Всесвіт Фріпулья

Ось без одного з таких людей весну в Києві уявити не можна. Щойно все починає зеленіти й гарнішати, а спраглі за теплом городяни виходять на вулицю, де-небудь на строкатому Андріївському узвозі з’являється він — у неймовірному вбранні, з довгим шлейфом, деренчанням порожніх бляшанок і криками «Фріпулья! Фріпулья!» Іноді він споруджує — прямо посеред Андріївського узвозу — дивакуваті «зорельоти» з підручних скелець і кавалочків дерева. Без нього не обходиться жодна авангардна акція в місті — чи то виставка, концерт, вистава чи навіть науковий семінар. Фріпулья з’являється там, убраний у своїй неймовірній манері, і виглядає при цьому органічно — часто ще більш авангардно, ніж усе навкруги.

Чесно сказати, думка про те, щоб його проінтерв’ювати, донедавна не виникала. Бо як? Адже Фріпулья — це стихія, це частина міської природи, щось на зразок травневого цвітіння каштанів, а не чоловік із плоті й крові.

Проте — він є, носить ім’я Федір Тетянич, живе в заміському будинку, перетвореному на музей польового мистецтва, а зблизька страшенно схожий на довгобородого чаклуна з дитячих казок. Ну і говорить, звичайно, такі речі — куди там якимось заклинанням.

— Федоре, як ви стали Фріпульєю?

— У Художньому інституті я відчув нудьгу від тієї творчості, якою займався. Нецікавими стали етюди, реалістичні шкіци. Чогось нового заманулося. Авангардна інформація мене насичувала, абстракції, кубісти, сюрреалісти, Сальвадор Далі траплявся. Одного разу мені приснився сон, і я відчув необхідність намалювати картину «Страшний суд». А до того часу я займався формалістичними творами, і мене весь час відловлювали в Художньому інституті всілякі доглядачі, у мене були догани і стягнення. Я відчув, що ця картина мені принесе великі прикрощі, і я, підкоряючись внутрішньому намірові, почав її шматувати. Рвати, ламати, вона була на жорсткому картоні. Я її поламав у такій несамовитості, і потім розгорнув якийсь папір, щоб висипати сміття. І в цю хвилину сталося осяяння: я побачив, що це мапа прапорів усіх країн. Я відчув, що кінець світу я знищив, а тут світ — цілий, і все це разом — витвір мистецтва, що це знак. І я почав дивитися на всі предмети, що стоять навколо мене, і зрозумів, що це все — картина. Картина, яка щось значить, про щось говорить. Я підійшов до вікна, дивлюся на розташування будинків — все, мені відкрилися загадкові значення, я почав думати, вивчати все це. З цього я вийшов на інсталяції, перформанси. Далі. Наприклад, із самого початку всім подобалося малярство таке гладеньке, знаєте, таке без мазків. А я почав домішувати туди пісок, потім різні предмети. Потім все більше й більше, аж до того, що навіть людей у фарбу обмащував, до полотна приклеював. А потім мені спала на думку ідея, і я взяв і до полотна приклеїв земну кулю. Всю! Приклеїв земну кулю, розумієте? Ну як я це технічно зробив, — уже інша розмова, але ось відтоді земна куля, весь Всесвіт — все це приклеєне до мого полотна. Й після цього далі в мене почалися філософські до-слідження — вірші почав писати, зрозумів, що я — планета Земля, Сонце — мій орган. Без Сонця, як без серця, я не можу жити, якщо воно згасне, то я теж помру. Я в цьому плані відчуваю, що й планети різні, і Всесвіт — в них я вічно житиму…

— Добре, а чим ви на життя заробляли?

— Монументальним мистецтвом. У мене зроблено багато мозаїк на всій території України, і в Росії — також. Зокрема, 1980 року була Олімпіада всесвітня там, і ось у Смоленську не встигали все це зробити... (Далі — довга розповідь про поневіряння київського монументаліста в Чорноземному регіоні застійного періоду, яка включає в себе навіть короткотермінове ув’язнення. Ми цю розповідь, через заплутаність сюжету, опускаємо)... Таким чином, мене виправдали. Так, багато мозаїк мною зроблено, навіть у Києві їх можна побачити.

— І що ж було далі?

— Далі я прийшов до такої системи: монументальне мистецтво об’єднав із архітектурою. У результаті вийшла біотехносфера. Це сферична конструкція, схожа на супутник планети Земля, пристосована для будь-яких умов, і в ній живе людина, яка при будь-яких аваріях залишається живою. І, одночасно, — це модуль міста майбутнього, житловий осередок. Вони між собою сполучені, такі собі житла-роботи, і через Інтернет створюють на планеті Земля єдиний живий організм. При цьому кожна сфера рухається тією орбітою, яка для цього організму потрібна, аж до виходу на інші планети, інші орбіти. Таким чином, від горизонталі я переходжу до вертикалі, проектую міста майбутнього.

— А як ви вирішуєте проблему відходів?

— Вони повинні знищуватися зі створенням із них творів мистецтва. При цьому бажано, щоб люди починали зі своїх помешкань. Вони ці струмочки сміття перетворюють на витвори мистецтва і всілякі винаходи. Кажуть же — хочеш винаходити — йди на звалище. Якщо цього не робити, людство загине у відходах. Так у мене виник новий вид мистецтва. Я його називаю «форматизм», від слова «формат», а не «форма». Система дуже цікава, але наразі я її не можу опублікувати, бо її не запатентовано. А якщо далі рухатися — через Інтернет знімаються на відео всі існуючі великогабаритні відходи. І потім, якщо десь на планеті Земля треба щось будувати, готові речі підбираються, з них зводяться будинки, що завгодно, їх не треба переплавляти, лише складувати на певний час. Це колосальна економічна система, я все це на собі перевіряю, бо жодного папірця не викидаю. Мене можна внести до Книги рекордів Гіннесса — за тим показником, скільки людина відходів може зробити за своє життя. Ну, ось так, стисло.

— А що таке Фріпулья?

— Це свого роду код, який не розкривається. У ньому закладено певну програму. Є там знаки Фріпулья, у кожного свій розмір, колір, подібне. Крім того, знаки Зодіаку на небі вночі з’являються, а Фріпулья — знаки світла, дня, нескінченності, яка у вигляді нас оживає, відчуває себе.

— Яке місце у вашому Всесвіті посідає Україна?

— Україна в цьому плані — попереду. До речі, якщо скласти мапу України, то перетин буде десь у районі Моринців. Тобто хатина Шевченка — центр України. Я вважаю, що там має бути географічна столиця країни… Є взагалі поняття геополітики. У ній Україна також посідає ключове місце. Я не з патріотичних позицій говорю. Було ж сказано — хто володіє Україною, володіє світом. Є таке поняття — і на нашій вулиці буде свято. Ось і на нашому меридіані буде свято. Ну так ми за наш меридіан!.. (Цокаємося).

— Федоре, а розкажіть-но, що за образ ви створюєте під час ваших вуличних перформансів?

— Кожен із вас у певний момент — якийсь перформанс. Можна щось сказати, а можна зробити якийсь вчинок, у якому все стане ясним без слів.

— А ви взагалі людина якої доби?

— По-перше, я не людина! Я чоло нескінченності!

— Тобто ви — позачасова категорія?

— Час… Як кажуть, години — вони і є сам час. Ось такий митець, як Малевич — він писав картину, потім відчув у один момент, що сама картина, її форма — чотирикутна, і це зафіксував у «Чорному квадраті». І ось у той час не могли зрозуміти, що він пропонує світові. Проте він цей «Чорний квадрат» відніс до Третьяковки, йому дали три карбованці, а зараз цей твір коштує мільйони. Зараз мене тут мистецтвознавці представляють, але мені, чесно кажучи, смішно, що вони пишуть і говорять.

— Ви часто кажете про нескінченність. А що це таке?

— Це я. Тільки через «я» людина може усвідомити все. Ні, ну ви подивіться: ця сфера розпадається на окремі секції. Окрема секція може бути самохідним стільцем, може бути на колесах, як у гоночному автомобілі мчати. Потім вони сполучені такими людинодротами. Людина мчить цим мінімальним обсягом-тунелем, чи в космосі, чи під водою, чи в місті. Якщо я пишу зараз картини, вони в мене в цій структурі, якщо я ставлю театр, він у цій структурі. У театрів декорації ретро, давні, минуле сторіччя. Мене це не цікавить. Я підходжу до будь-якого смітника, всі речі в мене вмить перетворюються на ці сфери, смітник зникає, з’являється витвір мистецтва. Америка купує, наприклад, дуже дорого.

— А яке місце природи у вашому місті майбутнього?

— Природу я сприймаю як чисте полотно. Планета Земля, сам грунт, для мене як полотно, в якому будь-яка пам’ятка, будь- яка споруда — це сміття. І навпаки — будь-яке сміття — це пам’ятник. Ось вийшов, недопалок кинув — поставив пам’ятник своєму ставленню. І в певний момент мені хотілося увічнити на планеті Земля якусь будівлю. І мені явилося таке, як Міленіум у Лондоні. Там створили гігантську споруду, купол, а потім мені спало на думку — та навіщо цей купол створювати, якщо на планеті Земля цей купол уже створено — саме небо. Це воно і є куполом. І чим більше ми запаковуємося, одягаємо все на себе, тим далі віддаляємося від природи, від нашої первісності, і втрачаємо, ту ж витривалість, втрачаємо здоров’я, починаються ці хвороби, ліки всілякі й починається цей, може, навіть невідворотний процес... Ось я бачу — потяги везуть землю кудись. Далі, очевидно, ракети везтимуть землю на інші планети. І тут Земля робиться незрозумілою такою, як фарба, цінністю. Ось моє ставлення до природи.

— У вас, наскільки я знаю, є заміський будинок. Розкажіть про нього!

— Це в мене галерея. На малюнку вона нагадує сидячу людину. Я там вирощую все, що мені потрібно. Там у мене стоять різні твори мистецтва, я навіть думаю створити свого роду акціонерне товариство, в якому всі, хто бажає, отримають біотехносферу та діляночку біля неї з подальшою приватизацією, і таким чином ми створимо місто майбутнього. Там зараз поети збираються, робимо акції, нас приїжджали знімати.

— Кожному метрові належить бути в якій-небудь академії. Як із цим у вас?

— Є Академія оригінальних наук і винаходів, а я там — у цій академії — одне відділення. Відділення тілології. Моє нескінченне тіло... І я через це тіло, через це відділення, як через цю чарку дивлюся — чарка всіх вас одягає собою і всю нескінченність. Можна сказати — чарка, а можна сказати, що це нескінченність. Таким чином, моє відділення головніше, ніж уся Академія. Я відсутній, але, оскільки Академія ще не усвідомила цю інформацію, вона ще, як кажуть, не знає як реагувати, взагалі не помічає що з нею таке відбувається, що з нею робиться…

— І останнє запитання. Чи хотіли б ви, щоб на вашу честь спорудили мавзолей?

— Ну, це вже ваша ідея. Я готовий, щоб мені там вічно продовжували життя якимось чином, але тільки щоб ні в якому разі не забальзамували ще живого…

Я йшов нескінченно сльотавим Києвом, а услід мені чулося проникливе й піднесене:

«Куда мыслью не перенесусь
— вершу бесконечности дело
Повсюду мое вечный дом,
Точнее, мое бесконечное тело
Учись во всем себя увидеть,
почувствовать, понять,
В бесконечности есть только я...»

Земна куля розквітала прямо на очах, а небо відпускало довгу чорну бороду, обсипану зірками.