Європейська мінімалка

Весняні протести криворізьких гірників і металургів, які вимагали підвищення заробітної плати бодай до мінімального європейського рівня, нібито завершилися мінімальною перемогою. Принаймні підвищення зарплатні, хоч і не до європейського рівня, їм таки пообіцяли. А от до встановлення у вітчизняній гірничо-металургійній галузі європейських стандартів щодо вартості праці, судячи з усього, так само далеко, як і до комунізму, в авангарді будівництва якого десятиліттями йшли покоління трудівників Кривбасу.

УКРАЇНСЬКІ ПАРАДОКСИ У ВИМІРІ ЄВРОСТАНДАРТІВ

Отже, нинішньому поколінню криворізьких гірників і металургів доводиться працювати у досить специфічних умовах, коли вимоги до якості продукції, яка має бути конкурентоздатною на світових ринках, є справді по-капіталістичному високими, а рівень оплати праці все ще залишається по-соціалістичному низьким. Й усунути таку кричущу невідповідність поки що не дозволяють ні ринкові механізми, ні взірцеві європейські соціальні стандарти, яких нібито мають дотримуватись вітчизняні роботодавці й іноземні інвестори, що зараз працюють у Кривбасі, ні вимоги самих найманих працівників, які у відстоюванні своїх трудових прав все частіше змушені вдаватися до масових протестів і страйків.

Взагалі доводиться лише дивуватися, що при тій дикій ситуації, яка склалася на українському ринку за існуючої абсолютно неадекватної системи оплати праці, в Україні не сталося не те що потужного соціального вибуху (головною причиною двох українських майданів були все ж таки політичні мотиви), а навіть більш-менш чутливих для роботодавців робітничих виступів з досить чіткими економічними вимогами. На превеликий жаль, за роки незалежності профспілки так і не стали головною рушійною силою робітничого руху в боротьбі за соціальні та трудові права, а зрештою й за модернізацію неефективного та неспроможного державно-політичного ладу й реформування соціально-економічної системи пострадянської України. І тут революційна польська «Солідарність» своїм дієвим прикладом все ж українців не надихнула.

Наслідком такої надто пасивної поведінки людей найманої праці, найперше українських профспілок як авангарду робітничого класу, власне і є фактично жебрацьке становище, в якому опинилася сьогодні значна частина працездатного населення країни. Причому країни з неабиякими природними ресурсами, промисловим та інтелектуальним потенціалом. Так, згідно з рейтингами Світового банку, Україна посідає 118-те місце за рівнем ВВП на душу населення і перше місце у списку найбідніших країн за рівнем добробуту пересічних громадян дорослого віку. Маємо також останнє місце в Європі й за рівнем середньої заробітної плати.

Навіть вітчизняна гірничо-металургійна галузь, яка має давні міжнародні економічні зв’язки й більш-менш сталі позиції на світових ринках, а тому традиційно складає основу української економіки та її експортного потенціалу, не є в цьому відношенні якимось винятком із загальних правил пострадянського депресивного буття. Особливо разючою видається різниця, яка існує в оплаті праці гірників і металургів, скажімо, в Європі, Америці й Україні. Так, середня заробітна плата європейців і американців, зайнятих у цій сфері, в 20 і більше разів перевищує середній рівень українських зарплат у цій галузі. Навіть у колишніх союзних партнерів, Росії та Казахстані, середня зарплата на підприємствах  гірничо-металургійного комплексу в два-три рази вища за українську.

При цьому жебрацькі заробітні плати людей найманої праці в Україні виглядають такими мізерними не стільки на тлі зарплат європейських чи американських робітників, як воістину космічних статків вітчизняних олігархів або державних чиновників. Не можуть не вражати розміри посадових окладів і грошові винагороди з п’ятьма, а то й шістьма нулями, офіційно затверджені, скажімо, для суддів Конституційного чи то Верховного суду, або, приміром, для керівництва державної компанії «Нафтогаз України», які перевищують знову ж таки офіційно прийняті розміри мінімальної заробітної плати у 200 й більше разів.  

Ось така парадоксальна ситуація склалася в країні, яка підписала угоду з Євросоюзом про асоціацію й отримує вільний доступ до одного з найбільших світових ринків. На жаль, сьогодні доводиться констатувати, що Україна виходить на цей ринок фактично як сировинний додаток з найдешевшою у світі робочою силою.

ВИМОГИ ТА ОБІЦЯНКИ

Саме тому й почали страйкувати криворізькі гірники та вийшли на протести металурги, прихопивши плакати з красномовними написами: «Що ж ми маємо робити – за 200 євро в «Арселорі» сталь варити чи за 500 у Польщі посуд мити?». Справді, багатьом представникам цих надзвичайно непростих і мужніх професій таки довелося робити зрештою вибір на користь «польського посуду». Розповідають, що з однієї з криворізьких шахт до Польщі на заробітки вирушила останнім часом ледве не ціла зміна гірників.

Тож чого домоглися гірники та металурги під час весняних акцій протесту?

Гірникам чотирьох шахт «Криворізького залізорудного комбінату», які 4 травня відмовились підніматися після зміни на поверхню, вимагаючи підвищення заробітної плати до $1000, було обіцяне керівництвом поетапне збільшення тарифних ставок та окладів. Так, з 1 травня заробітна плата всіх категорій працівників структурних підрозділів та апарату управління комбінату має збільшитись на 20%, з 1 серпня – на 30% і до кінця року на 100%. Після акції протесту 10-11 травня з вимогою підвищення до кінця року зарплати на ПАТ «ЄВРАЗ Суха Балка» до суми, еквівалентної 1000 євро, між гендиректором та профспілковими комітетами зрештою була підписана спільна постанова про збільшення з 19 травня 2017 р. тарифної ставки та окладів на 20%.

До речі, про підвищення з 1 червня заробітної плати в середньому на 20% повідомили нещодавно й у найбільшій українській гірничо-металургійній компанії «Метінвест», де, як відомо, робітничих страйків і протестів не було. Тому це рішення власників надпотужного холдингу та його менеджменту слід сприймати як своєрідний крок на випередження – такий собі профілактичний захід, щоб не допустити збурення протестних настроїв. Однак чи вдасться власникам «Метінвесту» їх уникнути в майбутньому, відбувшись лише такими незначними поступками, покаже час. Принаймні подібні подачки можна сприймати лише як отриману наперед своєрідну інфляційну компенсацію, яка не вирішує саму проблему, пов’язану з невідповідністю рівня оплати праці реальним потребам найманих працівників. Тобто з такими підходами про повернення хоча б до рівня оплати праці, який був до падіння курсу гривні, так само, як і про мінімальний європейський рівень, гірникам і металургам доведеться й надалі тільки мріяти.

Напевно, доведеться мріяти про те ж саме і трудовому колективу ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», якому оголосили після травневих робітничих протестів про введення нової, так званої грейдової, системи оплати праці.

Як повідомив генеральний директор АМКР Парамжит Калон, грейдова система оплати праці вводиться на підприємстві з 1 травня поточного року. При цьому підвищення рівня оплати праці найперше торкнеться працівників із найнижчою зарплатою, а також представників тих професій, які безпосередньо стосуються виробництва.

Так, працівники з рівнем заробітної плати до 5000 грн отримуватимуть за новою системою на 60-70 % більше; при рівні зарплати від 5000 грн до 6000 грн – на 40%; від  6000 до 7000 грн – на 35%; від 7000 до 8000 грн – на 30%; від 8000 до 9000 грн – на 25%. Тобто середній рівень заробітної плати на металургійному підприємстві становитиме десь близько 450 у.о., що значно нижче рівня оплати праці в докризовому 2013 році. Як відомо, тоді середній розмір заробітної плати дорівнював 5796,5 грн або 725 у.о. у доларовому еквіваленті.

Тим не менше Парамжит Калон вважає ухвалене рішення щодо підвищення заробітної плати найбільш оптимальним і завірив, що нічого більшого наразі запропонувати не може. За його словами, з введенням нової системи річний фонд оплати праці збільшиться на підприємстві приблизно на мільярд гривень, зокрема середньомісячний – більш ніж на 80 млн грн. Внаслідок цього підприємство працюватиме, за його розрахунками, на рівні нульової рентабельності. Проте гендиректор наголошує, що попри це в керівництві ПАТ «АМКР» вважають дуже важливим, щоб підприємство й надалі залишалося в трійці лідерів гірничо-металургійної галузі України за рівнем заробітної плати.

На відміну від гендиректора лідери семи профспілок, які зараз представлені на АМКР, запропоновану керівництвом систему оплати праці оцінюють менш оптимістично. Зокрема в профспілковому комітеті ПМГУ вважають, що оголошене підвищення зарплатні – лише перший крок, за яким у найближчій перспективі мають бути й інші. На думку членів профкому, надзвичайно гостре на сьогодні питання оплати праці можна буде вважати бодай частково вирішеним, коли заробітну плату гірників і металургів все ж таки вдасться підняти в доларовому еквіваленті хоча б до рівня 2013 року. Саме такі вимоги й висувалися протестувальниками під час нещодавніх акцій, і їх поки що ніхто не відміняв.

Такої ж думки щодо наслідків весняних акцій криворізьких гірників і металургів дотримується й лідер Незалежної профспілки гірників України, голова Конфедерації вільних профспілок України (CFTUU) (КВПУ) Михайло Волинець. Відповідаючи на поставлене автором запитання, він, зокрема, зазначив, що говорити щось про досягнуті домовленості поки що зарано, адже ніхто ще не бачив їх виконання. На його думку, і на КЗРК, і на «ЄВРАЗ Суха балка» і на АМКР боротьба ще триватиме. «Оскільки стояла чітка вимога про підняття заробітної плати вдвічі, – зазначив Михайло Волинець, – дуже важливо, щоб адміністрація все ж таки дотримувалася взятих зобов’язань і до кінця виконувала дані обіцянки».

ПОТРІБНІ ЗМІНИ В МАСШТАБАХ УСІЄЇ КРАЇНИ

Що ж до виконання обіцянок у повному обсязі, звісно, є певні сумніви, адже від керівників підприємств гірничо-металургійного комплексу доводиться чути чимало застережень і нарікань щодо надзвичайно складної економічної ситуації, мовляв, хіба власники підприємств винні в тому, що обвалилася гривня, що в країні постійно зростають ціни тощо. «Зрештою підприємства також потерпають, зазнаючи неабияких втрат від економічних негараздів, з яких ніяк не може вибратись Україна», – лунають щодо цього далеко непоодинокі висловлювання роботодавців. І треба визнати, що вказані ними труднощі є цілком об’єктивними.

Водночас не можна не бачити й іншого. Скажімо, за інформацією газети «Вместе проинфо»,  яка видається профкомом первинної організації ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», у 2016 році на підприємстві було досягнуто рекордного за останні роки рівня виробництва сталі в обсязі 7 млн тонн. Це на 10% більше наміченого плану й на 12% більше, ніж у 2015 році. Такого рівня виробництва вдавалося досягти при нинішньому власнику лише в 2008-му. Чистий прибуток підприємства за 2016 рік склав 2,7 млрд грн. Окрім того, внаслідок суттєвого зменшення розміру ЄСВ з 38,66 % (у 2015 р.) до 22% (у 2016-му) було отримано значну економію коштів. Разом з тим за рахунок зростання курсу долара (тільки в 2016 році – більше ніж на 13%) значно збільшився розмір валютної виручки від реалізації металу на світових ринках, адже 85%  продукції підприємства іде на експорт.

То де ж ті славнозвісні соціальні стандарти, яких компанія зі світовим іменем дотримується в Європі та Америці, але чомусь не дуже зважає на них в Україні? Скажімо, за інформацією головного офісу «АрселорМіттал», з 2008 року середня заробітна плата зросла в металургійній компанії на 12%, ставши однією з найбільших за розміром видатків статей – після витрат на електроенергію, газ і комунальні послуги. Приміром, у Європі компанія щорічно витрачає на одного робітника $162 на годину або більш як $13 тис. на місяць. У США година роботи металурга в середньому обходиться у $72,53. Як зазначається у річному звіті найбільшої у світі металургійної компанії, витрати на робочу силу в ArcelorMittal USA сягають 39% від загальної вартості виробництва сталі та вартості кожної переробки первинної заготовки на готову металопродукцію за винятком вартості сировини. При цьому в компанії зазначають, що вартість робочої сили в країнах Заходу продовжує стрімко зростати.

Натомість в «АрселорМіттал Кривий Ріг» маємо зворотну тенденцію. Якщо в 2013 році середньомісячна заробітна плата в доларовому еквіваленті становила на підприємстві 725 у.о., в 2014-му – 530 у.о., то в 2016-му вона взагалі впала до 326 у.о. Та все ж у річних соціальних звітах компанії зазначається, що заробітна плата на «АрселорМіттал Кривий Ріг» була й залишається однією з найвищих у гірничо-металургійній галузі України, а соціальний пакет – одним із найкращих. Який середній рівень зарплати криворізькі металурги матимуть після травневого підвищення 2017 року, ми вже знаємо –  десь близько 450 у.о. Зважаючи на невпинне зростання цін, зокрема й на товари та послуги першої необхідності, це підвищення навряд чи можна вважати таким по суті.

Згідно з офіційними даними, за чотири місяці 2017 року інфляція в Україні досягла 4,9%, а за рік (з квітня 2016 року) – 12,2%. При цьому ціни на хліб і м’ясо протягом року піднялися на 13,5 %, тарифи на електроенергію – на 63,7%, гаряче водопостачання та централізоване опалення – на 88,9 %, холодне водопостачання – на 27,3 %, пасажирські автотранспортні перевезення – на 19,2 %. Згідно з розрахунками Міністерства соціальної політики, фактичний прожитковий мінімум для працездатних осіб у цінах березня 2017 року дорівнював 3621 грн. Таким чином, щоб утримувати бодай одну дитину, забезпечуючи її усім необхідним в межах фактичного прожиткового мінімуму, станом на березень 2017 року працюючій людині треба заробляти від 6344 до 6926 грн в залежності від віку дитини. При цьому, як повідомляє Державна служба статистики, середня номінальна заробітна плата штатного працівника в Україні у квітні поточного року склала 6659 гривень і в порівнянні з попереднім місяцем знизилась на 2,3%.

І це далеко не всі аргументи, з якими профспілкам і представникам трудових колективів  підприємств гірничо-металургійного комплексу Кривбасу доводиться вести перемовини з роботодавцями щодо необхідності суттєвого підвищення заробітної плати. Та чи можливо взагалі врегулювати цей одвічний конфлікт між трудом і капіталом, який за мовчазного споглядання, а то й відвертого потурання держави останньому, відсутності чіткої державної політики в сфері захисту трудових прав і дотримання високих соціальних стандартів, а також повної неспроможності профспілок в питанні захисту інтересів трудящих сьогодні зайшов у глухий кут, набувши суто української катастрофічної специфіки?

На думку голови профкому первинної організації ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Юрія Бобченка, винаходити велосипед у цьому питанні, звісно, не потрібно. Коментуючи газеті «Вместе проинфо» ситуацію на підприємстві, пов’язану з вимогами учасників акції протесту щодо підвищення заробітної плати, профспілковий лідер зазначив, що шукати якусь особливу формулу для цього не варто, достатньо використати існуючий досвід країн Європи і США, де на законодавчому рівні ухвалені відповідні стандарти оплати праці, які враховують специфіку різних галузей економіки. За його словами, питання підняття заробітної плати до європейських стандартів у нашій країні сьогодні треба вирішувати аж ніяк не в межах якоїсь однієї галузі, як це пропонують зараз зробити в гірничо-металургійному комплексі, а на всеукраїнському рівні. «Систему оплати праці, яка склалася, – зазначив Юрій Бобченко, – треба кардинально змінювати в масштабах усієї країни. І дуже хотілося б, щоб профспілки і державна влада взялися за розв’язання цієї проблеми спільно. Тільки тоді можна буде отримати той результат, коли заробітна плата в тисячу євро стане цілком реальною для багатьох трудівників нашої країни».  

На жаль, розв’язувати спільно з профспілками надто непрості й болючі питання, пов’язані з захистом трудових прав і підняттям соціальних стандартів, чинна влада, як і її попередники, ні політичної волі, ні державницького інтересу, ні внутрішнього бажання не має. Особливо це стосується таких надзвичайно актуальних на сьогодні питань, як реформування системи оплати праці й ухвалення Трудового кодексу. Як зазначив лідер Незалежної профспілки гірників України і голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець, до підготовленого проекту «рабського трудового кодексу, який значно погіршує трудові права і соціальний захист найманого працівника, але його за будь-яку ціну прагнуть протягнути до Верховної Ради», незалежні профспілки мають безліч зауважень і пропозицій, однак у цьому процесі їхню позицію відверто ігнорують.

ВІЗ, ЯКИЙ НЕ ДОВІЗ…

Що стосується невирішених законодавчих питань, пов’язаних із соціальною  проблематикою і взагалі з реальним наповненням широкої програми вкотре проголошених у країні масштабних реформ, то тут, як кажуть, їх цілий віз. Та до кінцевого результату цей віз їх так і не довіз, бо застряг у сумнозвісному українському болоті адміністративно-бюрократичної тяганини, політичного популізму, а також егоїзму і відвертого саботажу з боку заможного правлячого класу. Виявляється, проблема полягає не лише у відсутності цілої низки потрібних і якісних законів, а й в адаптації до європейського законодавства чинної законодавчої бази, що продиктовано, між іншим, угодою про Асоціацію, підписаною Україною з Євросоюзом. Однак і в цій царині майже повний провал.

Як зазначила віце-прем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе на нещодавньому засіданні уряду, протягом трьох років функціонування Угоди з ЄС (в тимчасовому режимі застосування) наближення українського законодавства до європейського повною мірою в жодній сфері не відбулося. За її словами, торік Україна імплементувала у своє законодавство із запланованих 130 актів права ЄС лише 26. На думку віце-прем'єр-міністра, у цьому важливому процесі має місце й ганебна практика вибіркової адаптації лише окремих статей окремих українських законів, що й не дозволяє країні повномасштабно рухатись шляхом реформ до омріяних європейських стандартів.

Безумовно, йдеться, зокрема, і про стандарти у галузі соціальних і трудових прав українських громадян, які сьогодні не є захищеними на належному рівні. Як зауважила Іванна Климпуш-Цинцадзе, значною мірою цей процес гальмується і через популізм різних політичних сил. Зрештою заклик віце-прем'єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, який пролунав на засіданні уряду, не зводити роботу з адаптації українського законодавства лише до питання використання робочої сили й торгівлі сировиною для країни з євроінтеграційними амбіціями виглядає досить показовим.

Тож чи справдяться весняні надії протестного Кривбасу щодо підвищення зарплатні до мінімального європейського рівня? Перефразовуючи відомий жарт радянської доби щодо комунізму, який на горизонті, а він, як ми знаємо, має властивість весь час віддалятися по мірі наближення до нього, можемо ствердно констатувати, що європейська мінімалка також у межах видимості цієї дивовижної умовної лінії.