Розкажіть який-небудь?
— Передати словами складно. Ну ось, наприклад. Політ з величезного водоспаду. Вода й повітря — яскраво синього кольору. Під час цього польоту я відчувала себе то водою, то вітром. Неначе я стихія, а не людська істота. Нагорі стояв замок у диму, в тумані, просякнутий сильним запахом бузку. Запаху такої концентрації я не пам’ятаю в реальності. Може, в Грузії, в дитинстві.
— У Булгакова в «Бігу» замість актів — сни. Існує прямий зв’язок між мистецтвом і снами. Вам бува хочеться прокинутися?
— Чесно кажучи, я благаю Бога, щоб навчитися жити, як сплю. І так само грати на сцені.
— Головне, щоб не засинав глядач.
— (Сміється) Поки такого, на щастя, не було! А от коли виходить зіграти або заспівати так само чарівно, як уві сні — рідкісний успіх.
«Я ПОЧУВАЮСЯ ПРОВІДНИКОМ СВІТЛА»
— А прямий зв’язок між реальністю й сном у вас був?
— Можу розказати дивну й містичну історію, яка зі мною сталася зараз у Києві.
Біля поїзда мене зустріла наш директор Ірина, вона бігла з букетом ромашок у руках. І ми приїхали сюди. Я обожнюю Андріївський узвіз і цей витвір Растреллі — Андріївську церкву. Я занесла ввечері ромашки, поставила їх у вазу. І заснула. Прокидаюся вночі від відчуття, що в кімнаті хтось є. Що за маячня? Чи то не допила напередодні, чи то перепила? Потім знову прокинулася від відчуття чиєїсь присутності. Втретє я дійсно злякалася й «вирубилася» тільки при ввімкнутому світлі. Вдосвіта сниться сон: підходить якась старенька з ромашками й каже: «Ці ромашки сьогодні в мене купила Іра, але я зірвала їх з могили Лєни. Не бійся. Нічого страшного… Вона бігла, та жінка на вокзалі, поспішала, я не дуже хотіла їй їх давати... А потім продала...»
— Це вже не Булгаков, а Гоголь.
— Саме так: труни, квіти... Вранці дзвоню директору й питаю: «Де ти купувала ромашки?» — «На вокзалі, в якоїсь бабусі. А що?» Я їй розповіла. Вона: «Негайно ромашки винось. Постав де-небудь у передпокої... А наш режисер Ігор Афанасьєв розповів, що ромашки — наймістичніші квіти, провідники з того світу на цей. Як ви поясните цю історію?
— А що тут пояснювати? Вона, незважаючи на містицизм, дуже конкретна. Як «Вечори на хуторі біля Диканьки». Щось на зразок «телеграми», щоб ви зайвий раз відчули присутність того світу. До того ж, є місця, що сприяють цьому. Мабуть, таким є Андріївський узвіз.
— Страшнувато, чесно кажучи.
— А весело буває? Як у Миколи Васильовича. Чи містика у вас завжди пов’язана зі страхом?
— Зі страхом більше. Я відчуваю незахищеність від космосу. Як пише Карлос Кастаньєда...
— Може, ви чаклунка?
— Та ні. У мене, навпаки, з боку матері — дід був єпископом. І сім’я дуже релігійна й віруюча. Його, на жаль, розстріляли в 37-му. Й по тій лінії багато церковних предків.
Мені здається, те, що я співаю, — подібне до їхньої місії, мета та сама — духовно «лікувати». У будь-якого виконавця мають бути магічні здібності. Але зі знаком «плюс».
— Виходить, у житті над вами тяжіють прояви чорної магії, а на сцені — білої. Компенсація.
— Напевно. Одне без другого не існує. А я стою посередині, між чорним і білим — на сцені. І я відчуваю щастя, коли співаю. І почуваюся провідником!
— Світла?
— Тільки світла!!!
ДОСЬЄ «ДНЯ»
НУЦА (Ніно Шаншіашвілі). Співачка, композитор, художник. 1995 року отримала приз на конкурсі молодих виконавців «Ялта — Москва транзит». Випустила альбом «Самотня свічка» з великою кількістю авторських пісень. За виставу «Межа» режисера Михайла Горевого, де вона зіграла головну роль, її удостоєно престижної Театральної премії «Чайка» 1999 року. 2000 року у виставі «Мій легіонер» Романа Віктюка — роль Едіт Піаф. Вона знялась у фільмі Валерія Фокіна за Францом Кафкою «Перетворення». Виконала роль Ніни у фільмі Каріне Фоліянц «Амапола», в якому звучать і пісні власного авторства.
У понеділок, 24 листопада, о 19.00 у театрі ім. Франка відбудеться прем’єра водевілю «Школа донжуанів» Ігоря Афанасьєва( Україна — США), в головній ролі — Нуца.
