Яма дня
Біля храму рили глибоку яму для пожежного гідранту. Грунт був непіддатливим, до того ж ішов дощ, і яма копалася повільно. Двоє робітників старанно хекали й викидали шматки глини догори, на асфальт проїжджої частини дороги. Дорога була вузькою, й шматки майже долітали до автомашин, що ледь їхали калюжами, під дощем шматки розмокали й на асфальті з'являлися оранжево-коричневі калюжі, від глини і віддзеркаленого свинцево-перламутрового неба. Робітники навперемінно вилазили з ями і йшли зчищати розлиплу глину, шкребучи совковими лопатами мокре покриття дороги. Робітники розуміли, що працюють для храму й тому все робили не поспішаючи та старанно, вони вважали, що батюшка до них несправедливий і мало платить за важку й брудну роботу. Священик любив контролювати їхню працю й повчально роз'яснював свої проекти, вигадані у вечірні години.
Проектів було дуже багато, і священик кожний день вигадував що-небудь нове, незвичайне, через що доводилося відмовлятися від уже готового і знов ламати, хекати й перебудовувати. Священик був дійшлий і за свідченням тих, хто довго його знав, ночами просиджував над паперами з кресленнями, будуючи й перекроюючи,. викреслюючи й позначаючи знову. З довгою великою й товстою смоляною бородою він проходжувався вздовж будівельного майданчика й підказував. Двоє робітників у ямі з натугою і нерозумінням думали про батюшку і вважали його далеким. Якби Господь кожен новий день починав зі знищення проробленого за попередній, черга до людини так би й не дійшла, зупинившись на суходолі й воді.
Працюючи день за днем протягом тижня в ямі, робітники із задоволенням звертали увагу на нав'язливу цікавість парафіян. Рідко яка парафіянка-старенька, рідко який парафіянин-дідусь мовчазно проходили повз яму, не зазирнувши в неї або не спитавши, з якою метою копають? Парафіяни запитували й самі відповідали: «Що, скарб шукайте? Знайшли? Ух, яка велика, здоровенна яма!»
Роздумуючи над поведінкою парафіян, робітники-землекопи, також не без фантазії та творчого пояснення того, що відбувається, розв'язали для себе декілька проблематичних питань: яма стала свого роду тестом на людяність, на страх смерті, на ненависть до храму, церкви, на кмітливість. Яма притягала й робила людей іншими. Яма гіпнотизувала й примушувала зазирнути на дно, засумніватися, повірити й віддатися польоту в яму. Яма, немов архитиповий символ, була в свідомості парафіян і просто перехожих. Яма як зів правди і прозріння. З неї і в неї. Робітники в ямі були як жерці глиняного капища. Вони поглиблювали яму, робили її глибшою й більш таємничою, незрозумілішою й більшою. Жерці з лопатами.
Політ фантазії тих, хто питав про яму, був широкий і непередбачуваний. Водій автобуса під номером три, висунувшись з вікна, безсоромно кинувши кермо, кричав, як у рупор, голосом вульгарним і їдким, нариваючись на власний сміх: «Що, в попа собака здохнув? Глибше копайте!» Він кричав це кожен раз, коли проїжджав у червоному автобусі, завантаженому людом. Люди реготали, притискаючись до скла, зло всміхалися й утихомирювалися. Водій задоволений, що наплював прямо на вівтар храму, переховувався в своїй кабіні, й автобус відчалював, як на хвилях, похитуючи боками.
Тітка, пиката й велика, йдучи повз і заглядаючи в яму, цікавилася призначенням отвору в землі, і після того як чула у відповідь: «Для гідранта колодязь!», — широко та єхидно всміхалася, відповідаючи довершеним і витонченим маренням ненависті: «А в нас у Криму такі колодязі не будують! Це тільки на Західній Україні такі (натякаючи на західноукраїнське коріння батюшки) будують! А в нас у Криму — ні!» І стільки було в її базіканні відкритої неприязні і зловорожості! За обличчям і хваткою робітники визначили, що працювала вона чиновником або податківцем. І розміри колодязя викликали в ній асоціації абсолютно неймовірного типу. Звичайно, в Криму будували лючки, а не колодязі для гідрантів, лючки, в яких дорослій людині можна стояти тільки навпочіпки. Всі заощаджували цемент! А такі ось тітки проектували ці лючки. А тут тобі справжній колодязь, широкий і розрахований на людину з комфортом. Не треба згинатися в три погибелі. Старенька-парафіянка, що схилилася над ямою, була зупинена зустрічним запитанням одного з робітників про долю батюшок до війни, батюшок цього храму. Старенька відповідала докладно.
— А хто його знає! Тоді ж до війни було на всіх батюшок гоніння і відправляли їх до Сибіру. Всіх! І храми руйнували, не дозволяли ходити, з роботи звільняли. Дітей хрестити забороняли! Страх і жах. Без Бога люди правили. Ось вам і результат. А я пам'ятаю той храм, що був, аж там, через дорогу стояв, де зараз кав'ярня та дискотека. Святе місце було. Перед храмом був майдан. Я пам'ятаю високу траву навколо храму, а ось батюшку не пам'ятаю. Там зараз лише підмурівок залишився. Так ось коли там оркестр грав, то музики скаржилися, що лише до дванадцяти ночі можуть дограти, а потім у них гра не ладнається, не виходить. Після дванадцятої — це диявол вийде на святі місця, підступи творить. Ось у них не виходило. Це правда, синку. А потім ось тут церкву зробили, в будинку цьому, потім і купол приставили, а був будинок. А дітей хрестити забороняли все одно. Я пам'ятаю один інженер хотів дитя похрестити, так дружина, комуністка, заявила на нього, але він все одно дитя взяв і похрестив, не побоявся. Йому нічого не зробили комуністи, хороший дуже був інженер. Навіть мати на дитя заявляла! Ось як! А я була в цьому храмі старостою, синку, давно. Багато чого надивилася.
А гоніння було велике, завжди. Зараз, слава Богу, такий собор будують, а тоді боялися й церквинку зробити. Влада — безбожна була. А вже як після стало все відкрито, так ми сімдесят людей з батюшкою за один раз хрестили! І навіть сто п'ятдесят було. А зараз знову мало хрестин. Мало. Пережили, так пережили.
— А вам усього доброго, синочки. — Старенька турботливо пішла далі. Залишилося від її оповідання почуття надривного живого зв'язку часів. Ще вона додала, що не знає, що було в церкві при німцях і чи були храми. Це розповів ще один парафіянин, якого яма загіпнотизувала і притягнула оглянути її дно:
— А німці відразу храми відкривали. Відразу. І священики служили. А потім прийшли «наші» і знову всіх розігнали. Вороги, — і ті розуміли богослужіння як святість. А влада розправлялася. Німці — ті чітко. Храм, священик, служба. Так було.
Кожний новий день яма притягала нових і нових цікавих і любителів порозповідати бувальщини. Один з перехожих на своє запитання: «Мабуть, ворота будуєте?», — дістав відповідь, що виявила всю глибину важливості моменту: «Так, ворота. В пекло!» Що стояло за цією відповіддю — випадкове ефектне самовираження чи осмислена доктрина, здогадатися важко, але думати й думати.
Двоє робітників також думали на дозвіллі, чому так цікаві яма для всіх тих, що йдуть та їдуть, і скорботних? Чи не своєю відвертістю, оголеністю стін і дна ?.
Були й відповіді такі: «Яма для чого? А ось вас усіх укладемо в неї, хто провинився, і зариємо!»
Більшість обивателів бачили в ямі і самому сенсі копання або пошук скарбу, або щось підозріле, або смішне, з чого варто зло пожартувати. І жартували, не соромлячись у виразах і здогадках. Потім питали навіть діти, з тих, які завжди сидять на свята біля церковних стін і просять копієчку. Їх яма лякала, як попервах все незрозуміле та страшне. Звідки чекай всяких прикрощів. Діти були чутливішими і в їх запитаннях проявлявся дитячий страх за себе.
Двоє робітників копали й копали, виконуючи те, що було вказано священиком. Яма обростала смислами та багатозначністю, символікою й історією, вона перетворювалася на частину світогляду парафіян і перехожих. Відчувалося, що без ями життя їх стане сумнішим і менш насиченим. Зникне мотив запитувати, а значить спілкуватися, творити нові змісти. Убожітиме грунт фантазії. І той, хто єдиний раз у своєму житті зумів пожартувати, обрав яму предметом жарту, — зараз, після того як яма сховалася під товщею бетону, нудьгує й чекає нової ями. А її не буде. І взагалі риття ям перетворилося на справу що дорого коштує, приватну і навіть секретну, таємну, не для всіх.
От було добре нам, хлопчакам, погратися на похилому глинистому насипі! А зараз яма — це дуже нав'язливе запрошення в неї. І навіть ямка. Відверте нагадування про кінець всякого життя. Тому й риття її священна дія й гіпноз для інших, спокуса і знада. І навіть двоє робітників у ямі це відчували. Яма стала енциклопедією людської цікавості. У один з таких теплих суботніх вечорів яму було закінчено і її забетонували. Приховали від очей. А двоє робітників розійшлися по домівках, — утомлені, тривожні й злегка захмелені. Над ними було блакитне небо без жодної хмарки.
Джанкой
