Їхній досвід...

Iнститут національної пам’яті — далеко не новація в світовій практиці. Приміром, аналогічні структури існують у Німеччині та Польщі (у сусідній країні він носить навіть таку ж назву). Як розібратися з минулим заради користі для майбутнього? У деяких країнах східної Європи після хвилі мирних демократичних революцій до цього питання підійшли з усією серйозністю. У першу чергу вони реформували органи державної влади шляхом заміни старих кадрів молодими або «міксом» молодих із перевіреними старими. Тоді активізувалися процеси так званої люстрації — заборони функціонерам високого рангу, які скомпрометували себе, протягом певного часу займати посади в державному апараті, балотуватись в представницькі органи, бути суддями тощо. Звісно, люстрація не є панацеєю від усіх державних проблем. Тим більше в Україні це питання давно знято з порядку денного. Однак у Німеччині та Польщі до розставляння акцентів в історії ставляться з дуже великою увагою.

ТАК БУЛО В НІМЕЧЧИНІ

15 років тому впала сумнозвісна берлінська стіна, а разом з нею і система нагляду над громадянами колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР) — східнонімецьке міністерство державної безпеки, більш відоме широкому загалу під скороченою назвою Штазі. Його організувало радянське КДБ у 1950 році. Це була досить масивна організація. Офіційний штат співробітників нараховував 89 тисяч осіб, ще 179 тисяч вважалися неофіційними співробітниками — тобто ті, хто час від часу виконували для Штазі різні доручення. До слова, у східній Німеччині була найбільша, так би мовити, щільність секретних агентів на душу населення. На кожних 180 громадян було по одному агенту. Для порівняння в СРСР співвідношення було 1 до 595, у Чехії — 1 до 867, у Польщі — 1 до 1574. Штазі мало розгалужену мережу своїх відділів по всій НДР: 15 регіональних і 209 міських відділів. Німці порівнюють цю мережу з останньою стадією ракової хвороби, коли метастази пронизують усе тіло хворого. Берлінський офіс Штазі займав цілий квартал міста.

Після відкриття архівів Штазі в 1990 році внаслідок мирної демократичної революції німцям у спадок дісталося 180 кілометрів секретних файлів. Цікаво, що з одних рук до інших вони перейшли майже неушкодженими завдяки тому, що взимку 1989 року демонстранти зайняли всі приміщення, які належали міністерству державної безпеки, і таким чином удалося запобігти нищенню архівів. Уже у жовтні 1990 року був створений Інститут Гаука, який перебрав на себе повноваження впорядкування архівів Штазі.

Дві Федеральні комісії Бундестагу працювали над спадщиною соціалістичної єдиної партії Німеччини у 1992—1995 рр. і у 1995— 1998 рр. Було опубліковано 25 томів рекомендацій по їхньому застосуванню. Як наслідок — німецький парламент прийняв низку законів. Один із них передбачає розслідування злочинів, скоєних східнонімецькими чиновниками, і кримінальну відповідальність за них. Зокрема передбачене покарання за застосування насильства на німецько-німецькому кордоні, перешкоджання правосуддю, шпіонаж, корупцію тощо. Після 1989 року було відкрито більше 100 тисяч кримінальних справ, але тільки 300 осіб отримали карні вироки. Серед них були колишні члени Політбюро, уряду, але більшість становили так звані маленькі люди — солдати, які стріляли в біженців на східнонімецькому кордоні, що намагалися втекти на Захід. Така низька кількість вироків у Німеччині, пояснюють фахівці, спричиняється «справедливістю» німецького законодавства. Щоб покарати колишнього функціонера НДР, треба знайти статтю, яку він порушив у минулому, і, якщо існує її відповідник у сучасному законодавстві, тільки тоді можна вести мову про покарання. А це, як засвідчує досвід, дуже складно. Для осіб, які зазнали переслідувань у радянські часи через свої політичні переконання, німецький парламент прийняв закон про кримінальну, адміністративну і професійну реабілітацію.

Основним завданням Інституту Гаука є перевірка осіб, які працюють на публічних посадах на ймовірність співпраці в минулому зі спецслужбами. У першу чергу це політики. Чиновник при прийнятті на роботу заповнює спеціальну декларацію, в якій підтверджує або заперечує свою причетність до спецслужб. Подібні дослідження Інститутом Гаука ведуться в рамках закону про файли Штазі, прийнятого в грудні 1991 року, з урахуванням аспекту захисту даних, тобто існують досить жорсткі правила доступу до цієї інформації. Крім того, Інститут співпрацює з іншими роботодавцями, які зацікавлені знати, чи працювали колись їхні підлеглі на спецслужби. Утім, спочатку необхідний дозвіл «підозрюваного» на таке дослідження. В Інституті підкреслюють, що там не займаються прийняттям якихось рішень. Їхня мета — надати інформацію. Очолює Інститут федеральний уповноважений, якого обирає німецький парламент. З вересня 2000 року це пані Маріанна Біртлер. Вона періодично доповідає парламенту про діяльність свого відомства. Дослідити власні файли і дізнатися, до якої міри Штазі впливало на його власне життя або його найближчих родичів, може кожен громадянин. Досить лише заповнити анкету і надіслати її в одне з 13 регіональних відділень Інституту. Із моменту відкриття архівів більше п’яти мільйонів громадян подали заявки на вивчення своїх файлів. Право доступу до матеріалів Штазі також надається науковцям, журналістам, які займаються дослідженням міністерства держбезпеки.

А ТАК — У ПОЛЬЩІ

У 1989 році ситуація в Польщі була дещо іншою. На думку фахівців, у першу чергу тому, що в Польщі не було двох держав в одній, як це було в Німеччині (ФРН і НДР). Одним махом звільнити всіх співробітників спецслужб було недоцільно, бо інакше до нового штату довелося б набирати дітей, незаплямованих комуністичним минулим. Тодішній міністр внутрішніх справ Кшиштоф Козловський вирішив провести реформу на основі верифікації (перевірки). Службу державної безпеки було значно скорочено. Від старого гіганта залишили відділи розвідки, контррозвідки і технічний відділ, міліція стала поліцією. Головним цензом для роботи в нових структурах був вік. Особи, старші за 55 років, автоматично втрачали право на отримання посади. Таким чином вдалося відсіяти більшість колишніх керівників спецслужб. У кожному воєводстві були створені верифікаційні комісії із представників опозиції і громадських організацій, які розглядали подання нових кандидатів на роботу в правоохоронних органах. Однак на багатьох із них не було достатньо інформації, а тому кожен із перевіряючих підрозділів брав на озброєння власний принцип, на основі якого і виносився «вердикт». Наприклад, у Гданську, де користувалися правилом: «не знайшли компромату, значить невинний», верифікацію не пройшли всього 12% колишніх співробітників радянських відомств. Натомість у деяких інших областях відсіяли 89% чиновників, оскільки спиралися на правило: «не знайшли нічого хорошого, значить винний». У цілому реформу радянських спецслужб у Польщі вважають успішною, оскільки вдалося уникнути збройного опору їхніх колишніх співробітників.

Пертурбації із секретними службами на досить тривалий час відтягували вирішення долі секретних архівів. Більше того, протягом років колишні агенти польського КДБ продовжували нищити секретні матеріали. За різними оцінками експертів, було знищено до 40% архівів. Сьогодні це неабияк ускладнює роботу дослідників. У 1998 році польський сейм прийняв закон про створення Інституту національної пам’яті, але почав він свою роботу лише 1 липня 2000 року з обранням свого першого президента. Кажуть, що, на жаль, це рішення відбулося із запізненням на 10 років. Хоча це і державна інституція, ІНП наголошує на своїй політичній незаангажованості, оскільки ні його президент, ні жоден зі співробітників не належать до жодної партії. Крім дослідження архівів, Інститут займається перевіркою декларацій, наданих особами, які претендують на публічні посади. На відміну від німців, поляки дають розвиток справі у тому випадку, коли претендент збрехав про свою причетність у минулому до спецслужб. Справа передається у Люстраційний суд, який, користуючись Кримінальним кодексом, виносить вирок. Утім, це рішення носить лише рекомендаційний характер. Натомість справжнє покарання, яке може отримати брехун, це позбавлення права на публічну діяльність строком на п’ять років. На сьогоднішній день перевірено більше ніж 22 тисяч подібних декларацій. Серед них виявлено лише 63 неправдивих. У практиці Інституту народної пам’яті були випадки, коли ще до того, як справа потрапляла до суду, особа зрікалася своїх претензій на публічну діяльність. Існує й інша процедура, так звана автолюстрація. Якщо особа вважає, що на неї публічно зводять наклеп, то є можливість «навести довідку» на власну персону. Але таку послугу виконують лише для представників публічних професій. Депутати партії «Право і справедливість», яка становить більшість у нинішньому польському парламенті, вважають, що люстрація на сьогоднішньому рівні не викриває всіх причетних до колишніх радянських спецслужб, і наполягають на необхідності розширити коло професій, які б підлягали люстрації, до рівня, зокрема, органів місцевого самоврядування. Водночас депутати «ПіС» пропонують запровадити ще й майнову люстрацію. Ця ідея передбачає створення антикорупційного підрозділу, підконтрольного парламенту. До його компетенції має входити перевірка статків не тільки можновладців, але й їхніх родичів. У такий спосіб польські депутати бачать викорінення політичного «клієнтизму».

«День» висловлює подяку Польсько-українській фундації співпраці (ПАУСІ) за організацію поїздки і сприяння у підготовці матеріалу