«Я не був «режимний»

Юрій Шевельов народився 17 грудня 1908 року в Харкові в сім’ї генерал-майора Володимира Шнейдера та Варвари Медер. Під час Першої світової 1916 року батько через підозри щодо німецького походження змушений був змінити прізвище: «Воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович».

Після закінчення школи планував вступати на літературний факультет Харківського інституту народної освіти (до революції — історично-філологічний факультет Харківського університету), але через тодішню моду на інженерний фах вирішив подавати документи й на хімічний факультет Харківського технологічного інституту, поклавши «остаточний вибір на долю». На останньому іспиті до технологічного з алгебри отримав двійку, за що всі дальші роки «почував безмежну вдячність Провидінню». У 1931-му здобув кваліфікацію викладача мови та літератури в середніх навчальних закладах. Навчаючись в інституті, відмовився від стипендії — не хотів бути боржником радянської держави.

Після закінчення інституту вступати до аспірантури не поспішав, бо претендентів ретельно перевіряли і могли виявити його «соціяльне походження». І лише 1936 рік започаткував новий період його життя, коли Сталін проголосив: «Син за батька не відповідає».

У 1939 році захистив кандидатську дисертацію «Мова і стиль політичної лірики П.Г. Тичини» під керівництвом Л.А. Булаховського.

З 1944 року деякий час жив у Німеччині, де, попри складні повоєнні умови, повністю занурився у процес творення нової української літератури — заступник голови Мистецького українського руху (1945—1948 рр.) та перебував на посаді доцента слов’янської філології Українського вільного університету в Мюнхені (1946—1949 рр.). 1949 року отримав докторський науковий ступінь «на основі» праці «До генези називного речення», яка була написана ще в Харкові.

Переїхавши до США 1952 року, викладав славістику в Гарвардському (1952—1954 рр.) та Колумбійському (Нью-Йорк, 1954—1977 рр.) університетах.

Автор понад 800 наукових досліджень. Найвідоміші наукові праці «Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови» (1965), «Історична фонологія української мови» (1979), після яких, як зауважила О. Забужко: «Всерйоз повторювати стару імперську мантру про «спільносхідніслов’янські корені» та «колиску трьох братніх народів» не можливо так само, як після Коперника вчити про землю на трьох китах».

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000 р.).

Помер 12 квітня 2002 року в Нью-Йорку.

2013 року Українським центром Міжнародного ПЕН-клубу, Києво-Могилянською Бізнес-Школою, видавництвом «Дух і Літера» та Українським науковим інститутом Гарвардського університету було засновано премію модерної есеїстики імені Юрія Шевельова.

***

«Народився я, за розповідями і за документами, 17 грудня (4 грудня старого стилю) в Харкові, десь коло 3 години ночі. Тоді ні народження, ні смерті людей не були ховані від людських очей. Для пологів жінок не звозили до лікарень, на свого роду масову продукцію. На пологи викликали акушерку додому, і дитина приходила на світ серед своєї майбутньої родини, не в лябораторно-асептичних казеннобілих стінах».

***

«Десь коло сімох років стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ні ж, ні р, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь».

1948 РОКУ ШЕВЕЛЬОВ НАПИСАВ СТАТТЮ ПІД НАЗВОЮ «ЧЕТВЕРТИЙ ХАРКІВ», ДЕ ПОДИВИВСЯ НА МІСТО «ЕВОЛЮЦІЙНО». ЧЕТВЕРТИЙ ХАРКІВ, ПИСАВ ВІН, ЗА ПЛАНАМИ ПАРТІЇ Й УРЯДУ, МАВ БУТИ «СУЦІЛЬНОЮ ПРОВІНЦІЄЮ». СУЧАСНІ ХАРКІВСЬКІ СТУДЕНТИ, НАМАГАЮЧИСЬ ПРОДОВЖИТИ ЛАНЦЮЖОК І ВІРЯЧИ В СВОЄ МІСТО, СТВОРИЛИ ГРАФІЧНУ РОБОТУ «П’ЯТИЙ ХАРКІВ» /  ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З САЙТА ХАРКІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СДУ

***

«Усі тіла маленькі. Відкриття двадцятого сторіччя в тому, що і мільйони людських тіл теж маленькі».

***

«Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови».

***

«Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з’явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки короткий обмін репліками з Толею Носовим (двоюрідний брат Ю. Шевельова, етнограф; репресований у 1930-х рр. у справі СВУ. — Авт.).

— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.

І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові».

***

«Унутрішньо я ніколи не приймав радянську систему за свою, я ніколи не пробував піти до комсомолу чи до партії, я уникав відповідальних посад, що дають змогу й право порядкувати долею і життям інших».

***

«Всяке масове виховання готує функційну людину».

***

«Світ не зносить геніїв, в ньому панували й пануватимуть посередності, і радянський режим на Україні в ті роки, використовуючи різні фактори для свого зміцнення, користався також з під’юджування посередностей проти талантів».

***

«Моє давнє внутрішнє неприйняття радянщини примхливою психологічною грою ввійшло в асоціяції зі станом української культури: її женуть і переслідують, значить — ми спільники».

***

«Надмір індивідуального мислення не належав у Радянській Україні до рис надто заохочуваних».

***

«Не думаю, що «батьківщину не можна вибирать», — в обставинах мішаного населення кожний її вибирає, але думаю, що можна її вибрати тільки раз».

***

«Давно відомо: убивця одного або десятьох — убивця; убивця сотень тисяч — геніальний вождь і полководець».

***

«Я не був «режимний»».

***

«Риторика про нацизм  — «брунатну чуму» була безглуздою, коли поруч не ставили Росію — «червону чуму»».

***

«Ми умудряємось відставати не тільки від світу, а навіть... від самих себе».

***

«Ще перед вступом німців до Харкова я знав, що ця війна — не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі, а прочитавши «Mein Kampf», я остаточно в цьому переконався. Інших сил у цьому безглуздому двобої я не добачав. Так, я хотів самостійної України, але я не бачив жадного шансу на її постання. Моїм завданням, отже, здавалося, було тільки пересидіти, не бути втягненим до навали нищень і смертей, не опинитися ні в радянському, ні в німецькому війську. Це було єдине, чого я був певний, це мотивувало мої кожноденні вчинки або брак учинків. Але програма недалекого прицілу. Іншу, кращу, досконалішу, може, я знайду на Заході?».

***

«Світ сприймає нас лише модерними, лише на тому рівні, на якому він існує сам. «Гопаком» його не захопиш, не будуймо ілюзій».

***

«Провінція — не географія,а психологія. Не теорія, а душа».

***

«Один з радянських журналістів, що спеціялізуються на пасквілях про людей з другого боку барикад, що працюють на матеріялі, скупо відміряному їм керівниками з КҐБ, без доступу до першоджерел, не мавши іншого проти мене «компромітуючого» матеріялу, закидав мені, що я «ухилився» від служби в радянській армії. Мушу визнати: він мав повну рацію. Правда, ухилятися в буквальному сенсі мені не довелося, бо перед відступом радянців мене зняли з обліку і сказали, куди приїду, — взятися там на облік. Але я нікуди не приїхав, а в піднімецькому Харкові братися на облік не було де. Та якщо не в дії, що була внеможливлена, то в намірі я таки постановив ухилятися, і тут мій бідолашний «біограф» має рацію. Він міг би тільки додати, що ухилявся я і від затягнення до німецького війська, і тут мені справді доводилося ухилятися активно, і була хвилина, коли здавалося, що я програв. Та «судьба Евгения хранила», і я лишився цивільним на все життя».

***

«Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кощубеївщини — живуть і сьогодні».

P.S. Повний текст статті читайте на сайті «Дня» «Україна Incognita» incognita.day.kiev.ua