Це страшне слово «свобода»

Рік тому психологи-практиканти відвідали одну з колоній для неповнолітніх. Спершу її мешканці зустріли гостей непривітно — мовляв, нема чого на нас, як у зоопарку, витріщатися. Але вже через декілька годин важко було припинити череду життєвих історій і гірких спогадів. Від’їжджаючи, психологи запитали в підлітків: чого ви найбільше боїтеся? Майже всі, не вагаючись, відповіли — свободи.

Шкода, але в цьому немає нічого дивного. І проблема навіть не в тому, що українське суспільство з багатьох причин ще не здатне адекватно ставитися до «випускників» місць позбавлення волі. Скоріше, останні, перебуваючи за гратами, позбавляються елементарних навичок життя «у великому світі». Як стверджують психологи, вони втрачають самостійність і здатність приймати рішення. Як правило, вони озлоблені, роздратовані й агресивні. А ще не можуть уявити своє майбутнє й губляться в, здавалося б, стандартній життєвій ситуації. Але головне навіть не це: 40% осуджених підлітків позбавляються соціальних контактів — вони залишаються без рідних і житла, що нерідко змушує їх знову порушувати закон. Як розповідає директор Київського міського центру соціальних служб для молоді Костянтин Шендеровський, батьки часто не вірять у те, що їхні діти можуть виправитися й вважають за краще просто забути про їхнє існування. Наприклад, мати одного хлопчика з Полтави категорично заборонила синові повертатися в рідні пенати. А дзвінки соціальних працівників просто ігнорувала. Дідусева політика була дещо м’якішою — він спокійно розмовляв по телефону з онуком, але на кожне прохання про зустріч відповідав рішучим «ні». А трапляється таке, що поки підлітка немає, квартиру, де він мешкав, продають. Або родичі, влаштувавши своє особисте життя, не пускають «злочинця» на поріг. Таке недавно сталося з колишнім вихованцем Прилуцької колонії. Сестрі, котра опиралася вселенню брата, довелося коментувати свою поведінку в суді. Він, суд, звісно, визнав законне право її брата на проживання в квартирі. Але чи буде виконане рішення Феміди — велике питання.

Хтось, мабуть, скаже: так йому/їй і треба, скоїв злочин — розплачуйся. Дійсно, як свідчить статистика, переважна більшість осуджених дітей здійснили злочин середньої тяжкості й тяжкий. Але, з другого боку, третина малолітніх злочинців виховувалися в неповних сім’ях, а часом і в інтернаті. Заповнюючи анкету для психологів, вони пишуть (якщо, звісно, хоч трохи навчені грамоти), що пам’ятають п’яні бійки в себе вдома, батьківські побої, недоїдання. А буває, що до грабежу вдаються тільки тому, щоб нагодувати сім’ю. Працівники соціальної служби для молоді (ССМ) ніяк не можуть забути анкету однієї дівчинки, яка написала: «Мені треба швидше на свободу, адже там на мене чекають 12 братів і сестер. Вони без мене пропадуть». Саме тому К. Шендеровський переконаний, що в дитячій злочинності винні, насамперед, дорослі. «Діти — заручники тих змін, що відбуваються сьогодні в Україні, й суспільство повинне це усвідомити», — вважає директор ССМ.

Але із цим поки проблематично. Почнемо з того, що до підлітка, який провинився, як правило, приставляється безкоштовний адвокат, який, не секрет, мало зацікавлений у результаті. Суди ж, за словами директора правових програм фонду «Відродження» Олександра Беци, при розгляді тієї чи іншої справи користуються виключно матеріалами слідства. А вони майже завжди характеризують підлітка як злочинця. У той же час, на Заході, щоб картина була об’єктивною, спеціальні служби ретельно вивчають поведінку та характер затриманого до його вчинку. І на стіл до суддів лягає відразу два звіти — від слідчого й від служби апробації. Крім того, в Україні, незважаючи на цілий список альтернативних позбавленню волі заходів покарання, судді вважають за краще працювати, як раніше — тобто за найменшу провину кидати за грати. І це при тому, що експертами доведено: «альтернатива» в декілька разів знижує ризик повторного правопорушення. Та й самі працівники колоній неодноразово повторювали: щонайменше третина наших підопічних могли б обмежитися штрафом або засудженням умовно.

Судіть самі, в однакових умовах за колючим дротом сьогодні може опинитися той, хто украв мішок картоплі, і вбивця. Нині Держдепартамент виконання покарання робить усе можливе, щоб колонії виконували належну їм виховну функцію. Тут створені школи й ПТУ, працюють гуртки й організовуються концерти. За свою працю в підсобному господарстві колонії осуджені отримують плату — ці гроші видаються їм, коли вони виходять на свободу. Але водночас ніхто не може заборонити рецидивісту «вчити» дрібного злодюжку. Так само як і не уникнути тих змін, які відбуваються в психіці підлітка, коли він сидить за гратами.

Нині київська соціальна служба допомагає молодим людям виходити з колоній — тобто вчить їх повноцінно жити на свободі. Соціальні працівники шукають колишнім осудженим роботу, улагоджують питання з документами, організовують тренінги для батьків, які готуються зустріти своїх дітей «звідти». Самих же підлітків постійно курирує психолог. Інше питання, що сенс цієї роботи у нас розуміють далеко не всі. «Ось скажіть, чому, якщо виникає необхідність від чогось відмовитися, то «слабкою ланкою» виявляється соціальна робота? Чому ніхто не розуміє, що готувати підлітка до виходу з колонії слід починати, коли він ще там? Адже тільки тоді можна розраховувати на успіх», — обурюється К. Шендеровський. Що вже казати про чиновників, якщо навіть керівники колоній до недавніх пір до роботи соціальної служби ставилися скептично. І цінили лише кількість привезеної ними «гуманітарки», а не зусилля для адаптації до свободи кожного осудженого.

Добре, що сьогодні ставлення дещо змінилося — бо результати очевидні. Наприклад, із 131 особи, з якими цього року працювала соціальна служба, лише одна людина не змогла встояти — знову почала красти. Більшість же «клієнтів» соцпрацівників нині працевлаштовані, мають сім’ї та дітей, до яких, до речі, у них особливе ставлення. Як зізнаються колишні осуджені, головна їхня мета в житті — зробити щасливими свою «другу половину» та дитину. Був у практиці соціальної служби і зовсім разючий випадок. Підлітку, який вийшов із колонії, видали паспорт, влаштували на роботу. Перед першим трудовим днем батьки сказали сину: «Ніхто, крім начальника, про твоє минуле не знає. Як ти себе зарекомендуєш, так і складеться твоя кар’єра». Сьогодні колишній осуджений уже здобуває вищу освіту й готується піднятися службовими сходами.

Проте багато речей сьогодні соціальній службі доводиться робити на ентузіазмі. Насамперед тому, що в Україні не вистачає людей, здатних грамотно працювати з так званими кризовими групами. Це на Заході соціально-патронажні служби розширюються й міцнішають. А у нас лише минулого року були затверджені стандарти підготовки соцпрацівників. До того ж, як свідчить практика, ті, хто приходить із відповідною освітою влаштовуватися на роботу, мають лише уявлення про неї. І не більше. Крім того, далеко не завжди працівники управлінь, із якими доводиться співпрацювати соціальній службі, палають бажанням допомогти. Колишнього осудженого відсилають з інстанції в інстанцію, служби зайнятості не поспішають інформувати про наявність вакансії, а самі роботодавці під будь-яким пристойним (і не дуже) приводом відмовляють колишньому осудженому в працевлаштуванні. Але це, вважають у соціальній службі, можна пережити. Головне, щоб сьогодні мережа подібних центрів розширялася, адже навіть за великого бажання, охопити увагою 3200 осіб, що сидять нині в колоніях, нереально. А пенітенціарній службі без підтримки ззовні також не впоратися — погодитеся, яка може бути ефективність роботи психолога, якщо він один на 400 людей, так ще й у погонах...

...На одній з міжнародних конференцій представник Швеції розповів цікаву історію. Якось на гарячому заскочили підлітка, який крав, як він сам зізнався, «щоб прогодувати своїх братів-сестер». А попався він на крадіжці дорогої автомагнітоли. Але замість того щоб порушити на злодія справу й кинути його за грати, вирішено було організувати йому зустріч із жертвою. Нею виявився інвалід першої групи, який втратив недавно свою дружину. Про це, а ще про те, що магнітола була подарунком його коханої, він і розповів грабіжнику. Відтоді підліток вже ніколи не спокушався чужими речами.

Мабуть, нам є над чим замислитися.

КОМЕНТАР

Ігор АНДРУШКО, заступник начальника управління Держдепартаменту з питань виконання покарань Києва та Київської області:

— Я переконаний, що коли діти порушують закон, — це провина дорослих. А ще провина дорослих у тому, що ми піддаємо підлітків психологічній контузії, якою є позбавлення волі. Адже існує підписка про невиїзд, умовне осудження, штрафи, врешті. Повірте, діти, які сьогодні сидять у СІЗО та колоніях, у своїй більшості нічим не відрізняються від своїх однолітків. Як і всі, вони на перше місце для себе ставлять здоров’я та сімейне благополуччя. Коли їх запитуєш, чого б вони хотіли зараз найбільше? Вони відповідають: «До мами».

На мій погляд, сьогодні в Україні необхідно запровадити ювенальну (дитячу) юстицію, та й загалом реформувати судову систему — змінити мислення суддів. Крім того, треба навчити суспільство ставитися до колишніх осуджених, як до рівних. Адже, напевно, мало хто знає, що, перебуваючи в колонії, підлітки здобувають середню, а часом і вищу освіту. Що з ними постійно працюють вихователі та психологи, а чимало осуджених пишуть вірші й майже професійно малюють. Тож чому їх треба позбавляти прав і уваги?