Телепередачі — не головний біль, а трамплін для сімейної творчості

Майже з перших днів свого життя, попри всі перестороги лікарів, дитина звикає до миготіння телеекрана. Як свідчать соціологічні дослідження, саме ТБ для більшості дітей стає наприкінці 90-х переважаючим засобом інформації. Знання про світ сприймаються зором і слухом одночасно, а віртуальне відображення життя, в якому відбуваються грандіозні події, відповідає мріям дитини «про доросле».

Загалом, для дітей не існує різкого поділу на доросле і дитяче. Дуже довго діти схильні довіряти батькам, сприймати світ таким, яким бачать, наслідуючи судження та вчинки дорослих. Коли ж дитина одна дивиться захоплюючі фільми, опиняючись у вигаданому світі, ототожнюючи себе з героями, — водорозділ між реальністю та вигадкою розмивається, а це зумовлює сприйняття нереального як дійсного і важливого.

Із поширенням американської телепродукції в нас відбувається переорієнтація на нові цінності та зразки поведінки. Усі пам’ятають, яке тепло і любов несли екранізовані казки Олександра Роу, де добрі персонажі випромінювали світло, а над злими можна було тільки посміятися. Так зміцнювалася дитяча віра й впевненість у перемозі добра над злом. Тепер з’явилися Том і Джері, Міккі Маус — герої, що втілюють риси іншої ментальності. У комічних сценах один персонаж б’є іншого без найменшого прояву злості чи ненависті. Таке своєрідне виявлення концепції рівних можливостей, представлене в редукованих формах агресивності. Отже, дитина бачить, що можна абсолютно вільно казати будь-кому будь-що, можна бути рівною з усіма — й таким чином відчувати себе дорослою, мати свою думку і право захищати її. Дитина не просто розважається біля екрана, але й пізнає світ через нього, відшукує своє місце в соціумі.

Стосунки ТБ та дітей — це, з одного боку, перетин уподобань та орієнтацій дитини, а з іншого — майстерності телепередач відповідати їм. Усі намагання створювати освітні передачі на ТБ залишаються лише допоміжним матеріалом, котрий діти не вельми охоче використовують у школі. Бо орієнтуються на вимоги вчителя, а не на загальну освіченість. Та й неприхована дидактика відвертає їх. Наслідки ж цих стосунків досить неоднозначні.

Психологи стверджують: тривалий перегляд телепередач перебирає на себе увагу дітей від книжкового тексту. Це, в свою чергу, призводить до часткової атрофії вміння узагальнювати інформацію. Орієнтація на «картинку», а не на слово знижує рівень фантазії: вже не треба уявляти щось, самостійно «перекладаючи» слово в образ, його можна тепер просто запам’ятати. Телебачення привчає оперувати не сенсами, а іміджами, не суттю, а подобами. Навіть можливість дивитись передачу в вільному режимі повторів та різних швидкостей не дає такого ефекту, як читання.

Цей процес — певне, невідворотний, але можна спробувати глянути на нього не лише в «негативі». Коли дитина «прикипає» до екрану — для батьків це є сигналом про інтереси та проблеми, що чітко не виоформлені. Нещодавно моїй подрузі після перегляду концерту з пісень воєнної пори чотирирічний син поставив тривожне запитання: «А про що вони співають?». Стандартна відповідь не задовольнила нікого. Оскільки сім’я «художня», — зі старих журналів почали вирізатися фрагменти фото і клеїлась метрова аплікація-колаж, де «сімейно» монтувався образ війни.

Цей принцип може бути використаний не лише в образотворчій сфері. Основне — спробувати поставитися до проблем «дитини перед екраном» без моралізаторства і поверхових відмовок.

Останнім часом з’явились у нас і комп’ютерні програми та ігри, що розвивають і спрямовують дітей на розв’язання інтелектуальних завдань. Проте проблема їх адаптації до навчальних програм наших шкіл — то тема, котрій буде присвячена наступна наша зустріч.

Як завжди, чекаємо ваших відгуків та пропозицій по телефону 414-91-26.

За спостереженнями психолога Ольги Лисенко