Трагедії родинного масштабу

Прогляньте в газетах міліцейську хроніку. Що не пригода, то родинні чвари: син убив батька, дружина зарізала чоловіка, син підняв руку на матір або навпаки. Ведучи картотеку кримінальних подій, я проаналізував матеріали саме з цього погляду, і слідом за сусідкою мене теж охопила тривога. Мимоволі закралася думка: або в нашій країні з людом справді коїться казна-що, або ж, дійсно, десь там, на підсвідомому рівні між нашими співгромадянами точиться закамуфльована під побутовий кримінал справдешня громадянська війна. «Мочимо», винищуємо одне одного, так би мовити, не виходячи з дому.

Ось лише короткі витяги із сухих міліцейських протоколів: «…у нетверезому стані старший брат схопив молотка і завдав молодшому братові тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть»; «…під час чергової сварки дружина схопила кухонного ножа і тричі вдарила ним свого чоловіка в черевну порожнину»; «…після спільного розпивання спиртних напоїв на тлі неприязних стосунків син зарубав батька».

Може, досить жахіть? Та ба, надходять нові повідомлення із прес-служби УМВС, і жахливі факти повторюються.

Загострення соціально- економічного становища населення призводить до його криміналізації. Це аксіома. Гаразд, але чому вона дедалі частіше знаходить своє безглузде підтвердження саме на родинному грунті? Важко жити — так. Немає роботи — так. Катма грошей — так. Відчайдушні пошуки винних, намагання виборсатися зі злиднів, знайти в цьому шаленому, хисткому світі бодай острівець якоїсь тверді i стабільності, розпач від марноти сподівань, через це лють і ненависть до всіх і кожного — так. Але щоб батько виступав катом сина, дочка — матері, чоловік — дружини?.. Коли рідна кров не може знайти спільної мови, порозуміння, компромісу, мудрості, коли глузду вистачає лишень на те, щоб цю кров пролити, — то вже лячно. Суспільство мусить подивитися правді у вічі і, набравшись мужності, визнати, що воно в кримінальній комі, до того ж, симптоми родинного самовинищення не менш згубні для української громади, аніж корупція держчиновників або організована злочинність.

Я вибрав лише три випадки, що сталися на Черкащині, як найбільш типові, цинічні, жорстокі і до дикості невиправдані.

...Значного резонансу останнім часом у нашій області набула так звана справа «десяти місяців». Саме стільки присудив Канівський міськрайонний суд мешканцю Золотоніського району Володимирові М. за вбивство власної дружини. Судмедексперти нарахували на її тілі двадцять ножових ран. І все це — за ненароком вимовлене образливе слово на адресу чоловіка. Після того, як він завдав жінці перших ран, вона ще спромоглася схопити свого півторамісячного сина Владика й виповзти за поріг. Чоловік наздогнав її, відібрав дитину, а її знову затягнув до хати і продовжив розправу. Диво-дивне, але Оксана (так звали жертву) ще прожила в лікарні кілька днів. Либонь, тривога за дитя тримала її на цьому світі. Коли до ліжка підносили сина, вона просила розгорнути його, щоб переконатись, що на тілі хлопчика немає ран.

До речі, і про Володимира, і про Оксану люди відгукувалися позитивно. Обоє з простих родин. Обоє з дитинства зазнали горя та поневірянь: у Володимира хворіла на рак мати, в Оксани рано помер батько. Обоє вчились, та недовчились, обоє недоотримали в дитинстві любові від батьків. Обділені долею, здавалося, вони знайшли одне одного. Чоловік упадав біля молодої красуні дружини, дарував їй квіти, цукерки, золоті прикраси. Мало не вірші складав на честь своєї обраниці. І раптом — двадцять ударів ножем…

Канівські судді дійшли висновку, що Володимир скоїв убивство у стані афекту, і звільнили його з-під варти, де він перебував під час слідства протягом 10 місяців. Однак під тиском обуреної громадськості судова колегія Черкаського обласного суду, розглянувши касаційне подання Золотоніської міжрайонної прокуратури на вирок Канівського суду, цей вирок скасувала «у зв’язку зі значними порушеннями розгляду кримінальної справи». Матеріали передано на перегляд до іншого суду.

Не менш жахлива трагедія сталася в селі Вергуни Черкаського району: мати вбила ножем свого 8-річного сина, опісля сама повісилася. Соціальне підгрунтя в цьому випадку теж вельми типове. Надія не мала щастя в подружньому житті, їздила на заробітки в Росію, повернулася з дитиною, улюбленої роботи не мала, жила в старенькій сільській хаті разом із сином та своєю бабусею, весь час лаялася, вчиняла ні з того ні з сього скандали, била сина, кричала на бабусю.

Того дня до них на подвір’я завітала листоноша, яка принесла пенсію. Надія не взяла грошей і виштовхала жінку з подвір’я. Останніми її словами було: «Нам уже нічого не треба». Що конкретно рухало жінкою, яка підняла руку на свою дитину, можна тільки здогадуватися. Загалом же причину можна сформулювати так: «Таке життя». Уточнимо: таке лихе, кляте, безпросвітне…

Не менш прикметним було бажання односельчан поховати матір із сином в одній домовині — з міркувань ощадливості. Та все ж совість перемогла: знайшли кошти на дві труни.

...Третій випадок не має летального результату. Однак він не менш сумний. У Соснівському райсуді міста Черкас ось уже понад півроку розглядається позов 80-річної громадянки Ю. на свого сина. Син виживає матір із житлоплощі — доволі типова судова справа. Та цей використовує «оригінальні» засоби. Колишня фронтовичка у своїй кімнатці з волі сина залишилася минулого року восени без води та опалення: він просто перекрив комунікації. Пригадала жінка нелегкі воєнні будні. Ходила по воду до сусідів, душу гріла старими хустками та ще надіями на прихід весни. Яким же було здивування сина, коли він довідався, що мати таки перезимувала біля крижаних батарей, у покритій памороззю кімнаті, більше того — напровесні знову звернулася до суду з проханням відновити її законні права. Як і у випадку з убивством дружини, тут теж дивує позиція суддів. Там убивця прямісінько в судовій залі (очевидно, знову ж таки — в стані афекту) вигукував на адресу матері образи й погрози: мовляв, шукай спонсорів, якщо хочеш виграти справу, я багатший за тебе, тож суд вирішить на мою користь. Звісно ж, молодий енергійний син багатший за стареньку матір- фронтовичку. А коли й не багатший, то хитріший. Як пояснила суддя Соснівського райсуду Кузьменко, справа не вирішується через те, що відповідач просто не з’являється до суду. Ясна річ, бабуся-фронтовичка весну та літо ще якось переб’ється, а ось чи стане їй духу пережити наступну зиму? А з черкаськими темпами розгляду судового позову до того, вочевидь, дійде.

…На початку подружнього життя нам з дружиною довелося мешкати в сімейному гуртожитку. Не раз доводилося чути через стінку «епітети», якими нагороджувало одне одного сусіднє подружжя. Якось у них дійшло до бійки. Чоловік кричав, жінка голосила. Пам’ятаю, моя дружина хотіла зателефонувати в міліцію, а я поривався кинутися до сусідів, розборонити їх, скрутити кривдника. Благо, поруч виявився приятель, котрий, на відміну від нас, мав багаторічний досвід гуртожитського життя-буття. Він остудив наш запал. «Ось побачите, що буде завтра, — сказав він. — Не втручайтеся. Заждіть до завтра». І справді, вранці на спільній кухні я побачив ідилічну картину: той, хто ще ввечері нахвалявся прикінчити свою «ненависну мимру», сумирно мив посуд та ще й намугикував якусь пісеньку, а та, котра репетувала чоловікові: «Пики твоєї бридкої бачити більше не хочу», — смажила цьому чоловікові розкішну яєчню із шинкою та помідорами; вони перебалакувалися і щебетали одне до одного, немов молодята.

Відтак, може, слід сподіватися, що й родинна злочинність сама собою піде на спад? Можливо, настане час, коли в наших квартирах і хатах не спалахуватимуть сварки знiчев’я, люди не починатимуть скандалiв на рівному місці, не звинувачуватимуть в усіх негараздах своїх рідних, не хапатимуться з відчаю за «підручні знаряддя»…

Можливо. Однак не тепер. Наразі гряде новий виток «родинної напруженості». Хоч як не крути, а він знову пов’язаний із суспільними процесами. Маю на увазі земельну реформу, паювання, приватизацію. Споконвіку земелька була каменем спотикання, яблуком розбрату також і між кревними родичами. Недарма вона в нас так густо полита кров’ю. Саме за землю пішла в небуття класична Кайдашева сім’я, саме за землю під час громадянської війни вбивали одне одного наші діти, наші батьки. Тож украй зубожіле населення, скоряючись правічному інстинкту, «накручене» безладом у національному вирішенні земельного питання, в багатьох випадках, очевидно, вибере саме психоемоційний підхід до розподілу землі, а не виважено- цивілізований, як би то личило громадянам ситої та багатої країни. Про масштабність «родинно-земельних справ» вести мову не беруся. Але те, що побутова злочинність на цьому підгрунті зросте,— факт беззаперечний.

…Владикові нині трохи більше як рік. Батько-вбивця, смерть мами — то не ліпший спадок, який можна отримати в дитинстві. Проте хочеться сподіватися, що це дитя зазнало лиха не просто так. Дай, Боже, щоб усе те лихо, якого воно зазнало, стало спокутою, щоб ми, врешті-решт, протверезішали, покаялися і припинили винищувати, поїдом їсти одне одного. Цьому дитяті ще жити й жити. І від нас залежить, чи в майбутньому його оточуватиме дружний 50-мільйонний народ, а чи розрізнені, злі й зацьковані люди, яких до того ж ставатиме щороку все менше й менше.