ЯПОНСЬКИЙ ВИКЛИК
Уже перевалило за пів на десяту, але люди з портфелями та парасольками в руках усе ще поспішали до сходів на платформу… Ранок видався задушливим, але це ніяк не позначилося на їхньому зовнішньому вигляді: усі, як годиться, в охайних костюмах, охайних краватках, охайних чорних черевиках…» Одноманітний натовп службовців, описаний модним письменником Харукі Муракамі, — такими більшість із нас уявляє сучасних японців. Але на вулицях токійського мегаполіса у нескінченному потоцi костюмів і портфелів, так само, як і в будь-якому іншому місті світу, можна розрізнити обличчя з неповторним характером і настроєм. Назвати настрій Японії настроєм порядку або шаблонності, зосередженості або замкненості, надії або розчарування — вибирати нам. Своєю неповторністю ця країна кидає виклик — культурний, технічний, але насамперед інтелектуальний. Виклик, не прийняти який просто неможливо.
Скажу одразу: філософствування на тему «Як нам облаштувати Україну за прикладом Японії» абсолютно марні. Різниця між нашими країнами набагато глибша, ніж те, якою стороною дороги їздять машини, їмо ми виделкою чи паличками i як вітаємося з начальством. Японці багато століть (згiдно зi стародавнiми хронiками, з 660 р. до н.е.) жили під владою імператора. Сім сторіч військового правління сьогунів не змінили звички цього народу до централізації державної влади. 1868 року, внаслідок реставрації Мейдзі, главою країни знову став імператор. Тож ставлення японців до держави і влади не має нічого спільного з принципом «два українці — три гетьмани». Крім того, Японія — острівна країна, двi третини її території займають гори. Звідси бажання японців облагородити кожну п’ядь такою дорогої — у всіх значеннях — землі. Яким би працелюбним не був наш хазяїн, як би не цінував свою землю, ми, порівняно з японцями, все одно залишаємося розпещеним чорноземами народом, який не цінує свого щастя.
Однак уроки з японського досвіду варто б було винести. Країна, про економіку якої, що процвітає, ми чули з дитинства, останніми роками переживає економічну кризу. Японці вважають її дуже глибокою і налаштовані досить песимістично. «Мильні бульбашки» економіки 80-х луснули, примусивши країну по- новому пристосовуватися до життя. (Ціни на активи — землю й акції — спочатку виросли набагато вище за свій номінал і розмір очікуваного прибутку, а потім впали так, що пасиви почали обганяти активи). Зміна реалій зачепила й таку чутливу сферу, як японський стиль менеджменту. В умовах глобалізації та економічної кризи керівниками деяких компаній стали іноземці — європейці й американці. Вони почали закривати збиткові напрямки, звільняти службовців. Для Японії це — шок, але японські експерти погоджуються з тим, що іншого шляху розвитку для підприємств немає.
До речі, багато японців сьогодні критикують славнозвісний стиль менеджменту своєї країни. Вони кажуть про негативні наслідки практики, коли службовець знає, що через п’ять років роботи його трохи підвищать у посаді та піднімуть зарплату, а через три роки підвищать знову і так далі. Коли працівник упевнений, що через двадцять років він стане начальником, а потім компанія гарантує йому пристойну пенсію; коли керівний склад підприємств — переважно люди старшого середнього й похилого віку, молоді співробітники не мають стимулу проявляти ініціативу, пропонувати нові ідеї. Молодь знає, що вона отримає від фірми з роками, а зараз не чекає нічого. Найкатегоричніші критики японської моделі менеджменту взагалі кажуть про загибель креативного начала в суспільстві.
Але, на щастя, Японія, як і раніше, пропонує сотні можливостей пересвідчитися в тому, що нові ідеї в цій країні продовжують народжуватися як ніде у світі. «Панасонік-центр» — збудований минулого року за 22 мільярди ієн спеціальний виставковий комплекс, таке собі місто майбутнього. Тут, серед іншого, демонструють техніку, яка ще не надійшла у масове виробництво. Це — завтрашній або навіть післязавтрашній день. Років так через… переконані винахідники, ви прийдете додому, і ваші вхідні двері люб’язно розчиняться, упізнавши ваші відбитки пальців, голос і очi. З вами привітається симпатичний робот-дворецький, який, не рухаючись з місця, ввімкне для вас світло, кондиціонер, скип’ятить воду в чайнику, а також розповість, куди вирушила ваша друга половина та діти. Ваш обідній стіл буде одночасно своєрідним екраном комп’ютера. До місця, за яким сидить той або інший член сім’ї, «підпливуть» «рибки» і «медузи». Це — електронні листи, які надійшли на вашу адресу, повідомлення голосової пошти тощо. А в сусідній кімнаті, звичайно ж, плаский телевізор на півстіни, який покаже вам ліс, гори, пустелю, коралові рифи (кімната також наповниться відповідним ароматом). «Панасонік-центр», як справжнє місто майбутнього, демонструє можливості переробки матеріалів (у його будівництві використано «відходи») й альтернативної енергетики (30% споживаної будівлею електроенергії забезпечує вітрова станція).
Тут можна ознайомитися не тільки з майбутнім японської техніки, але і з сьогоденням японської економіки. Наприклад, відповідальні керівники «Панасонік- центру» анітрохи не соромляться дарувати гостям проспекти про своє дітище у прозорій папці з написом «Made in China». У Китаї справді виробляють дуже багато продукції, що продається в Японії під національними марками. Китайські товари сильно потісняють японські на світовому ринку, визнають токійські економісти. То чому б японським компаніям не розмістити свої підприємства в Китаї, використавши його дешеву робочу силу? Важко сказати, чого тут більше, конкуренції чи співробітництва. У магазинах електронного ринку Акіхабара у Токіо — місцевої туристичної мекки — вам обов’язково пояснять, що ці диктофони вироблені в Китаї, а цей — у Японії. Право вибору продавці залишають за покупцем.
Якщо вже йдеться про взаємодію японської економіки з іншими країнами, не можна не зазначити, що японці дуже багато запозичають за кордоном. Але при цьому обов’язково привносять своє ноу-хау, що сприяє успіху справи. Наприклад, так звані «зручні магазини» (міні-маркети), про які кажуть, що вони змінили життя японців. У США ці магазини з’явилися понад 70 років тому, а в Японії перший міні-маркет відкрився 1969 року. З 1982 року японські «зручні магазини» почали проводити постійне вивчення попиту. Завдяки йому для кожної точки замовляють тільки ті товари, які добре продаються. Покупець задоволений, прибуток компаній зростає. Жителі Токіо кажуть, що сьогодні один із чинників вартості квартири в молодіжному кварталі — те, як близько від будинку знаходиться «зручний магазин». Ще одне ноу-хау міні-маркетів — виробництво власних страв «швидкого приготування». Наприклад, таких, як рисові «колобки» о- нігірі, о-ден (продукти, які кип’ятять на повільному вогні) або бенто — піднос із рисом, сиром, м’ясом, овочами або суші кількох видів. Таке меню — ідеальний варіант для студента або туриста, який не збирається розкидатися грошима.
Про гроші в Японії, і зокрема у Токіо, що заслужено вважають найдорожчим містом світу, не думати не можна. За нашими мірками тут все шалено дорого (найдешевший квиток на метро коштує 130 ієн — це більше долара. Залежно від відстані, поїздка в один кінець може обійтися в сім доларів і більше). Постійно економити змушені і самі японці, що вкотре доводить: багатство країни не гарантує забезпечене життя всіх її громадян. Середній місячний заробіток випускника університету становить близько 198 тисяч ієн ($1678), для жінок ця сума нижча — 188 тисяч ($1593). Третина зарплати японців йде на оплату житла (дуже багато знімають квартиру — купівля по кишені далеко не кожному), ще третину — на продукти харчування. Якщо у вас машина, ви сплачуєте на неї податок, до того ж не забувайте про платні дороги. Отже громадянам Країни сходу сонця доводиться майже постійно думати, чи можуть вони дозволити собі ту або іншу витрату. Бездомних у Токіо бачиш постійно — «будинки» із картону туляться біля стін хмарочосів, «намети» розмістилися між химерними соснами біля стіни імператорського палацу.
Духовне життя японців, їхнє ставлення до традицій відрізняються від наших звичок, але говорити про їхнє масове благоговіння перед історією своєї культури було б невірним. Повага до минулого — ось, мабуть, більш відповідне слово. У багатьох, але не в усіх будинках і квартирах одна кімната мебльована у традиційному стилі — мінімум меблів, розсувні двері, підлога вистелена татамі. Це не тільки данина традиції. Татамі — ідеальне рішення для тих, хто хоче економно використати простір свого житла. Матрац і постіль на день забирають у шафу — і жодних громіздких ліжок!
Весілля в Японії дедалі частіше грають за західним зразком, навіть деякі палаци одружень збудовані у стилі християнських церков. Наречений і наречена не обов’язково християни — просто прокат «західної» весільної сукні набагато дешевший, ніж весільного кімоно (купити його можуть дозволити собі лише улюбленцi долi).
Своє ставлення до релігії японці оцінюють скептично. Офіційна статистика стверджує, що 50% населення країни — синтоїсти, 44% — буддисти, 0,8% — християни, ще 4,7% належать до інших конфесій. Однак самі японці найчастіше називають себе не дуже релігійним народом. Що б там не було, до синтоїстських і буддистських храмiв (часто одне святилище є й тим, і іншим) постійно приходять люди, моляться і старі, і молоді.
Японські тінейджери — натовп зовсім іншого роду, ніж службовці «в охайних костюмах». Молодь обох статей поголовно фарбує волосся в рудий колір (також популярний білий), проколює вуха по периметру і носить сережки в носі. Стиль одягу молодого покоління Японії приблизно такий самий, як їхніх однолітків у всьому світі — щось мішкувате, популярні комбінезони а-ля Карлсон. У багатьох школах обов’язкова форма. Японці кажуть, це для того, щоб діти звикали, що у колективі всі рівні, щоб ніхто не виділявся. (Це також пояснюють острівним положенням країни — якщо на острові почати з’ясовувати, хто крутіший, обов’язково почнеться колотнеча, поділилася зі мною знайома японка). Але коли діти знімають шкільну форму й одягають щось зовсім їй протилежне, все одно виходить, що всі одягнені та пострижені однаково.
Японські студенти часто вже встигають об’їздити півсвіту. Однак моє запитання про те, яка країна йому найближча, викликало подив у майбутнього юриста, з яким мені довелося спілкуватися у Токіо. «Хочу дачу у Швейцарії, — нарешті сказав хлопець. — Там гарна природа».
Японські пенсіонери є іншим прикладом соціалізації. Більшість із них проводить час у «гуртках» співу, малювання, літературних клубах. У парках Японії можна зустріти немолодих людей з біноклями, які спостерігають за птахами. Часто пенсіонери вирушають у туристичні подорожі містами країни — такий відпочинок доступний практично кожному з них.
У тому, що Захід є Захід, а Схід є Схід, і разом їм не зійтися, як і раніше можна пересвідчитися у глобалізованій та багато в чому американізованій Японії. Наприклад, якщо ви вирішили запитати дорогу у випадкового перехожого-японця, він може… втекти. Як пояснив мені один шановний японський професор, це не означає, що вас хочуть образити. Просто людина не впевнена у своїй англійській, переживає, що буде не на висоті, пояснюючи вам дорогу на пальцях, і вважає за краще врятуватися втечею. Що б там не було, відчуття не дуже приємне, особливо якщо ви — молода леді, а той, хто тікає — джентльмен середніх років респектабельної зовнішності. Одразу згадуєш повість японського письменника Акутагави Рюноске «Країна водяних». Там бідні жителі підводного світу страждали від докучань дам-водяних і намагалися від них втекти.
Ще більше дивує усвідомлення японцями свого місця у світі. Залежність країни від США — гаранта безпеки Японії після війни, — відчувається, з ким би ви не розмовляли. Ви запросто можете почути від японця, що «американці — примітивні люди». Але якщо ви згадаєте Хіросіму та Нагасакі, вам зі смутком скажуть, що трагедію спричинив японський мілітаризм. «Японія була винна, знищила тисячі людей у Китаї, — сказала мені пані Ікеда, голова асоціації жертв бомбардування Хіросіми. — Я й багато інших ненавиділи США, але ми подолали ненависть». Можлива відправка японських військових до Іраку непокоїть рядових громадян. Але проводити паралелі між бомбардуванням японських міст після Другої світової з бомбардуванням Белграда, Косова та Багдада не варто. Вам скажуть, що війна — це погано, але знову зазначать, що «подолали ненависть» до американців.
Про події в Україні більшість японців, природно, не має жодного уявлення. (Поклавши руку на серце, слід визнати, що ми також мало знаємо про те, що відбувається, наприклад, на Тайвані). Але при цьому одна особливість просто вражає: назви інших держав у Японії намагаються запозичити із мов цих країн. Навіть спілкуючись з вами англійською, японець може казати «Україна», а не «Юкрейн».
Шанобливе ставлення до культури інших народів, дбайливе поводження з природою (у міському парку Хіросіми запросто розгулюють кролі), і майстерність цінувати кожну просту, але чудову хвилину життя, як і раніше, залишаються основними рисами японського характеру, як і раніше, допомагають нам зрозуміти його. І ми, як і раніше, чекаємо від Японії нових відкриттів. Бо всім нам хочеться, щоб хтось довів: навіть криза — це тільки початок.
