Творець Театру Клоунів
Федеріко Фелліні (1920 — 1993) народився 20 січня. Засновник так званого «авторського фільму». Він породив як цілий ряд талановитих послідовників, так і купу ідіотів, які взяли на озброєння принцип «Що хочу, те й знімаю».
Він починав свою професійну діяльність як журналіст. І журналістське ставлення до дійсності в нього є в усіх картинах: різні там інтерв’ю, репортажі й подібне.
Потім він довгий час був сценаристом. І вочевидь набридла йому ця справа — писанина сценаріїв. Коли він став робити власні картини — сценарій йому просто не хотілося писати. Щоб що-небудь пояснити акторам, він починав малювати. Отут ще проявилася його дитяча любов до коміксів.
Марчелло Мастроянні згадував про їхню спільну роботу: «Між мною і Федеріко дуже швидко, майже миттєво встановилося повне взаєморозуміння, майже дружба... Я багато разів розповідав про нашу першу зустріч у Фреджене — Фелліні шукав тоді актора на головну роль... Коли ми зустрілися, я наївно запитав, щоб він поставився до мене доброзичливо, — чи можна мені познайомитися зі сценарієм. Він був дуже люб’язним і погодився. Покликав Енніо Флаяно. Той з’явився з великим малюнком у руках. На аркуші було зображено людину, яка ледачо пливе в оточенні сирен — звабливих, тілистих красунь. Я довго розглядав малюнок, потім сказав: «Дуже цікаво». Насправді я був здивований, я нічого не розумів...» Воно й не дивно. Бідний Марчелло! Але нічого, якось поступово розбалакався. Гадаю, що такі методи роботи режисера зовсім не збили б з пантелику нашу Вєрку-Сердючку. Аби плівки вистачило, щоб запам’ятати імпровізації Данилка.
У фільмах Фелліні завше повно клоунів-потвор, все завжди надмірно. Все яскраве й барвисте. Потвора — так справжнісінька потвора, красуня — так справжнісінька красуня. Його сатиричне сприймання зробило із шикарного чоловіка Казанови (величезний зріст, добре виліплене крупне обличчя східного типу), щось зовсім ефемерне, покрите товстим шаром гриму. Анти-красень Сазерленд зіграв не великого коханця, а великого невдаху. Казанова-Сазерленд увесь час намагається проштовхнути який-небудь проект порту чи філософський трактат, а від нього всі вимагають лишень одного — статевого задоволення. Але він, щоправда, до цього свого обов’язку ставиться охоче, не ухиляється, можна сказати, передовик любовного фронту.
Особливо юний студент КПІ, який дивився «Казанову» 1989 року в актовій залі (усі натовпом сунули на цю виставу, думали — еротика) запитав мене, після перегляду однієї, доволі натуралістичної сцени: «А що справді, відчуваючи оргазм, жінки зводять очі до перенісся?». Ну, зовсім не розуміла людина італійського гумору.
Особисто мене свого часу потрясла «Репетиція оркестру». Саме «свого часу». Якби я побачив цей фільм при СРСР (що було важко, але можливо, наприклад, у Будинку кіно) — нічого б не зрозумів. Підвалини були непорушними. Статутів дотримувалися. Поняття «кар’єра» містило в собі нормальні характеристики з першого класу школи до останнього курсу інституту. Прекрасно пам’ятаю, як я заповнював графу: «Чи були ваші родичі на окупованій території».
А тут показано бунт оркестру. Почалося з дрібниці. Два музиканти — члени профспілки, оголошують перерву всупереч волі суворого диригента-німця (до того ж — грубіяна). Мовляв, за законом належить. Нема чого наїжджати. Далі — більше: кожний починає грати те, що заманеться. Зрештою, диригента виганяють. Репетиція закінчується оргією. Часом це виглядає забавно (у принципі, це природне продовження «байронівської волі»). Однак у фіналі з’являється величезна металева куля, яка руйнує стіни. Під їхніми уламками гине двоє безневинних людей. Усі повільно вибираються на світло. Обтрушуються. Диригент отямлюється. Намагається взяти «колектив у руки». Всі трохи прислухаються до нього. I знову полетiли брутальності на адресу «тупих віолончелістів». Репетиція відновлюється. Все повертається на круги своя.
Якби ми не бачили Перебудови, що дала волю, закономірним продовженням якої було руйнування країни — навряд чи ми збагнули б, про що цей фільм. Коротше, дякую маестро за роз’яснення.
Я б сказав, що від коміксів і комерційних комедій Фелліні прийшов до поетико-сатиричного гротеску (чи не занадто розумно? мені здається — перебір!). Залишаючись при цьому дуже «дитячою» людиною. Лише така людина може створити Театр Клоунів.
P.S. Знаєте, я занадто захопився Байроном та Фелліні. Зовсім не залишилося місця на шпальті для інших пристойних людей, які народилися в січні. Тому — коротенько. Будь-хто з цих громадян гідний, щоб за нього піднесли чарку горілки. Отже, це французький драматург і комік Жан Батист Мольєр(1622 — 1673). Намагався півжиття грати героїв. Був вчасно зупинений невдоволеною публікою.
Поцінувачі детективів обов’язково мають нагоду хильнути за засновника цього жанру — Едгара По (1809 — 1849). Треба зазначити, що навряд чи він припускав, що три його геніальних новели про Дюпена породять до ХХI сторіччя гори детективної макулатури третього гатунку.
І гріх не згадати нашого земляка, який народився в місті Лохвиці Полтавської губернії, видатного композитора Ісаака Дунаєвського(1900 — 1955). Кажуть, що, почувши, про що хоче поставити комедію Александров, він двадцять хвилин імпровізував на роялі композицію, до якої ввійшли всі мелодії (теми) майбутніх пісень «Веселих хлоп’ят». Утьосов з Александровим мало не впали. Знай наших!
А докладніше дізнатися про вищезгаданих громадян ви тепер зможете чи в наступному номері, чи через рік. У січні 2003 року. У такий спосіб ми перевіримо вашу відданість нашій газеті.
