З п’ятака до півкарбованця

Від сьогодні в кутку моєї кімнати, якраз біля печі, імпровізований шпиталь. Наша Манька вчора не вечеряла, сьогодні не снідала й стала дуже млява. Ветеринар каже — застудилася. Тому тепер у картонній коробці, на соломі, закутане в стару ковдру поросятко Манька буде грітися, посилено харчуватися і видужувати.

Манька зовсім як дитина. Маленькі рожеві вушка, ніжна шкіра і зовсім м’якенька білява щетина. П’ятачок вологий і теж рожевий. З-під ковдри виглядають темні ратиці і кінчик хвоста: відколи Манька хворіє, хвостик не закручується бубликом, а висить, ніби неживий. Раніше вона радісно рохкала в загоні, коли приходив час їсти, а зараз тільки втомлено сопе уві сні. Спеціально для неї тато з’їздив на ферму й купив патоки, яку бабуся тепер підігріває, і кілька разів на день поїть порося з пляшечки. Якщо ми хочемо, щоб мала видужала, треба додавати в молоко ліки і через день робити уколи.

Вилікувати порося — задача для українського господаря першочергова. Свиня повинна мати усі умови для успішного засвоєння білків, жирів, вітамінів: раціон ретельно прораховується від моменту покупки аж до заклання. Поки маленькі — тричі на день молоко, картопля, зелень. Набрали кілограмів 40-50 — додаємо більше картоплі й комбікормів, буряків, моркви, редьки. Якщо літо — слив, восени — яблук. Свиня чимось подібна до корови — теж годувальниця, утримання якої виходить на перший план, хоч би скільки в господі було курей, гусей, кролів та кіз.

«Та хіба це свині? — обурюється наш сусід. — Хіба ж воно виросте, коли його тільки весною купив, а взимку вже різати пора? От у нас в селі були свині!» І дідусь Микола починає оповідати, як після війни не було сараїв, а були свині, і як тих свиней тримали в ямах, і годували аж поки кабанчик не роз’їдався до того, що не міг встати. «Діставали його всією родиною, а воно хоч би й злякалося, так нікуди не побіжить. І кололи спокійно, без такої біганини, як оце зараз», — розказує нам далі. І стільки в нього спогадів чи не про кожного хряка! Та яка свиня скільки разів опоросилася, та скільки з того опоросу продали, скільки вигодували, та якими великими, мало не по два центнери...

У нас усе було інакше. Поросят традиційно купували навесні, після Великодня, на базарі чи фермі. Довезти додому обов’язково треба в мішку, щоб, не доведи господи, хто чужий не побачив і не зурочив. Для малюків спеціально готували хлів: міняли дерев’яний настил, утепляли підлогу соломою, дезінфікували, наново білили, а тато робив спеціальне коритце: на двох чи трьох свинок. Щоб маленьким було не так страшно й холодно, у перший час до них треба навідуватися по кілька разів на день: чи не сваряться між собою, чи все з’їли, чи чого не сталося. Поросята швидко пристосовуються до нових умов, і вже за якийсь тиждень, вивчивши графік годування, починають голосно рохкати у визначений час, дружно спиратися ратицями на хвіртку загону, забачивши хазяйку, рватися на волю — бігати в садку та у дворі, копирсатися носами у годівничках для курей, підкопувати паркани і грізно атакувати собак.

Коли в господі були свині, бабуся завжди вставала задовго до зорі й перших позивних українського радіо. У будь-яку пору року, в будь-яку негоду запалювала піч, замішувала картоплю з буряком чи іншими овочами — мішанку, і ставила на вогонь величезний чавун з харчем для поросят. Поросята, білі, чорні й плямисті маньки, глашки та васьки, чуючи, як оживає подвір’я, починали на весь голос вимагати їжі й уваги. Вранішню трапезу бабуся подавала сама, а вдень велося обговорення: чого Глашка не їсть, чого Манька вибирає саму картоплю, чого Васько не відділяє спальний куток від неспального і так далі. Спостерігати вечірню трапезу поросят ішла, по можливості, вся родина. Пригинаючись під низькою стелею, проходили повз курей і кіз, вдихаючи терпкий запах домашньої «худібки», майже не прислухаючись до їхнього настороженого квоктання чи мекання, ми заходили до свиней. Трійко або двійко поросят зривалися з місць і штурхаючись та рохкаючи розбирали посуд. «А куди ти сунеш, нечиста сило, дай йому поїсти, — лаяли одного, найжвавішого, що шукав у мішанці ласі шматочки й відштовхував інших. — А диви, як воно їсть, ти бачиш, за вухами лящить, гарний кабан виросте», — хвалили іншого, та тут же знову лаяли, що розкидав харч по всьому хліву...

Коли наближався Святвечір, бабуся заздалегідь гортала календар, вираховуючи «гарну кватиру» — у «погану» сало обов’язково зіпсується, а м’ясо смердітиме. В «гарну кватиру» треба було вибрати день, коли вся сім’я збереться вдома, але так, щоб не було великого свята і щоб у місцевого майстра- колія був вільний час. Васько чи Глашка на той час набирали кілограмів із 80 ваги і виглядали солідно: ледь розверталися в загоні, терпляче чекали, поки після них приберуть і вже не рвалися бігати й копати. Вуха — з долоню дорослого, хвіст — як треба, бубликом, п’ятак уже не п’ятак, а півкарбованця; обчісують щетину об шершаві стіни й ліниво повертають голови до дверей: ну що там, знову їсти? Дерев’яні саморобні коритця уже давно були сховані на горищі, а на їхнє місце ставали металеві казани на відро-півтора кожен.

Напередодні заклання господарі діставали із запасників спеціальні сплетені в косу мотузки і рано-вранці в призначений день виводили свиню на подвір’я. Там з нею швидко й майже безшумно справлявся майстер, забирав свої гроші й залишав господарям у снігу на соломі гору м’яса та сала, які до вечора наступного дня перекочовували в банки й бочки, ставали апетитними кружальцями домашньої копченої ковбаси, залягали в холодильнику масивними кендюхами, солилися, варилися, обсмажувалися, підсмажувалися, протушковувалися, заливалися соусами й приправами, подавалися у борщі й супі, з гарнірами й без, їлися потім із чорним хлібом і помідорами.... Треба визнати, на той час Глашка чи Васько вже начисто втрачали індивідуальність.

«А що Манька?» — спитаєте ви. Видужала! Набрала кілограмів із 90 і щасливо зустріла Різдво у нашому родинному колі.