Євген ГОЛОВАХА: Егоїзм еліти приводить до червоно-коричневої «альтернативи»

1. Уроки ХХ століття вимагають грунтовних і непоквапних роздумів, а часу у людства залишилося уже й не так багато, якщо з досвіду століття, що минає, воно уже сьогодні не візьме практичних висновків. Тому осмислювати все, що ми накоїли за останні сто років, доведеться «на ходу», ризикуючи зробити багато важких помилок, у тому числі й непоправних.

Основний урок — людство, завдяки своїй безугавній допитливості, тепер може загинути не тільки з природних причин, але й від витворів власного інтелекту. З цієї ж причини можна уникнути багатьох природних катастроф. Чи буде «джин сучасних технологій» служити вірою і правдою тому, хто витяг його з ув'язнення, чи відповість чорною невдячністю? На жаль, відповідь на це питання залишається відкритою доти, поки більшість людства не буде залученою до благ сучасної цивілізації. Статися це чудо може, але не у найближчому майбутньому. Отже, увесь вантаж розв'язання глобальних проблем у столітті, що надходить, доведеться тягнути «західній меншині» в умовах постійного нагнітання антизахідних настроїв ідеологами тоталітаризму, традиціоналізму, фундаменталізму. Боюся, в цих умовах Захід може вдатися до самоізоляції, прагнучи зберегти благополуччя хоча б у межах «однієї окремо взятої сторони світу». Досвід свідчить, що «розумні бомби» можуть проучити одного диктатора, але за цю політпросвіту дуже дорогу ціну платять нещасні люди, яким судилося з'явитися на світ у «колись другому» і третьому світах.

2. Ось і Україна ніяк не може визначитись у соціальному часі та просторі. Руку тягне на Захід, а ноги самі дріботять на Схід. Радянську спадщину поділили сильні цього світу, що становлять дуже невелику частину населення, а розгубленій більшості дісталися тільки стереотипи зрівнювального мислення та ностальгія за старим начальством, яке хоч «не прокручувало» зарплати і пенсії. Українському істеблішменту слід би засвоїти той урок ХХ століття, який добре засвоїв Захід після фашистської та комуністичної катастроф: сильні у демократичному суспільстві повинні захищати слабких не з міркувань сентиментальності, не з добродійності, а щоб слабкі (не лише інваліди та старі, а й усі ті, хто не уміє швидко пристосуватися до революційних перебудов) могли мати гідне місце у суспільстві, більш гідне, аніж на мітингах підтримки червоної чи коричневої альтернативи демократії. Це мене і непокоїть над усе, бо елітарний егоїзм нерідко закінчувався охлократичною реакцією та тоталітарною диктатурою. Сподіваюся, що у прийдешньому столітті еліта буде освіченішою, цивілізованішою і менше тужитиме за матеріальними благами, аніж більшість нинішньої.

3. Науки є різні. Як соціальний інститут наука у нас переживає важку кризу і порівнювати її із західною — все одно, що порівнювати зарплати західних і вітчизняних професорів. Як вид інтелектуальної діяльності наука залишається й умерти не зможе навіть в Україні. Усе, як в анекдоті про двійника Маркса, якому партійні органи рекомендували не дискредитувати класика: «Ну добре, бороду збрию, костюм поміняю, а розум гігантський куди подіти?!» І на Заході, і в нас, були і будуть вчені, які нікуди не подінуться від свого хреста, навіть якщо доведеться ставити його на власні кошти. Ось такою я хотів би бачити науку і в майбутньому, та розумію, що для більшості наукових працівників держава і суспільство усе ж повинні створювати нормальні умови для роботи, виділяючи на це кошти у тих же пропорціях від державного бюджету, які прийняті у всіх цивілізованих країнах.