Три програмiсти

ЧАСТИНА 1: «КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СТИПЕНДІЯ»

На початку весни, у переддень прильоту птахів і появи перших пролісків, у кімнаті №80 потихеньку розквітав махровими кольорами каннібалізм.

Хоча йшла вже перша година ночі, ніхто з мешканців кімнати не спав, побоюючись бути з'їденим своїми сусідами. Найважче було Щукіну, який, зрадивши свою багаторічну звичку, не поспав вдень на лекціях. Його повіки налилися свинцем, а голова розколювалася, неначе він кілька годин поспіль дивився по телевізору репортажі з засідання Верховної Ради. Щукін мотав головою і напружено вдивлявся в темряву, в якій горіли мерехтливими зеленими вогниками чотири ока. Йшлося про життя і смерть! Він затамував подих і тихенько стукнув головою об шафу. Усім Всесвітом прокотився глухий звук наче від удару палицею по порожньому залізному відру й стих десь у районі Альфа Центавра. І одразу запанувала така дивовижна тиша, яка буває тільки в студентському гуртожитку після півночі.

Зазирнув у віконце повний місяць, і в його мертвотно блідому світлі побачив Щукін неголені фізіономії Плаксіна і Фінкеля, люб'язних своїх сусідів по кімнаті.

Фінкель з ласкавою усмішкою дивився на нього, почухуючи голову. «У принципі, — сказав він, не перестаючи чухмаритися, вовкулаки були не такі вже й далекі від істини». Плаксін плотоядно клацнув зубами і пробурмотів: «Усі упирі прекрасні хлопці! Про це навіть у Пушкіна...» Що саме було у Пушкіна про упирів, Плаксін не договорив і почав повільно наближатися до Щукіна.

«Не підходь, — заволав той, — не підходь, пришию!» Перед поглядом Щукіна за мить промайнув увесь роздрук його останньої програми, написаної для університетського комп'ютера. Програма була чомусь надрукована криваво-червоними буквами. Відтак усе закружляло в його очах у такт популярному вальсу з кінофільму «Мій ласкавий і ніжний звір». На секунду з цього гармидеру виринуло всміхнене обличчя декана. Обличчя підморгнуло і спитало: «Почім фунт лиха, брате?» Щукін і хотів було відповісти, але сказати вже нічого не міг. Провалюючись у чорну безодню, він запізніло здивувався, що декан міряє лихо на фунти, а не на гривні.

Розбудили його гучні голоси. Плаксін і Фінкель сиділи на підлозі і, лаючись, тягнули кожний у свій бік єдину в кімнаті сковорідку.

— Китайці кажуть, що їсти можна все, — гарячкував Плаксін, — треба тільки знати, як приготувати!

— Я не китаєць, — з гідністю заперечив Фінкель.

Це був такий залізний аргумент, що навіть Плаксін не знайшов, що заперечити, і змовк.

— Про що суперечка? — зацікавився Щукін, отямившись після кошмарного сну.

— Він пропонує з'їсти Гошу, — гидливо скривився Фінкель.

Гоша був єдиним тарганом у кімнаті. Решту Фінкель давно вивів, але Гоша був найхитрішим, найдосвідченішим і, поміркувавши трохи Щукін чесно визнав, доволі вгодованим тарганом.

— Консенсус є? — діловито спитав він.

— Ніякого дідька у нас немає, — гірко відповів Плаксін, — навіть олії.

— Вашу суперечку треба вирішити демократичним шляхом, а саме голосуванням.

— Причому відкритим і поіменним, — знов підбадьорився Плаксін.

За те, щоб з'їсти таргана проголосувало дві третини присутніх, і доля нещасної комахи була, таким чином, вирішена кваліфікованою більшістю голосів.

Фінкель і Щукін сіли в засідку за тумбочкою. Плаксін був загоничем. З бридкою усмішкою дістав він підручник англійської мови, відкрив його і почав читати...

Небеса здригнулися від страшного, сковуючого душу житомирського акценту. І тут, всупереч очікуванням, замість Гоші зі стіни, завиваючи і скрегочучи зубами, вийшов чоловік у старомодному камзолі, ботфортах і зі шпагою. Чоловік сів на підлогу посередині кімнати, обхопив голову руками і заплакав.

— Чоловіче, ти хто такий? — спитав ледь здивований Плаксін.

— Вiльям, — сказав незнайомець, не перестаючи плакати.

— А що ж ти так побиваєшся?

— Шекспір, — пояснив прибулець і заплакав ще гіркіше.

Плаксін крякнув і, закривши ненависну книгу, збентежено пробурмотів: «Трапилася ерора. Даруй, брате, що потривожили, більше не повториться. Слово честі!» При цьому він приклав руку до того місця, де в нормальних людей, які ніколи не жили в гуртожитках, серце.

Великий драматург звівся і, не перестаючи ридати, забрався з кімнати.

— Видно до романо-германців пішов задумливо сказав Фінкель, — у них завтра залік з іноземної.

— Ні, друзі мої, так далі жити не можна, — рішуче вигукнув Щукін, — необхідно поворушити мізками і щось придумати!

І він придумав, утім, це вже зовсім інша історія...

(Далi буде)

№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»