Від світанку до світанку

Я прокидаюся о 8.40 від дзвінка своєї приятельки.

— Там убили людину.

— Де? — питаю, хоча й так чудово знаю, де.

— На Грушевського. Стріляли.

Злякаюсь потім. Головне — правильна послідовність дій. Поснідати, подивитися інтернет (підтверджують), одягти на себе купу пропахлого димом і потом одягу, взяти каску з карлючкуватим написом «преса», респіратор, окуляри для читання й окуляри для захисту очей, дати котам їсти. Нічого не забув?

Світ чомусь не зупинився. На вулиці ходять люди, їздять автівки, в метрі цілком спокійно сидять пасажири. Все, як завжди. Все, як завжди.

На підходах до Грушевського я зауважую нові листівки — барвисто написані грайливі сентенції на кшталт «Хлопче в касці, ти — мій герой!», «А твій хлопець носить маску?», «Не був на Грушевського — не мужик!», «Хлопець у касці — потенційний батько моєї дитини!», прикрашені слідами від губної помади. Кокетливість, яка здається зловісною. Сніг під ногами темнішає. Поворот за давно зачинений готель «Дніпро» — й відкривається те, що всі вже бачили не раз по телевізору: багаття, закопчена колонада стадіону імені Лобановського, мітингарі в помаранчевих касках. Барикад ще немає, лише там, де відтягнули рештки мікроавтобуса, між обгорілими кістяками машин, зведено невисоку перепону з мішків зі снігом. На стінах і колонах нові графіті: знаки анархістів (велика «А» в колі — небувала річ для Майдану, де досі тон задавали націоналісти, до анархістів налаштовані вороже), написи на кшталт «смерть Беркуту», «смерть мусорам» чи «кидайте Молотова туди» зі стрілкою в бік пагорбів, де стоять владоохоронці. 

За лінією металобрухту, обличчям до обличчя з кордоном Внутрішніх військ — близько тисячі протестувальників. Серед ВВ — і юні курсанти, і призовники, й огрядні офіцери аж до полковників. Навпроти них, у першому ряду, взявшись за руки, стоять жінки різного віку, співають і моляться. У вузькому проході між ворожими таборами ходять кілька журналістів і священиків. За спинами ВВ — кремезні, зосереджені «беркутівці» у сірих одностроях і шоломах. Літня інтелігентна жінка в шерстяному беретику, окулярах, теплому пальті, намагається, поклавши руки на щит, поговорити з молодим підполковником ВВ, на дві голови вищим від неї.

— Я киянка. Я киянка і я хочу ходити вулицями свого міста вільно. Я більше нічого не хочу.

— Назад. Відійдіть назад — як біоробот, товкмачить підполковник монотонно загрозливим голосом, очей не відводить.

— А то що? — усміхається киянка. — Я боюсь, так, і вас боюсь теж, але я не хочу вас боятися. Не хочу боятися.

Поговорити як слід їм не вдається, оскільки кожні кілька хвилин ВВ-шники починають гриміти щитами. Якесь міліцейське начальство у мегафон вимагає відступити на три метри. «Беркут» раптово починає скандувати: «Ра-бо-тать!».

Усе наче так само, як і вчора. Напружена рутина. Ранок звичного безумства.

Повертаюсь на Майдан, заходжу в прес-центр на другий поверх Будинку профспілок, сиджу за ноутбуком. Тут теж усе впізнавано: безперервний потік інформації, де чуток більше, ніж фактів, вимотані колеги, стурбовані люди, що мовчки бігають туди-сюди, півдесятка різних мов і загальна атмосфера дикої напруги. Просто на підлозі хтось спить, укрившись курткою. Виступають постраждалі на світанку, один навіть із перев’язаною головою. Випадково на чужому моніторі бачу, що біля стадіону — знову якісь заворушення. До мікрофона якраз виходить Турчинов у куртці кольору хакі, починає читати патетичну заяву, але це тепер звучить як струс повітря.

Кидаю все, мчу, як і ті, мовчазні, на Грушевського. Там — позиційна війна. Внутрішні війська і міліція пройшли за лінію спалених машин, і, вишикувавшись черепахою, сунуть на мітингувальників. Ті кидають камінням і «молотовими», потім з-за щитів вибігає «Беркут», і тоді всі тікають. Тікаю разом з усіма, бо надзвичайно добре розумію, що ані каска преси, ані посвідчення не врятують. «Беркутня» стріляє гумовими кулями, кидає шумові гранати. До «швидкої» несуть на ношах людину з закривавленою головою. Згодом — ще одного: «Вогнестріл! Це вогнестріл! Там отака дірка в грудях!» Пізніше я зрозумів, що це був Роман Сеник, що помер від поранень за три дні.

Розриваються гранати. Люди кричать. Тягнеться дим від багать. Здається, падає небо.

Усі добігають до початку Хрещатика, міліція зупиняється, потроху відступає, мітингувальники починають повертати простір, часто меншими силами, міліція знову нападає — і таке перетягування триває і триває. В один із забігів поруч з моєю ногою вибухає світлошумова граната.

Спалах біля правого носка — оглушливий звуковий удар, після якого неможливо встояти, — не боляче — терпне палець — якийсь хлопець допомагає встати: «Живий?»

Звісно, згідно з законом, гранати не можна кидати в людей. Звісно, не ближче ніж за два метри. Звісно.

Живий. Усміхаюся свідкам пригоди. Міліція розбирає мішки, відтягує за допомогою бронетранспортера обгорілий автобус, здається, заради цього все і затіяли. Всі повертаються на початкові позиції. Менти пострілюють гумою, інколи летять гранати. Збоку на пригірок піднімається велика група преси в жовтогарячих жилетах. Серед них товчеться якийсь дядько не в жилеті, але з каструлею на голові і з фотоапаратом — привіт від каструльного протесту в неділю, 19-го, коли Майдан таким чином відреагував на заборону носити каски. Його проганяє телеоператор.

— Я теж журналіст, блогер! — виправдовується дядько.

— Та який ти журналіст, ти на себе подивись! — нервує оператор. — Через тебе по нас стріляють!

«Беркут» застосовує інакшу, надзвичайно підступну тактику: пара рядових ВВ прикриває «сірого» щитами — по суті, своїми тілами — він підходить якомога ближче до бунтівників, стріляє з невідомо чим зарядженої рушниці і відходить. Ще вони кидають «коктейлі Молотова» не згірше від наших метальників, хоча взагалі не мають права таке робити.

А втім, потроху все заспокоюється. Мітингарі починають підпалювати шини. Дивлюся вниз і бачу, що права штанина нижче коліна — у дірках, а чобіт просить каші. На щастя, штани товсті, ватні, причому куплені буквально напередодні: от же ж угадав!

Хоча нічого не болить, вирушаю до медпункту в Профспілках. По дорозі завертаю до ще не закритого офісу банку біля Європейської площі — забрати переказ для Майдану від канадської симпатизантки, росіянки за походженням. Дівчина в червоно-білому діловому костюмі з острахом запитує: «Ну, як там?» Розказую. Дівчина переживає, пригощає кавою. Її колеги у віконцях уважно слухають зведення останніх подій. Банк належить комусь із «Партії Регіонів».

Усередині Будинку профспілок — обстановка прифронтового штабу. Вниз і вгору проходять загони самооборони в металевих, а не будівельних касках, у чоботах і хакі, зі щитами, з палицями або арматурою, дехто — в бронежилетах. Усі двері так само стережуть самооборонці. В коридорі стоять ящики з протигазами. Медпункт для ходячих — на четвертому поверсі. Дівчата сортують гори ліків. Взагалі помітно, що після атак на Грушевського постачання Майдану значно поліпшилося — городяни, як у перші дні, несуть безліч припасів. Усаджуюсь на стілець. Мною починає займатися медсестра середніх років. Тут же з’являється дивнувата мадам, яка без пояснень прикладає до рани штукенцію, схожу на магазинний зчитувач кодів.

— Відійдіть, ви мені заважаєте! — зауважує медсестра.

— Я допомагаю!

— Хто ви така? Відійдіть!

— Я тут під час революції 2004 року працювала! Я три місяці знімала стрес міліціонерам!

Зрештою, борчиню зі стресами проганяють, вона йде ображеною в найкращих почуттях, але незабаром повертається з одним з керівників Штабу, і той строго наказує не перешкоджати екстрасенсу, бо це наша фахівчиня, дуже цінна. На щастя, фахівчиня переключається на нового пацієнта.

Рану — кілька глибоких подряпин — перев’язано, дають випити склянку молока й пігулку від серця під язик. Ходити можу. На передовій кілька підпалених шин розрослися на справжню вогняну дугу поперек вулиці, аж до стадіону. З боку Майдану несуть усе нові й нові покришки. Стіна полум’я здіймається на метр-півтора. Вітер здуває непроникний чорний дим на силовиків. Відчуття війни. Зустрічаємося з художником Матвієм Вайсбергом, відходимо випити чаю на Майдані. Матвій дивиться на важкий шлейф, що затягнув небо над центром:

— Київ у вогні. Інакше не скажеш. Не думав, що до такого доживу.

Мітингарі молотять палицями по бочках, рештках машин, стовпах, утворюючи безумний додекафонічний оркестр. Крізь дим летить каміння і «молотови». Міліція поливає одне й те саме місце з брандспойту, але ефекту це не дає. Уздовж тротуарів течуть повноводні струмки, через них перекинуті містки. Десятки майданівців збирають і складають сніг у мішки, несуть мішки на нові барикади, дівчата розносять чай і канапки. Смеркається, від чого цей апокаліптичний мурашник набуває босхівської величі.

Між іншим виявляється, що протестувальники розібрали на розі Європейської площі для барикад два дурнуватих білборди до двох дурнуватих фільмів — американського «Я, Франкенштейн» і російського «Вія», використавши їх, таким чином, для будівництва найбільш кіногенічної натури в світі. «Найкращий спосіб кінокритики» — думаю я й прямую до друзів, що живуть неподалік, для перепочинку. Біля барикади на самому Майдані натикаюсь на жваву групку дітей. У хлопчика починає дзвонити телефон, інший школяр каже йому: «Швидко в будку», дівчинка сміється: «Мама дзвонить». Їх намагаються прогнати, дівчисько обурюється: «Мені вже 17 років!»

У кількох кварталах від війни — така тиша, що здається, наче потрапив у інше місто. Аж ні: двоє чоловіків — цілком дорослих і пристойно одягнених — озираючись, копаються в сміттєвих баках, збирають пляшки. На Майдані — затребувана річ.

Зігрітися вдається, заснути — ні.

Уночі — те саме. Малолюдний натовп із прапорами дивиться якийсь історико-просвітницький фільм. Уся енергія протесту перемістилася туди, звідки постає хмара, помітна навіть на тлі нічного неба.

На Грушевського полум’я ще вище, по залізяках калатають ще гучніше. Підбираюсь аж до самої колонади, подивитися, як воює «коктейльна молодь». Збираються групами по три-чотири людини, прикриваючись щитами, підходять на максимальну близьку відстань до силовиків — ті стоять нагорі, за парканом Маріїнського парку — один підпалює пляшку і кидає з-за щитів практично наосліп. До міліції не дістає, але на схилі, на гіллі дерев лишаються острівці вогню. Коли пляшки кінчаються, в хід іде міцне слово і калатання по щитах та інших твердих поверхнях. Менти відповідають гумовими кулями та інколи гранатами. Один з барикадних бійців з закритим обличчям проганяє мене: «Тут небезпечно. Вони весь час стріляють».

Знову гублюся в лабіринті барикад, обгорілих і розтрощених автівок, бабусь, що гамселять по діжках більшими від них самих дрючками, хлопців, котрі все тягнуть нескінченні покришки, інших хлопців, що змішують нові коктейлі, жіночок, котрі носять гарячий чай у шестилітрових пластикових суліях.

Уже шоста ранку, треба зробити перев’язку. В медпункті, що у вестибюлі Академії наук, не вийде — вранці його захопив «Беркут» і повибивав шибки, там тепер надто холодно; мало того — дівчата в білих касках із червоними хрестами скаржаться, що «пернаті» ще й вкрали трилітрову банку спирту та розграбували продуктовий кіоск.

У медпункті в Парламентській бібліотеці потрапляю в руки бригади веселих, цинічних і майстерних молодих хірургів з Львівщини. Вони як слід обробляють рану і зашивають її. А ще дарують мені трофеї — кілька витягнутих з рани чорних скалок, схожих на уламки кулькової ручки. «Справжнє багатство» — думаю не без самозамилування, натягаючи шар за шаром свої революційні лахи.

Не встигаю встати зі столу, як підходить висока красуня-телерепортерка з оператором, з «Євроньюз»:

— Чи не могли б ви розказати, що з вами трапилося?

Даю коротке інтерв’ю. Щойно журналісти пішли, до мене наближається інша дівчина, менша на зріст, в окулярах, з обличчям геть не телевізійним, дуже стурбованим:

— Здрастуйте. Я з Євромайдан-SOS. Вас поранено на лінії бойових дій, і ви дали інтерв’ю в ефір. Протягом від 3 до 6 діб вами зацікавляться правоохоронні органи. Ми займаємося захистом журналістів і зниклими людьми. Ось список телефонів. Якщо ви раптом зникнете...

У цю мить я розумію, що 15 хвилин слави — річ не завжди приємна, але запізно.

На вулиці вже розвіднилось.

Учора в Києві загинуло троє людей.

Іду додому. Ступаю по чорному снігу і думаю, чи вставляти в кінці статті свою улюблену примовку: «Ми переможемо»!

Мабуть, так.