Юкіє МОКУО: «Не треба боятися реформ»

20 років тому в Україні було ратифіковано Конвенцію про права дитини, а 1997 року в Києві було відкрито перше Представництво ЮНІСЕФ. Відтоді нашій країні вдалося досягти відчутних результатів у сфері захисту прав дітей і матерів — організація втілює в життя багато проектів, спрямованих на зниження рівня дитячої смертності, підвищення якості харчування й освіти, профілактику ВІЛ/СНІД, роботу з дітьми, які перебувають у конфлікті із законом та багато іншого. Звісно, 20 років недостатньо, щоб повністю реформувати соціальну сферу в країні, зробити її ефективною і такою, яка відповідала б викликам XXI століття. І все-таки, вже сьогодні ми можемо бачити позитивні результати в багатьох сферах, які ще 20 років тому було важко уявити. «День» зустрівся з головою Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіє МОКУО, щоб поговорити про позитивні зміни в соціальному секторі, а також про ті сфери, які все ще потребують реформування.

— Конвенцію про права дитини було ратифіковано в Україні 20 років тому. За цей час під її захистом виросло і досягло повноліття перше покоління дітей. Які проблеми дітей і матерів за цей час вдалося вирішити, чого було досягнуто?

— Головне досягнення цих років — величезний прогрес у поліпшенні ситуації, що стосується харчування й охорони здоров’я дітей. Ми бачимо, що знижено рівень дитячої смертності. Є покращення й у сфері профілактики ВІЛ/СНІД: за цей час значно зросла кількість здорових дітей, народжених віл-позитивними мамами. Проте рівень смертності дітей в Україні все-таки вдвічі вищий, ніж в інших європейських країнах. Також, незважаючи на те, що рівень передачі ВІЛ від матері до дитини значно знижено, в абсолютних числах кількість дітей, народжених жінками з ВІЛ, зростає, адже щороку зростає кількість самих віл-позитивних жінок...

Ще одне велике досягнення України за ці роки — значно активізувалась турбота про дітей, позбавлених батьківської опіки. Це стало можливим завдяки розвитку таких альтернативних форм виховання, як прийомні сім’ї і дитячі будинки сімейного типу. І це значний прогрес, адже за радянських часів такі діти потрапляли тільки в інтернати.

— 20 років — доволі короткий проміжок часу для того, щоб провести ґрунтовні реформи у всіх соціальних сферах. Які соціальні проблеми у сфері захисту прав дітей в Україні залишаються гострими і потребують швидкого реформування?

— Передусім необхідно реформувати соціальну систему у сфері захисту дитини, що існує нині. Упродовж 20 років Україна розвивала альтернативні форми виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, але цього недостатньо. В інтернатах усе ще залишається близько 25 тисяч дітей і близько 100 тисяч дітей з особливими потребами.

Уряд повинен встановити таку соціальну систему, де в основі лежатиме підтримка сім’ї. Наприклад, віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко якраз працює над стратегією, яка буде спрямована на підтримку сім’ї. Якщо виниклу в сім’ї проблему вчасно виявили і надали допомогу й підтримку, то сім’я не доходить до складних, кризових ситуацій, і дитина не буде розлучена зі своїми батьками. Тому ЮНІСЕФ підтримує урядовий напрям, де в основі — турбота і допомога сім’ї.

Якщо ситуація складається так, що дитина неминуче повинна покинути сім’ю, то її слід перевести в прийомну сім’ю або в дитячий будинок сімейного типу, але в жодному разі не в інтернат. Крім того, ця дитина повинна мати можливість повернутися у свою рідну сім’ю після того, як її батькам буде надано необхідну допомогу. Всі рішення щодо дитини мають бути прийняті з урахуванням її інтересів — це один із базових принципів Конвенції з прав дітей, а зростати в сім’ї — це фундаментальне право дитини.

— Якщо говорити про підтримку державою саме сім’ї, то з чого слід починати цю підтримку в Україні — з інформаційної кампанії про альтернативні форми виховання дитини, з матеріальної підтримки, з ламання суспільних стереотипів?

— Ми підтримуємо уряд у його прагненні надати допомогу і підтримку сім’ї і дітям. Тому ЮНІСЕФ підтримує розроблену віце-прем’єр-міністром Сергієм Тігіпком національну стратегію, націлену саме на підтримку сім’ї. Ми не повинні позбавляти права виховувати дитину сім’ю, яка перебуває не в кращій життєвій ситуації. Сім’ї стикаються з різними ситуаціями: у деяких батьки зловживають алкоголем або наркотиками, є сім’ї, які страждають від матеріальних проблем та багато іншого. Ці сім’ї повинні отримати підтримку, перш ніж проблеми стануть серйозними і зможуть спровокувати розрив між дитиною і сім’єю. І, звичайно, треба розвивати потенціал цих батьків для того, щоб вони й далі змогли виховувати своїх дітей. Це в інтересах дитини, сім’ї, держави і суспільства в цілому. Необхідно, щоб суспільство розуміло цю ситуацію. Часто суспільство вважає, що батьки, які мають судимості або проблеми з алкоголем, мають бути покарані, і дитину у них слід відібрати. Звичайно, є такі сім’ї, з яких дитину, в її ж інтересах, слід забрати, але важливо розуміти, що історія на цьому не закінчується. Адже якщо підтримати цих людей і допомогти подолати ситуацію, що склалася, то через певний час діти можуть повернутися в рідну сім’ю. А в Україні цього часто не трапляється.

І тут реформи необхідні. Наприклад, сьогодні соціальні працівники повинні отримати нові навички, розвинути свій потенціал для того, щоб успішно працювати з кризовими сім’ями й дітьми. І люди, які працюють у соціальних службах і різних інституціях, не повинні боятися реформ. Часто вони думають, що з реформою можуть втратити свою роботу, але в соціальному секторі цього не повинно статися — сьогодні тут недостатньо людських ресурсів.

— Ви пригадали про систему інтернатів, яка дісталася нам від Радянського Союзу і є морально застарілою й неефективною. Якщо говорити про радянську спадщину в соціальній сфері, то які ще невирішені проблеми, характерні саме для пострадянських країн, залишилися в Україні?

— Спільна для пострадянського простору проблема — система інтернатних установ. Її було створено для захисту дитини, і в пострадянських країнах досі, щойно сім’я стикається з будь-якою соціальною проблемою, дитину з цієї сім’ї забирають і поміщають в інтернат. При цьому відсутні послуги, які допомогли б сім’ї подолати цю соціальну проблему.

Також у пострадянських країнах є проблема з підлітками та дітьми, які перебувають у конфлікті із законом: ще до того, як над ними відбувається судовий процес, їх поміщають у закриті установи типу СІЗО... Тобто та система, яку ми успадкували від Радянського Союзу, досі існує, її не реформовано. Це стосується і дітей, які перебувають у конфлікті із законом, і дітей-сиріт, і дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав, і дітей з особливими потребами. В Україні для розвитку альтернативних сімейних форм виховання дітей і превентивних послуг багато чого зробили громадські організації. Також вони багато зробили в системі правосуддя — наприклад, в Україні вже працює практика медіації, тобто проходження примирення сторін ще до того, як справа потрапляє в стадію розслідування або суду. Конвенція про права дитини говорить, що позбавити дитину свободи — останнє, що можна застосувати щодо неї, тому що це позбавляє її можливості розвиватися.

Процес розвитку реформ, ініційований урядом, триває. Але систему досі не реформовано в питанні розподілу фінансових ресурсів, інфраструктури різних урядових органів і установ, у питанні розвитку соціальної підтримки. Для того щоб система соціального захисту працювала ефективно, вона має бути структурно реформована. Так, минуло 20 років, країна вже не живе за Радянського Союзу, тому вся система і суспільство повинні стати системою і суспільством XXI століття, повинні ґрунтуватися на забезпеченні і захисті прав людини та верховенства права.

— Тобто щоб змінити систему, передусім треба змінити свідомість людей, поламати чимало суспільних стереотипів. Які у ЮНІСЕФ в Україні є проекти, спрямовані саме на руйнування стереотипів у соціальній сфері?

— Як я вже говорила, ми працюємо на національному рівні з урядом для того, щоб досягти змін на інституційному рівні. Водночас ми працюємо з громадськими організаціями, які роблять свій внесок у роботу з населенням. Скажімо, наш проект «Тато-школи» привносити в суспільство хороші батьківські практики показує, що мама і тато однаково важливі для розвитку дитини. В Одесі ми підтримуємо неурядову громадську організацію, яка допомагає дітям вулиці стати активними членами суспільства. Але дуже важливо, щоб це були не точкові проекти, не окремі приклади впровадження нових практик — важливо створити системний підхід для того, щоб ця ініціатива стала загальнодоступною і загальновідомою. Україна — країна-член ООН, і наше завдання як частини ООН допомогти вашій країні змінити себе так, щоб на рівні суспільства було створено всі необхідні умови для нормального розвитку дітей.

— Яким чином сьогодні, за часів глобального інформаційного суспільства, слід будувати освітні кампанії, щоб донести потрібну інформацію населенню? Наприклад, проблема вакцинації: ЮНІСЕФ проводить широку інформаційну кампанію щодо необхідності вакцинації, але населення продовжує з недовірою ставитись до дитячих щеплень...

— У суспільство щодня вкидається величезна кількість інформації, і часто люди губляться в ній. І питання вакцинації — один із таких прикладів. Чимало українських матерів бояться робити щеплення своїм дітям, і це абсолютно неправильна позиція. Насправді випадків, коли вакцина має для дитини негативні наслідки або призводить до смерті — один на мільйон. При цьому ризик захворіти для неприщепленої дитини набагато вищий, ніж небезпека негативних наслідків від вакцинації. Я можу з упевненістю про це говорити, тому що я сама мама і свою маленьку дочку вакцинувала в Україні. Аби знайти правильні канали інформування, необхідні консолідовані зусилля уряду і громадських організацій. Дуже важлива й законодавча база, щоб люди могли бути впевненими в правдивості тієї чи іншої інформації.

Ще одна тема, яка привносить у суспільство багато суперечок і нерозуміння, — це ювенальна юстиція. Я вже говорила про те, що діти не повинні залишати сім’ю, і ювенальна юстиція якраз спрямована на те, щоб забезпечити права дитини і підтримати сім’ю. Вона також спрямована на те, щоб дитину не позбавляли свободи, якщо вона перебуває у конфлікті з законом. Багато хто помилково думає, що ювенальна юстиція створює умови для розлуки дитини із сім’єю, дозволяє дитині телефонувати у спеціальні служби і скаржитися на батьків. Це абсолютно неправильне розуміння концепції ювенальної юстиції. Живучи в Україні, я зрозуміла, що українці дуже люблять своїх дітей, і в інтересах суспільства — допомогти людям подолати соціальні проблеми, щоб вони були активними, продуктивними членами суспільства, виховували дітей і робили свій внесок у суспільство. Україна для цього має достатній потенціал — інтелектуальний, кадровий, фінансовий.