Великого Батька — Великий Син

Журналіст «Дня» із самого ранку упродовж майже трьох годин намагалася додзвонитися до Юрія Романовича, щоб привітати з ювілеєм. Марно! Домашній телефон не відповідав. А оператор мобільного зв’язку пропонував зателефонувати пізніше: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок...» Отож вирішила побудувати публікацію про Героя України Юрія Шухевича на враженнях людей різного віку, щоби бодай у такий спосіб привітати соленізанта. Аж раптом прийшло повідомлення: «Абонент у мережі».

— Пане Юрію, доброго дня. Газета «День» вітає Вас із днем народження. А чому телефон вимикали?

— Зраночку телефон був включений, а потім я відключився, бо, скажу вам по секрету, телефон за телефоном, і мені навіть не дали привести себе в порядок (сміється. — Т.К.). Дзвінків було дуже багато. Дзвонили і львів’яни, і кияни, і навіть із Криму був дзвінок...

Ювіляр говорить, що відмовився від офіційних вітань, які йому пропонували в обласній раді та обласній адміністрації: «Бо не хотів офіціозів. Не дуже їх люблю. Й воно трохи втомлює...».

— А чого найбільше вам сьогодні бажали? Напевно, здоров’я?

— І здоров’я, і наснаги — в роботі, в боротьбі... Мужності — «тої, яка була, і щоби вона з вами була і надалі...» Отаке!

— А чого самі собі бажаєте?

— Я би хотів української України... Хотів би хоча би одним оком це побачити...

— А скільки років потрібно на те, щоби Україна стала українською?

— Ой, це триватиме ще довго... Бо так зруйнували, що, ви розумієте, це все відбудовувати, приводити до порядку... На це потрібно багато часу.

— Ви говорите «зруйнували»... Маєте на увазі останні роки?

— Так! Нас руйнували й раніше, але тоді, коли ми стали незалежною державою, на мій погляд, було легше збудувати ту омріяну Україну, ніж сьогодні.

— Може, пане Юрію, зараз поставлю банальне запитання, але чого, на вашу думку, бракує українцям, щоб узятися за розум, закасати рукави і працювати на благо держави?

— Та ви ж самі відповіли на це запитання... Не вистачає розуму! І не вистачає знаєте чого? Лінивство у нас страшне, байдужість, недбальство! «А, якось воно буде!» Якось не буває! Потрібна праця, праця і праця! Щоденна, важка праця! Омріяна Україна не звалиться на нас як та манна Небесна! Після Першої світової війни з’явився ряд незалежних держав — Естонія, Литва, Латвія, Польща, Чехословаччина... Думаєте, їм легко було після такої руйнівної війни здобути незалежність? Вони також були поневолені! Все це треба було будувати! Також у них якийсь час були безлад, негаразди... Але ж вони це подолали! Тому що працювали! Працювали над розбудовою своїх держав. І спромоглися, і побудували.

— Для того щоби будувати хату, має бути гурт зацікавлених, команда... І в тій команді має бути провідник... Чи ви бачите таку людину?

— Такого провідника я не бачу. А команда... Як буде людина, яка зуміє зацікавити, згуртувати навколо себе, то люди таки знайдуться — попри байдужість, про яку я говорю, лінь... Бо є такі люди. Вони розпорошені по всій Україні. Не тільки по Галичині. У Луганську і Донецьку так само, у Харкові — як і у Львові. Є вони! І якщо їх зорганізувати, вийде дуже потужна сила. Може, за кількістю, й невелика... Якщо дивитися вглиб історії, то завжди невеличка група людей, яка мала ідею, наснагу до боротьби, мужність іти проти течії, перемагала. Бо врешті-решт за нею йшов той натовп, на початках дезорієнтований, безідейний... Бо гуртуються навколо сили, йдуть за силою, а не за кволістю і немічністю.

— Газета «День» постійно, кожного дня наголошує, що країна, яка не знає свого минулого, не матиме майбутнього... В який спосіб, на вашу думку, можна оживити історичну пам’ять?

— Ви маєте рацію... Ті знання, котрі у нас є, їх дуже мало... Крім того, до нас доносять багато неправди. Але ми, по суті, і не працювали над тим, щоби донести нашу історію до широкого загалу. Я нещодавно був на зібранні вчителів-істориків і поставив їм запитання: «З чого починається історія Бабиного Яру?» Почув у відповідь: з вересня 1941-го, коли почали розстрілювати київських євреїв. Я ж тоді сказав, що історія Бабиного Яру почалася із кінця січня 1918-го, коли Муравйов увірвався в Київ і коли було розстріляно 5 тисяч українських інтелігентів. А потім ті розстріли продовжувалися до війни, тобто до німців, і при німцях... Ось що! А їм вбили в голову, що Бабин Яр — це тільки-но 1941-й. І ті історики будуть вчити наших дітей?!! І то зараз говорю про галичан — свідомих тощо! А що вже говорити про вчителів з інших регіонів України?! Тобто допоки ми не позбудемося тої «каші» у власній голові, нічого доброго не буде. Ще один приклад. Ми святкуємо початок партизанської боротьби з того часу, як Ковпак вийшов з Путивльського райвиконкому і пішов у Спадщанський ліс. Навіть із точки зору радянської то є неправда. Бо Федоров із Чернігівського обкому партії вийшов швидше. А чому ж ми встановили дату, орієнтуючись на Ковпака? І багато таких прикладів можна наводити... А не знаємо ми історії того, що ліниві — бо це ж треба взяти й прочитати! Як казав Шевченко? «Не минайте ані титли, Ніже тії коми...».

«День» вітає Юрія Шухевича з днем народження і бажає здоров’я та довгих років життя, аби побачити-таки українську Україну.

Андрій ЗАКАЛЮК, вчитель історії:

— Як на мене, ще багато років молодь ставитиме його життя собі за приклад, тому що він — то є сама історія. На уроках розповідаю учням про нелегку долю Шухевича, говорю, що в першу чергу треба повчитися у нього незламності, терпимості і твердої віри. Вважаю, що такі люди у наш час — велика рідкість і цінність!

Остап ДРОЗДОВ, журналіст:

— Про таких, як Юрій Шухевич, кажуть «останній з могікан». Їх одиниці. І, на жаль, їх не часто слухають і часто не чують. Усі пафосні компліменти на адресу таких людей дуже часто є звичайнісінським бажанням «примазатися». Боюся зробити зараз те саме, проте все-таки насмілюся розповісти про 3 точки мого дотику до Шухевича. Перший стався 2001 року, коли в одному купе з паном Юрком я їхав до Києва на акцію «Україна без Кучми». У мої тодішні 22 роки це було одкровенням спостерігати, наскільки ясно розуміє ситуацію ця незряча людина навпроти. Саме від Шухевича у звичайному купе я почув думку «треба вже відтепер готувати свого кандидата і треба починати говорити про це з Ющенком» (це було тоді, коли сам Ющенко всіх учасників акції «Україна без Кучми» назвав мало не фашистами). Вдруге Шухевич просто «зірвав мені дах» тоді, коли не піддався на істерію навколо Тимошенко і відкрито виступив із позицією «не підтримую жодного». Живучи в політтехнологічному дурдомі, коли геній театрального популізму Тимошенко асфальтом закатувала всю інтелігенцію, я наче з колін встав, почувши виступ Шухевича. Він не пішов на компроміс із кон’юнктурою і не зрадив своїх переконань: «Перестаньте мені нав’язувати вибір меншого зла, тому що своїй країні я взагалі зла (більшого чи меншого) ніколи не побажаю». Для мене особисто це прозвучало настільки мужньо і правдиво! Я добре пригадую, як на нас накинулися великі інтелігенти, які вже через рік із трепетом сиділи перед Януковичем у Палаці Потоцьких. А втретє Шухевич мене просто розірвав із трибуни Львівської міської ради, де лагідно сказав депутатам: «Якби мій батько ожив і побачив, якими ділами у цих стінах займаються великі націоналісти — він би всіх вас розстріляв». На мільйонне місто лише одна людина мала моральне право так сказати. Шухевича тихо не люблять ті, хто приватизував собі поняття патріотизму і перетворив його на алібі. А він просто має свою позицію, і вона дивовижно сучасна. Він не став заручником свого прізвища. Він не мислить категоріями війни. Звичайно, від нього всі хочуть чути запальні промови з ненависницькою лексикою і закликами стріляти ворогів. Не буде цього. Не тому що він не може. А тому що його філософія проявляється у спокої. Хай він у чомусь помиляється, хай його іноді використовують — але він живіший за всіх живих. Сто лят!

Ігор ГУЛИК, політичний експерт:

— Чесно кажучи, для мене Юрій Шухевич — не тільки людина складної і не надто співчутливої долі, а й людина-загадка. Він зараз рідко зявляється на публіці, рідко дає коментарі журналістам, але коли це буває, то його поява, його слова створюють враження, що цей, виснажений таборами і роками чоловік, досі чинить спротив злу. Іноді нам навіть важко усвідомити, у чому полягає це зло, бо ми прагнемо спокою, нас закликають до толерантності, нами маніпулюють, підмінюючи поняття добра і зла, чорного і білого, справжнього і фальшивого. Недавно пан Юрій виступав з нагоди пошанування пам’яті його батька — генерала Чупринки. І тоді він промовив глибоку і пророчу фразу: «Бог не дасть вам України, бо ви просите грошей». Чи не діагноз нашому суспільству, яке потихеньку, підступно переорієнтували, якому запропоновано геть іншу систему цінностей, і воно, мов нерозумне дитя, почало сповідувати її? Юрій Шухевич — це яскравий приклад того, що людина може і мусить бути іншою, ніж є зараз, що є речі, торгувати якими, вимінювати на які певні сумнівні блага, — гріх і сором.

Ігор КАЛИНЕЦЬ, поет-шістдесятник, політв’язень, громадський діяч:

— Для мене Юрій Шухевич — один із небагатьох Героїв, які носять цей титул заслужено. І заслужено не тільки тому, що він є на захисті такого ж звання свого батька і Бандери, а тому що його життя є подвигу гідне — починаючи від майже дитячих літ, він весь час є репресований і, мало того, він весь час є у русі опору. Він ніколи не здавався, не ламався, був вірним ідеям національно-визвольної боротьби і одночасно був вірним, незрадливим сином свого батька. Я бажаю, щоби він і далі не втрачав того відчуття активності життя. Я поважаю його вибір, його цей напрям постійної боротьби, постійної конфронтації з тим, що йому заважає вважати Україну незалежною державою. Він і далі стоїть на позиції опору, постійно хоче щось змінити в нашому суспільстві, хоча зараз дуже важко щось зробити... Він має рацію, що тільки найбільш революційними методами можна чогось досягнути. Тому в даному випадку він буде залишатися для багатьох людей, сподіваюся, що й для молоді, тим символом, що постійно кличе до боротьби. Ну а вірність ідеям освіченого націоналізму — це, власне, є те, що зараз найбільше потрібно для нашого суспільства, для нашої молоді.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій-Богдан ШУХЕВИЧ (28.03.1933) — український політичний діяч, член Української Гельсінської Групи. Юрій Шухевич народився в Оглядові на Львівщині. 1944 року, в 11-річному віці, з приходом Червоної армії на західно-українські землі був заарештований і разом з матір’ю засланий у Сибір. 1946-го року Юрія відлучили від матері і помістили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. Двічі тікає і добирається додому, де його знову хапають. Із 1948 року над 15-річним Юрієм розпочинається судовий процес, і з настанням 16-річчя Юрія Шухевича засуджено радянським режимом на 10 років у радянській тюрмі у Володимирі виключно за політичну діяльність його батька — Романа Шухевича. 1958 року ОСО МВД СРСР повторно засудило на нові 10 років у невільничих таборах суворого режиму на основі «тюремної справи», використавши за «свідків» провокаторів і тюремних наглядачів. Освіту, за словами Юрія Шухевича, він здобув від ув’язнених разом із ним професорів, філософів, письменників, учених, інженерів, яких тоді було дуже багато по тюрмах і таборах. Після звільнення 1968-го знову був ув’язнений 1972-го до 1988 року. Після повної втрати зору в радянських тюрмах потрапляє в Будинок для інвалідів. 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутися в Україну. У 1990-х роках став організатором і головою УНА—УНСО. У серпні 2006 року президент України Віктор Ющенко присвоїв Юрію Шухевичу звання Героя України.