Сосновий вікенд

Як приємно, коли котрий уже день йде обертом голова, по суті, від спогадів, і як хочеться довше побути в моменті. Дивна весна, граючи то в зиму, то в осінь, буває, прикидаючись і літньою днинкою, а тільки-но ми повірили в тепло, знову зривається крижаним вітром, який, відчуваючи нашу нелюбов, плаче нервовим дощем. Однак, хоч як це дивно, того дня була погодна плутанина, до речі, вона не могла перешкодити подорожі, яка почалася одразу, тільки-но сіли в трамвай, що везе в Пущу-Водицю. Від’їхали всього нічого від багатолюдності, і трамвай плавно згинається, звично припадаючи до звивистих рейкових стежинок, здається, і сам разом із пасажирами починає скидати діловитість, заклопотаність, закритість, звично вітаючись із високими корабельними, щогловими, як їх тільки не називають, соснами. Уяві ж лише дай можливість зачепити потрібну струну налетілої вигадливості, яка належить лише тобі, і можна вигукнути — балуй нас, балуй, дивна Пуще, ми їдемо в гості.

Голова ж і йшла обертом через те, що цілий вихідний ми блукали цим чудовим київським передмістям, закинувши голови — соснові верхівки сміялися високо-високо, то плутаючись і перемішуючись зачісками, то, якщо вітер зглянеться, завмирали і ніби засинали на одну лише мить. Весна, навіть холодна, вже працює щосили, що дуже помітно: качки пробують воду, мабуть, на пружність, навіть втомлена жабка, яка чомусь опинилася в пішохідній зоні далеко від води, поглянувши на нас мудрими очима, мовчки попросила — допоможіть, весна, авітаміноз, самій до води не доповзти. Ми її піднесли, і та одразу помолоділа, мабуть, її збудив сам факт власної затребуваності. Раз врятували, значить, її життя теж важливе. Сфотографуй, попросила колегу, і наша прогулянка вдасться.

Ось так на тихому пафосі і почали блукати Пущею-Водицею, дивовижним куточком, у назву якого вплелося й ім’я чистої і швидкої річечки Водиці. Відоме ще з ХІ століття як місце полювання князів, а кліматичне блаженство, що оселилося тут назавжди, прославило Пущу як курорт. З 1890 року Пуща-Водиця стала офіційно дачним селищем міського типу, а з 1893 року тут нарізали 600 ділянок, які не продавали, а за рішенням Міської Думи здавали в оренду господарям із зобов’язанням освоїти територію упродовж двох років, побудувати будинок площею не менше 72 метрів. Почали з’являтися санаторії. З 1904 року сюди проклали трамвайну колію. І почали тут зростати особливі тереми з різьбленими кокетливими дерев’яними мереживами, що обіймають і вікна, і вхід під дах, обплітають майстерно й веранди, заграють з різьбленими колонами, навіть на собачій буді примостилася, відмітила, якась витіювата пелюстка. З таким декором пущинські садиби ніколи не зливалися, якщо можна так сказати, з натовпом інших будов. У кожного будинку — свій малюнок, один за іншого вигадливіший — все неначе створювалося для вічного щастя. Сьогодні деякі садиби відреставровані, напевно, вже викуплені, але стоять забитими, багато хто загинув від недогляду, в деяких мешкають нащадки. Біля будинку, якому 101 рік, ми розговорилися з 50-річним Сергієм і дізналися, що тут живе вже четверте покоління їхньої родини, що взимку в будинку завжди тепло, а влітку прохолодно і сухо, на совість будували. Тут вийшла жінка на ґанок, підійшла до нас, акуратно зачинивши за собою хвіртку, мабуть, побоюючись, що ми напросимося в гості, і сказала — я хазяйка, хазяйка я. А вам навіщо все знати? Це мої батьки купили будинок 1927 роду. Якесь дивне побоювання і недовіра прозвучали в її поясненнях, ось ми і пішли далі, аби не тривожити.

Тихе і зовні затишне заміське життя. У розмовах засмучуючись, адже пам’ятають, як було, але загалом вже звикли до вигляду покинутих, жахливо забруднених територій: колишніх дитячих таборів, єдиного тут померлого давно кінотеатру з оптимістичними словами на фасаді, що збереглися, «сьогодні! — незабаром», з його місткою у минулому залою, з фойє, де під ногами валяються шматки різного дорогого облицювання стін, я наступила на пластинку мармуру. Зазирнувши у віконце касира, відчула невдоволення злого вітру, який сміливо гуляє на правах господаря. Тут була і своя котельна, і палісадник при вході, а залишилися лише вульгарні побажання із стрілками куди йти та швидше.

ПУЩА-ВОДИЦЯ, ВЕСНА

Розглядали і нові, інколи досить елегантні будинки, але переважно голови повернені були, звичайно, до старовини. Весь час собі нагадувала — шукай жінку, шукай жінку. Здавалося, що без неї враження буде неповним. Кого не запитувала, де стоїть вона, заповітна кам’яна зі снопом, ніхто не знав. Коли, не знайшовши пам’ятник від того життя, вже вирішили повертатися додому, з вікна трамвая раптом побачила її і закричала на весь вагон — он баба, швидше вискакуємо. Ми кулею вилетіли на зупинці і через дірку в паркані пролізли на покинуту територію колишнього санаторію імені 1 Травня. Вічно молода вдова минулої епохи стояла на високому постаменті посеред колишнього життєрадісного басейну і надійно притискувала до грудей сніп від нового урожаю більш ніж 50-річної давнини. Чую — фотокамера заклацала, процес пішов, потріскані принади вічної жінки, що давно вже нікого не приваблюють, та на неї і не дивиться ніхто, ось і місцеві навіть пригадати не могли, де вона самотньо стоїть десятиліттями. Легко уявити, як тут колись відпочивали пані в крепдешинах і пахли вони, мабуть, сріблястою конвалією, траплялося після рознарядки і простолюддя — передовики, спортсмени, активні комсомольці та партійці. Табори ж дзвеніли дитячими голосами з літа в літо. Свої табірні пущинські вакації багато нинішніх дорослих пам’ятають усе життя.

ПУЩА-ВОДИЦЯ 1907 РОКУ І СЬОГОДНІ

Зараз у Пущі дуже тихо.

Не знаю, як правильніше передати відчуття, — чи то сумна радість звучала, чи то радість смутку від статусних примар, яких явно забагато. А руки все до них, маю на увазі не особисті, не доходять, але природа — вічні сосни, сильний і владний запах озерної води, краса цвітіння — все перемагає.

Люба справа: узяти велосипед або скочити у трамвай — і сюди. І кожен може написати свою лісову історію.

Ми ж зустрінемося там, за новим поворотом, а може, на трамвайній знайомій зупинці.