ВТОМЛЕНI ЗНАННЯМ,

Протягом деякого часу я мав нагоду вчителювати у приватній і вельми просунутій школі, чиї авторські розробки в галузі викладання іноземної мови навіть відзначено дипломами Виставки досягнень народного господарства іноземної ж (щоправда, не тієї, чия мова) держави. Про дипломи я згадав, коли учні одинадцятого класу не зрозуміли слова «плюралізм». Я наполягав на глибокій спорідненості цього російського слова з англійським plural, яке одинадцятикласники англійської школи повинні б знати, наголошував на їхній причетності до зазначених дипломів, звертався до самолюбства учня дипломованої методики — а вони сміються. Методика — сама по собі, учні — самі по собі. Спантеличений такою метафізичною розірваністю, я звернувся за роз’ясненням до шкільного сайту, який відкривався — яка удача для філософа! — сторіночкою «Наша філософія». Читаю: «Разбудить в ребенке самосознание, являющееся основой в процессе самореализации личности, возможно лишь при обращенности педагогов с самых ранних лет обучения к духовным планам человека. Целенаправленное развитие не может не привести к саморефлексии…» (Як говорив з приводу схожої стилістики професор Преображенський: «Кто на чем стоял? Потрудитесь излагать свои мысли яснее!» «Саморефлексия» — вообще какое-то «масло масляное»). Далі — більше: «Это именно тот человек будущего, который катастрофически рассеян и малочислен в настоящем, в котором так нуждается наше переживающее тяжелые времена бездуховности общество» («человек рассеянный с улицы Бассейной» і є людина майбутнього? Як зрозуміти гостру потребу бездуховного суспільства у власному сьогоденні?)… «Мы приглашаем мам и пап на уроки, чтобы они понимали, чем дышит их ребенок» (побоювання безпідставні: школа розташована у лісопарковій зоні, повітря хороше).

Якщо так пишуть на рекламній сторінці інтернет-сайту просунутої школи, можна тільки уявити собі, як висловлюється такий автор — він же вчитель — у штатній, не рекламній ситуації. Ось вам відповідь на питання: «А учителя кто?»

Все це новомодне методо- психо-педагогічне розумування, хай навіть його викладено грамотною мовою, гроша ламаного не варте (хіба що для кандидатської дисертації). Бо давно відомо: «Початок мудрості — страх Господній». Справедлива у часи біблійні, максима актуальна і зараз.

Iз найдобрішими почуттями пригадую своїх учителів Світлану Іванівну Бабич і Юхима Мойсейовича Квичка. Покійна нині Світлана Іванівна уособлювала собою Закон: справедлива, незворушна і — грізна. Коли заслужена вчителька УРСР націлювалася своїм автоматичним пером на клітинки журналу, вибираючи «жертву», тиша в класі починала дзвеніти. Під її фірмовим поглядом найбільш хвацький і завзятий хуліган перетворювався на покірливу овечку; на її уроках останній двієчник міг заслужити п’ятірку, а кругла відмінниця — двійку. Що важливо і принципово — заслужити виключно знаннями.

Юхим Мойсейович, який проживає нині у Сполучених Штатах, хоч заслуженим і не був, предмет також знав чудово. Знаменитий же був (і пам’ятний нам до цього дня) своєю дивною людяністю. Коли треба було знати, в якому порядку лежать білети на екзамені з біології — ми бігли до Юхима; коли завуч відчитував за довгу зачіску, ми плакалися на плечі вчителя. Але! Діти — істоти жорстокі: ох і знущалися ж ми над нашим людяним фізиком!

Який тип учителя найкращий у нинішній школі? Думаю, все ж перший. Навчання вимагає жертв, і жертвувати доводиться людяністю. Dura lex, sed lex. Категорично потрібно застерегти від знадливих спроб поєднати в собі обидві манери поведінки, рознісши їх у часі: на вилазці — батько рідний, у класі — олімпійський громовержець. Таке може навіть і розірвати дитячу душу. Закон і людяність, lex і humanitas треба рознести «в просторі», створивши в школах щось на зразок інституту тьюторів.

Питання друге: «А вчимо що?» Прочитавши відповіді на екзаменаційні білети з біології за дев’ятий клас і запевнивши сім’ю, що перебуваю при здоровому глузді й твердій пам’яті, я абсолютно конкретно сказав своїй дочці, що навіть за одиницю із зазначеного предмета вона не почує від мене жодного слова докору. А прочитав я таке: «Їх легко розпізнати за такими ознаками: корінь характеризується первинним ростом і наявністю судинно-волокнистого пучка радіального типу, луб не має луб’яної паренхіми та утворений лише ситовидними трубками та клітинами-супутниками, лінія в судинно-волокнистому пучку між ксилемою і флоемою дугоподібна». Зрозуміло, чому відвисає американська щелепа, коли американські вуха, що звикли чути подібне в університетській, як мінімум, аудиторії, чують це з вуст учня дев’ятого класу. Але з якою метою бідолаху так вимуштрували — спеціально для заокеанських візитерів- ревізорів? Коли дізнаєшся, що завдяки суперметодиці гімназисти-ліцеїсти знають біологію (хімію, економіку etc.) на рівні другого курсу інституту, хочеться спитати: а що вони робитимуть на цьому самому другому курсі?

Наша школа, на мою думку, погано розуміє, що таке час (історія), і так само — що таке єдність історичного і логічного. За цими абстрактними дефініціями прихована сумно-конкретна дійсність. У другому класі моя дитина освоювала лічбу за допомогою узагальнення двійкової, четвіркової, вісімкової, дванадцяткової систем лічби. Взагалі, логічно все правильно: груша, яблуко, слива — фрукт тощо, втiм, історично людина (якщо не вчить спеціально), крім десяткової, нічого не знає. Мені — випускнику фізтеху — доводилося дуже напружуватися, щоб помножити два на два у дванадцятковій системі, а восьмирічний малюк робив це дуже швидко — нам повезло з учителькою, та й підручник був непоганий. Ось тільки навіщо це? Через кілька років запитання: «Скільки буде двічі на два у дванадцятковій системі?» у кращому випадку начисто звільняє дитячі очі від натяків на якусь розумову діяльність, в гіршому — можна навіть і нарватися на образливу для люблячого батька грубість.

У вивченні літератури ситуація протилежна. Якщо історично Гомер передував Дж. Лондону, то звідси чомусь робиться висновок, що і вчити Гомера слід у першому класі, а Лондона — в десятому. Однак дитинство людства не тотожне дитинству дитини, і вчити літературні шедеври треба у зворотній послідовності! Про Гаррі Поттера і Володаря кілець — у п’ятому класі, про Крихітку Цахеса і Володаря бліх — не раніше десятого. Як можна «вивчати» Данте у дев’ятому класі? Та його взагалі не треба вчити в школі!

Знання, здобуті в школі, повинні укладатися як камені піраміди: кожний наступний камінь має за основу попередній. Десять, а тепер дванадцять років відводяться саме для цього великого будівництва, а не для безглуздого нагромадження циклопічного «валу» знань. У цьому значенні ідеальним об’єктом вивчення є мови (рідна, іноземні, математика — як мова науки, мови програмування). «Камені» ж під назвою «паренхіма», «Іліада», «дванадцяткова система лічби» тощо виявляються розкиданими по пустелі дитячої пам’яті й абсолютно некорисні для будівництва будь- якої конструкції у майбутньому. Згаяний час, втрачені можливості.

Мови, природо- і суспільствознавство (інтегральні курси, що включають в себе фізику, хімію, географію, біологію, економіку), дитяча (sic!) література і художня — з фільмами, книгами, картинами — історія. І, звичайно, факультативи на вибір — такою повинна бути шкільна програма для «человека ныне рассеянного». Щоб не став «с улицы Бассейной»: «Прибежал он на перрон, сел в отцепленный вагон // сундуки и чемоданы рассовал он под диваны // сел в углу перед окном и заснул спокойным сном». Поїзд цивілізації помчав уперед, а ми сидимо у відчепленому вагоні на глухому полустанку і немов у солодкому сні бачимо свою освіту — найкращу у світі.

Якщо освіта у нас ось уже три чверті століття хронічно найкраща (а керівники — донедавна — просто генії), то чому ж ми хронічно бідні? І це не смішно, це — сумно.