Європейська «культура евтаназії», або Про сучасні «технології гуманізму»
Сучасна технологія уможливила значне продовження людського життя, але вона принесла з собою і безліч практичних та моральних проблем. Збільшення тривалості життя коштує недешево, по-перше, через те, що технологія сама по собі може виявитися високовартісною, а, по-друге, тому, що у багатьох випадках вона є дуже трудомісткою у тих країнах, де ціна робочої сили висока.
У капіталістичних країнах високий прейскурант цін на ці нові методи збільшення тривалості життя означає, що нижчий і навіть середній клас не завжди зможе ними скористатися. Виходячи з міркувань гуманності і моралі, необхідно належним чином звернутися до цього питання. Критики вільного ринку, занепокоєні проблемою неможливості продовжити життя людей лише внаслідок їхніх низьких прибутків, звертаються до досвіду північноєвропейських країн загального добробуту, оскільки ті не використовують цінової системи при розподілі послуг охорони здоров’я.
Та досвід країн загального добробуту з продовження життя створює власні проблеми, які можуть виявитися серйознішими від існуючих у суспільствах більш орієнтованих на ринок. Зіткнувшись із проблемою роздутого фіскального дефіциту, сучасні країни загального добробуту знову занепокоїлися проблемою надмірних витрат і намагаються зекономити на застосуванні високовартісних технологій збільшення тривалості життя. Навіть більше, політика, що дозволяє припинення життя за сприяння медичного персоналу, привела до того, що «культура евтаназії» почала завойовувати позиції у деяких країнах Північної Європи. Технології продовження життя дедалі більше виходять з моди, а припинення життя хворих людей возводиться у ранг турботи і навіть акту гуманності.
Перетин економічних міркувань і «культури евтаназії» найвиразніше відчутний у Голландії. Думки людей з приводу етичності евтаназії як явища можуть бути різними. Однак негативним побічним продуктом політики, яка дозволяє лікарям практикувати евтаназію, є розмивання табу на припинення людського життя. Внаслідок цього ідея припинення життя пацієнта «заради його власного блага» лише за згодою родини, а не самого пацієнта (а іноді навіть і без згоди родини), зустрічає все менше опору, і така практика поступово починає прийматися суспільством.
Згідно з даними NRC Handelsblad, солідної голландської газети, у Голландії щорічно відбувається 10 000 випадків лікарського припинення життя пацієнта «з гуманних міркувань», хоч залишається неясним, наскільки багато таких «припинень» відбувається без згоди пацієнта або його родини. Мабуть, голландські лікарі просто дозволяють своїм пацієнтам умирати по старому, замість того, щоб використати новітні лікувальні технології для продовження їхнього життя.
Таку «культуру евтаназії» підкріплюють економічні міркування. Відмовившись від призначення ціни на лікування, голландці позбавили лікарів країни спонукальних мотивів для збільшення тривалості життя. На відміну від лікарів системи охорони здоров’я, орієнтованої на отримання прибутку, голландські лікарі не можуть «заробити» ні на продовженні життя пацієнта, ні на тому, щоб проінформувати його і його родину про різні можливості продовження життя, які випливають з новітніх досягнень медичної науки.
Дійсно, оскільки витрати на продовження життя пацієнтів похилого віку можуть виявитися дуже високими, то у країнах загального добробуту економічні мотиви ведуть до протилежного напрямку. Політика збалансованого бюджету жорстко вимагає від лікарів у державних лікарнях і клініках зниження витрат. Таким чином, економічні міркування не можуть не зіграти важливої ролі при прийнятті медичного рішення про життя або смерть, хоч лікарі у країнах загального добробуту визнають це з неохотою.
Відрізняється медицина країн загального добробуту від держав, більше орієнтованих на ринок, у тому, що пацієнти і їхні сім’ї часто майже не мають права голосу при прийнятті ключових медичних рішень, які можуть кардинальним чином вплинути на їхнє життя. У Голландії пацієнти фактично беззахисні проти нової «культури евтаназії». «Безкоштовна» охорона здоров’я по суті позбавила їх права приймати рішення. Лікарі — не боги, але вони дедалі частіше відіграють роль богів, відмовляючи пацієнтам і їх родинам у застосуванні методик, що продовжують життя, у яких ті мають потребу і за які навіть готові платити. У Голландії не існує приватної медицини. Єдиним виходом для незадоволених пацієнтів є або рішення покинути країну, або звернутися до суду.
Тому перед європейськими державами загального добробуту стоїть серйозна дилема. Ніхто не сумнівається у тому, що Голландія витрачає багато грошей на турботу про людей похилого віку. Якби їй довелося більшою мірою застосувати існуючі технології продовження життя, то це створило б значний додатковий тиск на бюджет системи охорони здоров’я і, можливо, навіть привело б до кризи дефіциту бюджету. З іншого боку, недостатнє використання методів продовження життя викликає моральну кризу, оскільки хворі постійно умертвляються лікарями, які мають надто багато повноважень при розв’язанні питань життя і смерті.
Ця дилема має одне просте рішення. Голландці повинні дозволити приватну медицину, яка б співіснувала із державною медициною, як це не так давно зробили англійці. При такій так званій «змішаній» системі пацієнти мали б більше прав при прийнятті рішень про життя і смерть, а лікарі — менше. Хворий міг би приватним чином отримати лікування, яке б продовжувало життя, у чому йому відмовляла державна система. Це було б дуже непогано. Запровадження приватної медицини навіть змогло б знизити навантаження на державний бюджет охорони здоров’я.
Критики ринкової системи охорони здоров’я стверджують, що такі зміни відкинули б суспільство назад до тих недобрих часів, коли люди мали нерівний доступ до медичного обслуговування всіх видів, а не тільки до цих нових технологій продовження життя. Однак ці критики забувають про те, що система охорони здоров’я у країнах загального добробуту практикує підступну форму нерівності, приховану від стороннього погляду. У країнах загального добробуту особисті контакти є майже єдиним способом отримати привілейований догляд. «Свої люди» отримують те, у чому мають потребу, інші ж занесені до списку очікування. Враховуючи те, що йдеться про вибір між життям і смертю, правильне рішення видається очевидним.
КОМЕНТАР
Старший лікар медцентру «Борис» Валерій БРИЧЕВСЬКИЙ:
— Питання про добровільне припинення життя пов’язане з неймовірно складними проблемами: медичними, соціальними, економічними, етичними. У нашій країні спроба вирішити його через парламент — причиною стали 200 заяв на евтаназію від громадян — не мала успіху. В Україні зовсім інші, ніж у благополучних ситих країнах мотивації евтаназії. Як правило — це соціальні причини, а вони в більшості випадків вирішуються. Категорії важко, іноді безнадійно хворих людей до останніх днів надається допомога. Існують також страхові компанії, які гарантують таким людям нормальне в їхньому стані існування, створюються хоспiси для онкохворих, центри соціального порятунку при райадміністраціях. Звичайно, лікарі-практики зустрічають випадки, коли доведені до відчаю больовим синдромом, психологічною або соціальною проблемою люди хочуть піти з життя, але медикам вдається їх переконати, допомогти. У нас не таке глибоке коріння евтаназії, як у Голландії. Напевно, ми ставимося до цього явища більш критично й логічно. Можливо, ми навіть ближче до розв’язання цієї проблеми.
