Тут являлася Богородиця
Частина цьогорічної відпустки у мене минула «там, де гори, полонини, де стрімкі потоки й ріки»: у селі Кобаки біля Косова і в містечку Верховина, що на Івано-Франківщині. У Верховині в редакції районної газети все життя працювала моя однокурсниця з факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка Калина Ватаманюк. І коли нині захотілося показати онукові гори, ми й зібралися у Верховину. Та Калина з чоловіком Дмитром (був редактором районної газети, водночас багато років очолюючи Всеукраїнське товариство «Гуцульщина») уже збудували дім у Кобаках: тож спочатку заїхали до них туди.
До речі, у школі я листувалася з якоюсь дівчинкою з цього села, адресуючи свої послання «Кобаки (Гора)». У пам’яті не залишилося навіть її імені, зате зберігся інтерес до села, в якому народився письменник Марко Черемшина, та інтрига: що ж воно таке — «Гора»? А це виявився присілок (по-волинськи кажуть: куток) Кобаків, з якого родом і... моя Калина. Так через десятиліття випадкового заочного знайомства я пройшлася кобаківською Горою. Як інколи іронічно кажуть, бійтеся своїх мрій — вони можуть здійснитися. Та це в тому разі, коли здійснене не йде тобі на благо. Бо навіть короткий час у цьому мальовничому куточку України, у найбільш, як вважають багато етнографів, гуцульському регіоні Карпат, збагачує незабутніми враженнями. Адже в Кобаках не лише живе моя однокурсниця — тут являлася Богородиця.
З КОБАКІВ — У ЗДВИЖИН
«У пригорщі брав би тото село, гладив би, як паву, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву... Дивісь: хитаєсь межи горами, як велика дубова колиска, чічки розсипає...»
З часів Марка Черемшини, який так проникливо описав рідне село Кобаки, якщо дивитися на них з траси Коломия — Кути, нічого не змінилося. Розміщені на трьох високих терасах, які нагадують чимось Горинські крутосхили на межі Волині й Рівненщини, тільки з карпатським акцентом... І так само на межі областей: Івано-Франківської та Чернівецької. Звідси рукою сягнути до Буковини: і до Вижниці, і до села Рівня, звідки родом Назарій Яремчук, і до Чорториї, яка дала світові Івана Миколайчука. А Кобаки, крім, власне, Марка Черемшини та автора пісні «Засвіт встали козаченьки» Михайла Гайворонського, який тут бував, дали путівку у світ і Калині Ватаманюк, нині знаній далеко за межами краю духовній письменниці. На зустріч через кілька десятиліть з однокурсницею Дмитро везе нас такою крутою дорогою з несподіваними поворотами, що я жартую: якщо нас звідси не вивезуть, то назад самі й не виберемося.
Колись Кобаки називали «червоним селом», бо тут були найбільші в Україні партійна і комсомольська організації. А тепер по дорозі минаємо споруду з дивовижною назвою «Клюб» (і це справді колишній культурний заклад, а нині бар-ресторан), і все храми, храми... Старенька церковця Святого Миколая вражає вишуканим стилем, бо і є, каже Дмитро, пам’яткою архітектури. Нині вона належить громаді автокефальної церкви. Ця громада має в селі ще один, величний храм, споруджений на місці спаленої православної церкви, відомої тим, що на її подвір’ї від серцевого нападу помер Марко Черемшина. Над самим шляхом на церковному подвір’ї стоїть пам’ятний камінь із написом про цю подію. Нову обитель для Бога спорудили і греко-католики, а недавно в Кобаках з’явилася і громада Московського патріархату, котра теж споруджує церкву.
Але є в цьому селі ще один храм, де служить не один священик і не одного патріархату. Це «Здвижин» — духовно-екологічний центр християнської любові і злагоди, яким і опікується родина Калини та Дмитра Ватаманюків. Здвижином Кобаки (до речі, назва села вимовляється із наголосом на другому складі) називалися до 1620 року. Але моя однокурсниця і її чоловік вклали в назву свого центру трохи інший зміст. Здвижин — це рух, це поступ людини, її душі до вершин духовної досконалості, до неба, до світла, до Бога. І кожному християнину, кожній громаді, якої б конфесії вона не була, сюди відкрита дорога. Тут бувають на службі і отець Семен із віддаленого, навіть за мірками Карпат, села Грамотне, до якого за благословенням і зціленням їдуть з усього світу, і священик-екзорцист із чину святих отців-василіан Юрій Савчук (котрий бував і в Луцьку), і отець Іван Рибачук із знаменитої Криворівні, і ченці-священики з Манявського монастиря та чимало інших. Богослужіння відбуваються по неділях, у великі церковні свята і 11-го дня кожного місяця.
ХРЕСТ
Чому 11-го? У пам’ять про явлення на цьому місці 11 жовтня 1934 року Божої Матері. Ось як описує цю історію сама Калина Ватаманюк: «На високій горі край мого села Кобаки стоїть дубовий хрест. У дубового хреста серед пралісу є своя історія. Невигадана історія. Однієї далекої пам’ятної осені, коли ще й мене не було на світі, молодий батько мого майбутнього однокласника орав ось тут, неподалік, поле. Осіння днина близилася до полудня. Орач випряг із плуга коні, а сам сів на свіжозорану землю, розгорнув платину з хлібом і молоком, і, осінивши себе хрестом, почав їсти. Утомлено повернув голову, де паслися коні, і... очам своїм не повірив. Згори над розмореною останнім теплом землею, не торкаючись її, повітрям наближалася до нього Матір Божа з двома, у білих балахонах, чоловіками. Вони пройшли повз, навіть не глянувши на молодого орача з розкритим від подиву ротом, і розтанули у світлих променях осіннього сонця.
Того дня він подумав, що на цьому місці поставить хрест. Коцьо — так кликали у селі цього чоловіка — розповідав багатьом про незвичайне видіння. Та йому не тільки не вірили. Багато людей уважали його помішаним на вірі, несповна розуму. Тому минали дні, місяці, а орач не поспішав робити хрест, щоб зовсім не засміяли. А коли й забув про хрест, чи то у сні, чи наяву прийшов до нього невідомий посланець і нагадав: хрест таки треба поставити. До трьох днів. А не поставиш — знак матимеш. Коцьо і дуба зрубав, тесати його взявся, та не вклався у три дні. І померла його перша дружина. Переказують, що саме вона не дозволяла, щоб люди не обсміяли, ставити під лісом хрест.
Так після сумного знаку на найвищій сільській горі, з якої тоді було видно всі Карпати, з’явився хрест».
Але його історія ще мала своє продовження. Калина каже, що Коцьо (Микола) Букатчук прожив життя скромно, з великою вірою у Бога. Від другої дружини мав двох синів, один і став Калининим однокласником. Проте це був час, коли село тонуло в темряві безвір’я. На місці поля, де явилася Богородиця, засіявся дубовий і березовий ліс. Хрест заховався між деревами, але якоїсь пізньої осені в дім Калини хтось із сусідів приніс страшну новину: у лісі, біля хреста, під колесами трактора загинув 21-річний хлопець, який щойно повернувся з армії. Незадовго перед тим він виконав партійне доручення: спиляв бензопилою поставлений у лісі пам’ятний хрест... А третього дня знову приїхав трактором за лісом, який неподалік рубали. Незчувся, як потрапив під колеса трактора...
«Юнакова смерть на місці зрубаного хреста — то не помста Господня, то Господнє провидіння. Нам, незрячим, глухим. Аби прозріли, аби почули. Аби увірували, що силу Господню ще ніхто не подолав і не подолає», — напише через багато років, ставши духовною письменницею, Калина. Адже хрест таки постане на тому ж місці. До ровесника загиблого під колесами трактора Василя Григорака прийде також у сні посланець і попросить: «Василю, ти постав на місці спиляного хреста новий...».
ОЧИМА ДУШІ
Від нинішнього обійстя Ватаманюків на околиці Кобак до духовного центру «Здвижин» зовсім недалеко. Ми минаємо присілок Гора і опиняємося в гарному дубовому лісі. Перше богослужіння у «Здвижині» відбулося 11 жовтня 2005 року, коли тут уперше молилися, сповідали й проповідували пастві декани трьох конфесій: УПЦ КП, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церков. Було кілька тисяч паломників.
Привітного літнього дня тут було безлюдно.
— Ось те поле, де Коцьові Букатчуку і являлася Божа Матінка, — показує Калина. Стоїмо ми на узвишші, де й розмістився духовний центр. Ліворуч — будиночок з усіма побутовими зручностями для майбутнього монастиря. Йдемо дорогою, яка тут прокладена на зразок того ж Хресного шляху, яким у свою останню путь ішов Спаситель. Є й екологічна стежка, адже ми — біля підніжжя Карпат з їхньою чудесною природою. Уклоняємося хресту, скульптурі Божої Матері. Заходимо в церковцю, вона освячена на честь Покрови Пресвятої Богородиці і споруджена в гуцульському стилі. І — диво дивне. Безмежний спокій, відчуття, яке називають благодаттю, у цьому лісі панує так само, як і того осіннього дня, коли небаченому мною дядькові Коцьові тут явилася Богородиця.
Років два тому, під час відрядження у Володимир-Волинський, моя співрозмовниця поділилася книгою, котра, як призналася, утримала її на цьому світі після сімейних драм. Яким же було здивування, коли її автором виявилася моя однокурсниця! Так після довгої перерви ми з Калиною знову відшукали одна одну. На той час вона була автором п’яти духовних книг, першу з яких — «Від лиця Твого, Господи, судьба моя» — уже дев’ять разів перевидавали, вона удостоєна літературних премій Василя Стефаника та Марка Черемшини.
Саме книги і посприяли тому, що з’явився «Здвижин». Адже одній родині важко підняти таку справу. З далекого Чикаго Калині у Верховину зателефонувала уродженка Коломиї, а нині мешканка США Анна Попадюк. Хотіла зробити переклад її книг англійською. Калина була, як кажуть, заскочена такою пропозицією, тому перевела мову на духовний центр, на те, що збираються будувати на місці з’яви Богородиці храм-капличку. Анна і стала одним із перших спонсорів святої справи. А скульптура Матері Божої встановлена на пожертву уродженки Львівщини, нині мешканки Торонто (Канада) Розалії Ковальчук. У Здвижинській капличці і вінчаються, і охрещують дітей, і відзначають золоті весілля. Тут не збирають пожертв, проте людина сама, за велінням душі, може зробити свій внесок.
