Свідок епохи

П’ятдесят років тому, в серпні 1948 року, відбулася знаменита сесія ВАСГНІЛ, що стала своєрідною віхою у вітчизняній біології. З академічної трибуни «народний академік» Т.Лисенко на основі принципів панівної ідеології та «мічурінської біології» завершив початий раніше розгром класичної генетики. 

Оскільки доповідь Лисенка була прочитана і затверджена самим Сталіним, то будь-яка її критика була рівнозначна суперечці з вождем. Уже через кілька днів після закінчення сесії найкращі вчені країни зазнали дуже великих репресій. Їх виганяли з роботи, відправляли в заслання і табори. Тим, хто не припинив займатися наукою і гідно прожив своє життя, присвячується цей матеріал.

...У свої неповні 92 роки Петро Шкварников має понад десять урядових нагород, двох синів — гідних продовжувачів його справи — і, крім того, хоч як дивно, на рідкість гарне, загартоване в боях із фашистами і... з декотрими ще, здоров’я. Проте не менш цікавий тут також і інший факт: усі наявні в нього нагороди, в тому числі і почесні державні премії, Петру Климентійовичу вручали лише в радянські часи. Нині ж про нього, справжню легенду вітчизняної генетики, чиновницька братія, очевидно, зовсім забула. Наприклад, на своє 90-річчя Шкварников отримав усього лише одне-однісіньке тепле привітання від сильних світу цього — від спікера парламенту колишнього скликання Олександра Мороза.

— Отож, Петре Климентійовичу, спочатку, якщо можна, хоча б коротко про найперші ваші враження, які можуть становити собою певний пізнавальний інтерес для читацької публіки.

— Мої дитячі та юнацькі роки пройшли в Корсуні-Шевченківському. Тоді ще це було просто велике село. Та й усі предки мої, якщо розібратися, споконвіку трудилися на землі. Ну а взагалі, найперші Шкварникови прибули на Україну з півночі — зі Смоленщини.

— Двадцяті роки — це і громадянська війна, і німецька окупація, голод, епідемії, безпритульництво... Як вам вдалося все це пережити?

— Так, справді, голод був страшний. Два роки поспіль — 1920-го і 1921-го — я ходив опухлий, особливо погано було з ногами. До речі, коли в сусідній сім’ї раптово зникла 4-річна дочка (її просто з’їли), то ніхто з нас особливо і не здивувався.

— А як щодо котів і собак?

— Ні, знаєте, таких випадків не пригадаю. Деякі тільки полювали на черепах, їжаків, ворон, іншу дичину.

— І хто ж, по-вашому, був усе-таки більше винен у надто несприятливій ситуації, яка склалася тоді, — німці чи наша продрозверстка?

— Ох, сказати вам по правді, перші німці поводилися загалом куди більш гідно, порівняно з фашистами. Вони возили провіант із собою, а місцеве населення старалися в цьому плані дуже не гнобити, навпаки, іноді навіть самі ділилися надлишками. Що ж до основної причини голоду, то вона, загалом, досить банальна і пов’язана була з погодними неврожаями.

— Петре Климентійовичу, а ось на самому вашому навчанні усі ці злигодні якимось чином відбилися? Лисенківщина — ціла епоха в радянській науці. Як складалися ваші особисті стосунки із самим Трохимом Денисовичем — беззмінним і справді непохитним президентом ВАСГНІЛу?

— Ніяк. Дату історичного злету Лисенка заведено відносити до 1929 року. Саме тоді на

I-му з’їзді генетиків, що проходив у Ленінграді, цей майбутній руйнівник вітчизняної генетики зробив свою знамениту доповідь про яровизацію. Треба сказати, що саму ідею пізнього висівання злаків із тим, щоб піддати їх холоду, Лисенко перейняв від свого батька. Проте серед передових заможних селян подібні варіації посівних термінів були відомі на Україні вже на початку століття, а Лисенко просто узагальнив і систематизував усі накопичені ним на цю тему дані.

Трохим Денисович закінчив Київський сільськогосподарський інститут, а потім майже п’ять років за розподілом працював в Азербайджані. Після згаданої сенсаційної доповіді наш міністр сільського господарства Яковлєв, майбутній нарком землеробства СРСР, переманив Лисенка в Україну і дав вказівку директорові Одеського інституту генетики і селекції академіку Сапегіну зарахувати його до себе у штат. Там, в інституті, я вперше і познайомився із цією людиною. Спочатку Лисенко був надто замкнутий і неговіркий. Уже через рік після його приходу в інститут арештували й ув’язнили академіка Сапегіна за чиїмсь доносом. І, як не важко здогадатися, його директорське крісло зайняв сам Лисенко. На той час я вже працював у московському Тімірязевському інституті.

— Яким же чином вдалося Трохиму Денисовичу зачарувати багатьох учених мужів своїми «вульгарно-матеріалістичними», як їх назвали пізніше, ідеями?

— Фундаментальна наука була тоді не в моді. За вказівкою Сталіна, М.Калінін, Я.Яковлєв, В.Комаров (президент АН СРСР) постійно акцентували увагу генетиків на досягненні якнайскоріших позитивних результатів у сільськогосподарському виробництві. Тих же, хто намагався якось протистояти цим недалекоглядним ідеям, безжалісно третирували. Внаслідок необгрунтованого переслідування (це було невдовзі після розправи над Вавиловим), покінчили життя самогубством провідний радянський генетик, фундатор відразу декількох інститутів, а також різних напрямів у сучасній біології Микола Костянтинович Кольцов разом зі своєю дружиною. Мені довелося брати участь в організації їхніх похоронів у Москві 1940 року...

— Петре Климентійовичу, ви неодноразово були присутнім на виступах багатьох представників вищих ешелонів влади: Сталіна, Бухаріна, Кагановича, Вишинського, Хрущова. Що найбільше вам запам’яталося в зустрічах із цими людьми?

— Микола Бухарін був розумний і великий промовець: в умінні виголошувати промови із трибуни йому, мабуть, у ті роки взагалі не було рівних. Зате вже Вишинський, можна сказати, навпаки, часто шокував усіх своїм відвертим нахабством і безпринципним ставленням до людей, котрі його оточували. Раз, пам’ятаю, на одному із засідань Академії наук 1939-го він у своїй доповіді так розлючено напустився на віце-президента АН Отто Юлійовича Шмідта, що через вислухування всієї цієї обмови його вже через кілька хвилин у глибокій непритомності винесли із залу. А Вишинський — хоч кілка йому на голові теши! — навіть і не подумав узяти цей факт до уваги. І тільки гучне, дедалі зростаюче невдоволення аудиторії змусило його нарешті таки зупинитися...

— Петре Климентійовичу, ви, мабуть, єдиний нині в Україні, хто був близько знайомий із Мічуріним...

— Мічуріна останнім часом чомусь почали ставити на один щабель із Лисенком. На мій погляд, такий надуманий «паралелізм» не те що неправомірний, але навіть — більше за те — блюзнірський! Пригадую, за яких обставин відбулася їхня перша — й остання — зустріч. Це було 1935 року, коли Лисенко вже встиг стати директором Всесоюзного селекційно-генетичного інституту. Він нахабно ввалився в мічурінський особняк і став на всі заставки вихваляти себе як великого борця з «буржуазними ідеалістичними течіями». Природно, що основною мішенню для цих атак було вибрано головного «формального генетика» країни Вавилова. У міру того, як Лисенко, увійшовши в раж, дедалі більше розпалювався, випинаючи свої уявні заслуги, Іван Володимирович із кожною хвилиною ставав дедалі похмурішим і похмурішим. У кінцевому результаті терпіння його вичерпалось, і він без будь-яких церемоній перебив Лисенка на півслові: «Слухай-но, ти, діячу! Забирайся геть звідси!» — і тут же вказав палицею в напрямку дверей. Лисенко навіть не поворухнувся — не повірив, що така поведінка з ним можлива. Мічурін, який мав у 30-ті роки особливу повагу і любов Сталіна, аж ніяк не мав наміру відступатися. Ще раз він буквально по складах відрубав: «Забирайся геть, паскудо, з мого дому!» У Лисенка буквально щелепа одвисла від такого «прийому». Розгубившись, він судомно тупцяв на місці, безглуздо при цьому перебираючи різні вибачливі аргументи. Тоді Іван Володимирович устав і неспішним старечим кроком, крекчучи, попрямував у бік своєї опочивальні. І вже звідти до здивованих гостей долинула остання з почутих у той день від нього фраз: «Не хочеш, ну й хрін із тобою: я вже краще сам піду, ніж із таким поруч сидіти!»

— А ви з Мічуріним мали дружні стосунки?

— Звичайно. Познайомились ми з ним задовго до цього випадку. Я тоді працював на посаді заступника директора інституту генетики, а в Мічурінськ заїжджав за особистим дорученням Вавилова — в порядку обміну досвідом. Це людина з тих, які повністю, до останньої краплі віддають усі свої сили улюбленій справі. Тож не дивно, що в Івана Володимировича ніколи не було власної сім’ї, оскільки він фактично весь час, тобто у прямому значенні цього слова, не покладав рук, трудився на садовій ділянці... Уже пізніше, за розпорядженням Сталіна, йому спорудили добротний новий особняк у центрі Мічурінська і приставили працівника, який служив за няньку. Варто зазначити, що, незважаючи на вельми солідні роки, Іван Володимирович аж до самої кончини (а прожив він, слава Богу, повних вісім десятків) зберігав цілковиту ясність розуму.

— Проте самі ви у ваші дев’яносто як і раніше, активно цікавитеся найважливішими досягненнями сучасної генетики...

— Тепер у мене великі проблеми із зором, але все одно моя дружина Марія Іванівна в міру можливостей допомагає мені орієнтуватися в різноманітній інформації, яка надходить. Тож я в загальних рисах більш-менш знайомий з основними положеннями квантової генетики Гаряєва і Дзянкальчжена, з недавніми гучними експериментами Вілмута щодо клонування вівці. Та, зрештою, і з усіма іншими сенсаційними подіями останніх років.

— Цікаво, яке ваше ставлення до клонування: хотіли б ви, наприклад, щоб було відтворено клонуванням ще одного Шкварникова, який би згодом виправив деякі помилки свого предтечі і завершив би заодно всі не закінчені вами роботи?

— Гм... нехай навіть цих Шкварникових створюється хоч безліч, головне тільки, щоб усе це відбувалося природним шляхом. Можете вважати мене відсталим догматиком, який відстав від життя, і ретроградом, але в тих випадках, коли мова заходить про людину, я категорично проти будь-яких штучних ходів та експериментів у цій галузі! А на використання клонування у вузьких, чисто наукових цілях дивлюся, як і годиться кожному вченому, — позитивно. Якщо тільки це земному співтовариству і самій біосфері загалом якимось чином здатне піти на користь.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Петро Климентійович Шкварников народився 12 липня 1906 року в селищі Корсунь-Шевченківське Черкаської області, в багатодітній селянській сім’ї. Після закінчення Масловського сільгоспінституту кілька років працював в Одесі в академіка Сапегіна. Невдовзі був зарахований в аспірантуру московського Інституту генетики до Миколи Івановича Вавилова. Після арешту Вавилова Шкварников був на посаді директора цього інституту. З перших днів війни служив політруком на діючому фронті. Нагороджений п’ятьма бойовими орденами і медаллю «За відвагу».У 50-ті роки працював директором одного із кримських радгоспів. Далі — наукова діяльність у створеному ним при Сибірському відділенні АН Інституті цитології та генетики. 1967 року, тобто після майже 10-річної перерви, доктор біологічних наук Шкварников приймає рішення остаточно поєднати свою долю з Україною. Бере участь у створенні нових секторів генетики в Інституті ботаніки та Інституті молекулярної біології, а також кафедри генетики і селекції на базі біологічного факультету Київського держуніверситету; у створенні Всеукраїнського товариства селекціонерів та генетиків ім. Вавилова; в організації трьох так званих «планових десантів» — переїзду найкращих молодих учених з Новосибірська до Києва. І, нарешті, організував вихід спеціалізованого вітчизняного журналу «Цитология и генетика». Праця Петра Климентійовича ще в «доперебудовні» роки була відзначена присудженням йому Державної премії УРСР і нагородженням орденом Леніна.