Як працюють «фабрики ідей»

Тотальна індустріалізація залишила нам у спадок чимало промислових споруд. Колись там виробляли кабель, тканину, папір або й узагалі пропаганду (як у будівлі німецької кінокомпанії UFA). Сьогодні ці приміщення нерідко стоять порожні, бо потреба в їхній продукції відпала. Та їх можна використовувати для створення найважливішого для людства «матеріалу» — ідей. У Європі такі споруди перетворюються на креативні центри, де проводять концерти, фестивалі, дискусії тощо. Потроху це явище розвивається і в Україні. 

Петер Леній є автором посібника «Проектування культурних центрів», у якому розповідається про досвід 30 таких закладів у країнах Європи. У книжці описані геть оригінальні приклади: так, лондонський Village Underground з’явився між секціями розібраного віадука, а будапештський A38 — на кораблі, який колись перевозив каміння (між іншим, зроблений він в Україні). Як грамотно скористатися завеликим приміщенням, як знайти недороге місце там, де оренда «золота», як порозумітися з місцевими жителями — про все це можна дізнатися у книжці. Інформація викладена у вигляді коротких коментарів і порад, її цікаво почитати навіть тим, хто не дотичний до створення культурних центрів і сфери культури взагалі. Нещодавно, за підтримки Програми ЄС та Східного партнерства «Культура і креативність», посібник переклали українською.

Сам Петер теж недавно побував в Україні, ми зустрілись під час форуму з дизайн-мислення та інновацій Design for Ukraine, який проходив у Києві. Подія теж організована Програмою «Культура і креативність». Ми спілкувались у незвичній локації, на кшталт таких, котрі досліджує Петер, — на території інноваційного парку UNIT.City. Його створюють на місці колишнього Київського мотоциклетного заводу, там проходив форум Design for Ukraine. Зараз Петер Леній продовжує досліджувати креативні простори, тепер він зосередився на Словаччині. «День» розпитав архітектора, що треба враховувати тим, хто хоче створити незалежний культурний центр.

«ДЕЯКІ ЦЕНТРИ — НАЧЕ АБСОЛЮТНІ ПАНКИ»

— Петере, у своїй книзі ви пишете про дуже різні центри у багатьох країнах. Втім, можете відзначити спільне в їхньому розвитку?

— Я цікавився центрами, які мають незалежні джерела фінансування. Тобто такими, що не утримуються коштом держави, місцевої влади або іншим державним органом. Вони фінансуються незалежними групами, наприклад, митців, людьми, які роблять це, бо вірять у певну ідею. Зазвичай вони не мають багато грошей. В основному, усі центри від початку борються з нестачею коштів, намагаються її компенсувати. Вони не будують нові будівлі, а використовують старі, бо це дешевше. До того ж, зазвичай вони обирають споруди, які не цікавлять когось іншого.

КОРАБЕЛЬ УКРАЇНСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА РАНІШЕ ПЕРЕВОЗИВ КАМІННЯ, А ТЕПЕР СТАВ КУЛЬТУРНИМ ЦЕНТРОМ А38, ЯКИЙ РОЗТАШОВУЄТЬСЯ У БУДАПЕШТІ. ЗАРАЗ, ЯК РОЗПОВІДАЄ У СВОЇЙ КНИЗІ ПЕТЕР ЛЕНІЙ, НА МІСЦІ КОЛИШНЬОГО ВАНТАЖНОГО ВІДДІЛЕННЯ — КОНЦЕРТНИЙ ЗАЛ. ЗАГАЛОМ НА ПЕРЕЛАШТУВАННЯ КОРАБЛЯ АРХІТЕКТОРАМ ЗНАДОБИЛОСЬ ТРИ РОКИ

— Ви розповідаєте про цікавий приклад із Лондона, де, власне, не було жодної будівлі — митці створили простір Village Underground між опорами розібраного моста.

— Він розташовується у центрі Лондона, де найдорожча оренда, поруч із банками та хмарочосами. Якийсь час тому там розібрали віадук, а опори залишили — не знаю, чому, але вони були там. І хлопець, який заснував центр, Ауро Фокскрофт, побачив потенціал цього місця. До нього ніхто не помічав його цінності.

— Трапляється, місцева влада починає підтримувати такі ініціативи. Як це впливає на роботу центрів? Адже, з одного боку, це може допомогти у вирішенні грошових проблем, а з іншого — змінює усталений порядок незалежної організації.

— Кожен культурний центр має вирішувати, якого рівня незалежності прагне. Деякі з них, наче абсолютні панки, дуже скептичні до влади. Але деякі використовують модель, коли місто дає їм доволі багато коштів. Майже кожен із культурних центрів залучає певний вид державного фінансування — від муніципалітету, міністерства культури тощо. Проте такі структури все одно намагаються підтримувати незалежність своєї організації. Вони хочуть обирати, яка програма буде презентуватися, прагнуть бути вільними у виборі тем для дискусій. Все залежить від кожного окремого закладу.

«СПОЧАТКУ ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ЗА ПРИНЦИПОМ «ЗРОБИ ЦЕ САМ»

— Як продовжуєте працювати з темою?

— Я написав книжку про культурні центри Європи після закінчення університету, коли отримав ступінь магістра архітектури. Коли я закінчив книгу, почав дослідження для кандидатської роботи. Зараз працюю над дисертацією, тема якої — культурні центри. Намагаюсь зробити її більш науковою, точнішою, з об’єктивнішими даними. Не намагаюсь охопити простори усієї Європи, тому що проводити таке дослідження дуже дорого. Тож спеціалізуюся на культурних центрах Словаччини.

— Які тенденції у розвитку незалежних культурних центрів можна виокремити сьогодні? Адже це явище у світі має чималу історію. Наприклад, Melkweg в Амстердамі, що на території колишньої молочної фабрики, створювався з 1970-х років, це дуже потужна структура.

— Був у Melkweg чотири роки тому. Думаю, він існуватиме завжди. Деякі центри є «чиїмсь проектом»: їх створює група людей, і коли вона полишає проект, історія закладу закінчується. Melkweg є професійною інституцією. Коли директор полишає посаду, інша людина приходить і продовжує роботу. У деяких центрах це неможливо, бо директор є надто важливою особою, існувати без нього організація не може.

«ДУМАЮ, MELKWEG ІСНУВАТИМЕ ЗАВЖДИ! ЦЕ ВЖЕ ПРОФЕСІЙНА ІНСТИТУЦІЯ», — КАЖЕ ПЕТЕР ЛЕНІЙ ПРО ПОТУЖНИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР В АМСТЕРДАМІ, ЯКИЙ У 1970-Х РОКАХ З’ЯВИВСЯ НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНЬОЇ МОЛОЧНОЇ ФАБРИКИ

Часом трапляються неочікувані події, у когось з’являються діти, хтось купує будинок і вже не може дозволити собі працювати у цьому секторі. Усе залежить від ситуації. Гадаю, команда кожного такого центру спочатку мусить працювати за принципом DIY («do it yourself», тобто «зроби це сам». — Авт.), без великих зарплат, почасти на волонтерських засадах. Це займає певний час, поки робота не усталиться. Кожен має обирати — хоче він працювати з такими проектами або у комерційному секторі. Іноді це приносить гроші, іноді — ні, але в будь-якому випадку для виходу на сталий рівень потрібен час.

— Чи можна казати про комерціалізацію таких центрів сьогодні?

— Ця сцена строката. Є центри, які використовують модель, коли 50% — це комерція, як-то концерти популярних гуртів, а решта — експериментальна музика, яка приваблює меншу аудиторію. Наприклад, у Братиславі є культурний центр Dunaj, який працює за таким принципом. Половина — комерційні заходи, інші події менш комерційні, і ця організація працює добре. Також у місті є інший центр, А4 — він дуже радикальний, там займаються лише експериментальними проектами. Вони мають фінансові проблеми протягом всього часу свого існування, оскільки привертають невелику аудиторію і не такі ефективні у зароблянні грошей, як комерційні структури. Наприклад, там проводять фестиваль сучасної музики Next. В основному, на ньому грають нойз. На фестивальній сцені зазвичай стоїть кілька людей з електронними коробками, до яких підключають дроти і створюють неймовірний шум без структури чи мелодії. Це так, наче вони намагаються розсунути межі того, що може називатися музикою. Аудиторія таких подій дуже мала та специфічна.

«ВІТАЛЬНЯ» ДЛЯ ГРОМАДИ»

— На вашу думку, який потенціал стосовно таких центрів має Україна?

— У Києві бачив будівлі, які, вочевидь, зараз не використовуються. Можливо, якби група людей зацікавилася тим, щоб влаштовувати події у таких місцях, чи якби представникам креативного сектору знадобилось місце для роботи, використання таких споруд було б гарним варіантом. Я не кажу про те, що вони мають «вторгатися» в будівлю. Вони можуть домовитися з власником приміщення, платити певні гроші, інвестувати у будівлю.

— Часто культурні центри, про які ви розповідаєте у книжці, впливають на місцеві громади, змінюють їх. Загалом, яка роль спілкування з місцевими жителями для таких просторів?

— Думаю, це дуже важливо. Деякі організації не турбуються про це, наприклад, А4, про яку згадував. Але центри, які мені подобаються, зазвичай діють як «вітальня» для місцевої громади. Тобто, коли треба обговорити якусь тему, що стосується громади, вони можуть ставати майданчиком, де це відбуватиметься. Наприклад, Stanica Zilina-Zarieсie у словацькому місті Жиліна.  Там була проблема з велодоріжкою, це обговорювалось у центрі, та зрештою члени організації фізично допомогли побудувати цю доріжку неподалік від них. Також у Жиліні проходили вибори представника місцевої влади, і центр надав місце для дебатів кандидатів.

— Яким ви бачите майбутнє креативних індустрій?

— У такі індустрії сьогодні закладаються великі державні кошти. Європейський Союз теж виділяє фінансування для них, і йдеться про великі суми. Це доречно, бо допомагає розпочати той чи інший проект. Але не можу стверджувати, що ці кошти справді допомагають виробляти щось, забезпечують сталість структури. Моя архітектурна студія 2021 працює на території простору Nova Cvernovka у Братиславі. Ця інституція відкрилась недавно. Важливо, що від початку все прораховано, є фінансова модель, яка базується на прибутку від бару і оренди — от, наприклад, ми платимо за оренду. Система налагоджена, і ми можемо бути впевнені у майбутньому. А деякі центри орієнтуються на пожертви і зовнішні кошти, вони не можуть самі займатися своїм розвитком.