Забуті й покинуті

«День» — одне із небагатьох видань, яке досі веде літопис агресії Росії проти України, публікуючи історії загиблих воїнів, записуючи розмови з тими, хто повернувся з фронту або збирається туди після чергової ротації, а також з бойовими командирами, котрі оцінюють розвиток нашої армії. Потиснути руку кожному з тих, хто стоїть на сторожі нашого миру та спокою, завдання — нереальне. Тільки у лавах ЗСУ служить близько 370 тисяч військовослужбовців. Тож традиційно редакція віддає одну із «Корон» «Дня» — воїнам російсько-української війни, дякуючи кожному з них за мужність, патріотизм та вірність Батьківщині.

***

Перші втрати на російсько-українській війні кожен з нас сприймав як особисті. Матерів та дружин загиблих намагалися підтримати — хтось добрим словом, хто грішми, для дітей воїнів готували подарунки на Різдво, хотілося зробити приємний сюрприз. Таких ініціатив підтримки насправді виникало багато як на місцях, так і на загальнодержавному рівні. Мотивація полягає в тому, щоб сім’ї атовців не відчували себе покинутими і забутими.

Нині ж виникають нові соціальні проєкти, знову з ініціативи громадського сектору, але іншого спрямування — для збереження пам’яті про тих, хто віддав своє життя за країну, для підтримки дітей та жінок у сім’ях атовців. Виявляється, часто матері та дружини потребують елементарної уваги місцевої влади, сусідів ба навіть рідних. За шість років військових дій до цієї теми вже звикли, а дехто навіть почав сприймати підписання контракту на службу у ЗСУ винятково як заробіток.

Про такі стереотипи та упереджене ставлення до сімей ветеранів і загиблих воїнів розповіла «Дню» керівниця громадської організації «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» Наталія МУЗИКА. Нещодавно з їхньої ініціативи було проведено дослідження потреб і тенденцій у житті родин учасників АТО/ООС. Крім проблем із соціальними пільгами, на жаль, чимало жінок потерпають від домашнього насилля і заздрощів від близьких людей.

Оскільки організація давно працює з громадами Київщини, спілкувалися з жінками саме цього регіону, здебільшого з тими, хто мешкає в райцентрах та селах. «Під час опитування ми зазначали, що ми — такі самі жінки, дружини загиблих, тобто їх розуміємо і вважаємо, що про проблеми потрібно говорити, — пояснює пані Наталя, як налагоджували комунікацію зі своїми респондентками. — Ми зазначали, що опитування анонімне, їхні дані не розкриваються, тоді більш-менш розмова складалася, бо виходило, що це спілкування між рівними. Але суттєва різниця відчувалася під час спілкування у присутності чоловіка та без нього. Коли жінка одна, вона відверта і розповідає про все. Разом з чоловіком зазвичай казали або так/ні, або перетелефонуйте пізніше. Якщо є проблеми, жінки не хочуть про це говорити при чоловікові. Коли вже залишаємося сам на сам чи в наших групах взаємопідтримки, тоді вони відверто кажуть, що буває тяжко. А ми намагаємося одна одній допомогти».

 «МАЙЖЕ В КОЖНІЙ РОДИНІ Є ПРОБЛЕМИ З ОТРИМАННЯМ ЗЕМЛІ ТА ЛІКУВАННЯМ»

Власне, саме дослідження мало три основних завдання — з’ясувати, яка ситуація з державними пільгами і який матеріальний стан родин, чи поширене в сім’ях домашнє насильство і чи відчувають жінки зміну ставлення до них суспільства.

«Щодо пільг, то, як ми й очікували, майже в кожній родині є проблеми з отриманням землі та доступом до санаторно-курортного лікування, — продовжила Наталія Музика. — Але здебільшого це пов’язано з відсутністю інформування. Приміром, санаторно-курортне лікування доступне, але потрібно звертатися тільки на початку року, щоб отримати путівку восени. Земля — це дуже бюрократична і складна процедура. Інша проблема — оформлення дітям із сімей загиблих статусу дитини, котра постраждала внаслідок воєнних дій. Цей статус дає пільги на все життя, а більшість не знає, що це можна оформлювати, сім’ям про це ніхто не каже. Два роки тому вийшла постанова про оформлення статусу дитини війни, але в регіонах досі про неї не знають. Так само з військовими госпіталями: дівчата не знають, що чоловіки можуть звернутися до свого сімейного лікаря і попросити направлення, приміром, до госпіталю в Києві».

«А є ще люди, котрі загинули після повернення додому. Наприклад, чоловік віком 33 роки прийшов з війни додому і помер від інсульту. Багато хто помирає від гепатиту С, від серцевих нападів. Але ці сім’ї нічого не мають взагалі, залишаються сам на сам, бо їхня категорія не входить у жодну державну програму і для них не передбачено ніяких пільг. Це взагалі невирішене питання», — додає експертка.

Зважаючи на це, ініціатори дослідження бачать потребу в додаткових інформаційних кампаніях на місцевому рівні щодо наявних пільг, а самі процедури їхнього отримання радять спростити і зменшити кількість паперових документів.

 «ТАКЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО ВЛАДА БОЇТЬСЯ ЦИХ РОДИН»

Другий аспект, на який звернули увагу в «Об’єднанні дружин і матерів бійців-учасників АТО» — матеріальне становище цих сімей. «16% сімей загиблих живуть на межі бідності й ледь зводять кінці з кінцями, — зазначає пані Наталя. — Грошей не вистачає навіть на необхідні продукти. Це переважно матері загиблих воїнів із сіл та селищ. Зараз виплати від Кабміну — маю на увазі адресну допомогу для сімей загиблих — збільшено з трьох до шести тисяч гривень. Це лише трохи полегшило ситуацію. Якщо це багатодітна сім’я, то для них це майже нічого не змінило».

Щоб покращити матеріальне становище таких сімей, варто допрацювати місцеві програми соціального захисту. Або ж навіть затвердити єдиний стандарт мінімального соціального пакету для родин загиблих, який буде забезпечено в кожному регіоні незалежно від обсягу видатків бюджету, пропонують в «Об’єднанні дружин і матерів бійців-учасників АТО». Так чи інакше, грошове питання має вирішуватися насамперед на місцях. Бо деякі регіони взагалі не включають до своїх місцевих соціальних програм категорію родин загиблих. За словами пані Наталі, влітку разом з 30 сім’ями загиблих Житомирщини працювали над програмою соціальної підтримки, бо на рівні області такі сім’ї не були включені у жодну подібну програму. Обласна стосувалася лише ветеранів та переселенців. Тобто з 2014 року родини, які втратили свого брата, чоловіка чи сина на війні, нічого від області не отримували, хоча до цього облраду зобов’язувало законодавство. У підсумку жіноча організація разом із житомирськими родинами напрацювали основу для нової соціальної програми, яку подали на затвердження губернатору.

«Губернатор ознайомився з нашим протоколом, побачив усе в конкретних цифрах, згодом була створена комісія, до складу якої увійшли три матері, які протягом місяця розробили нову програму, за яку будуть голосувати на сесії облради. Тепер ці жінки поїдуть у свій район і розкажуть, що і як можна робити. Чиновники не розуміють, як до них достукатися, а щодо влади, то складається враження, що взагалі цих людей боїться, бо всі ці роки про них не дбала», — додає Наталія Музика.

НЕВИЗНАНЕ ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО

Зазвичай лайку, нецензурні слова або грубе звертання жінки не розцінюють як прояви насильства, вважають це нормою і не приділяють особливої уваги. «За нашими результатами, кожна четверта жінка стикається з таким — це психологічні або фізичні прояви насильства. Думаю, що насправді кожна друга чи кожна взагалі, бо з розмов було зрозуміло, що багато хто не усвідомлює до кінця, що мається на увазі, вважає це нормальним станом, — пояснює Наталія Музика. — Майже ніхто не відає, що з цим робити. Це здивувало, бо насправді є відомі та зрозумілі методи, як боротися в сім’ях військових з домашнім насильством, проявами посттравматичного синдрому, який може виникнути у перший рік, третій чи четвертий рік після повернення додому... Іноді жінки кажуть, що це просто в сім’ї напружена психологічна ситуація, просять поговорити з психологом. Але далі щось робити — не наважуються. Хоча спочатку треба визнати, що проблема є. Далі жінка може звернутися до психолога або створити групу взаємопідтримки, де є інші жінки ветеранів, де можна виговоритися ба навіть знайти собі хобі».

Як свідчить дослідження, лише половина постраждалих зверталась по допомогу — до психолога (переважна більшість), поліції та медичних закладів. Найпоширенішою причиною незвернення жінок є впевненість у можливості впоратися з проблемою самотужки.

«ЗАГИНУВ СИН, А СУСІДИ ПОЧАЛИ ЗАЗДРИТИ ДЕРЖАВНИМ ВИПЛАТАМ»

Зрештою, ці проблеми можна розв’язувати за бажання жінки та чоловіка змінити свої стосунки, покращити їх і розібратися з психологічними проблемами. Проте паралельно є питання, вирішити які можемо ми з вами. Як уже згадувалося, деякі сім’ї ветеранів і загиблих зараз відчувають негативне ставлення суспільства. І ці слова знайшли підтвердження в цифрах.

Чверть опитаних зазначили, що відчувають негативне ставлення суспільства; зокрема, почуття незахищеності мають 23%; відчуття упередженого й навіть агресивного ставлення — 15%; нерозуміння з боку рідних та друзів відчувають 16%, що зумовлює зміну кола спілкування у 12%. Як зазначили 20% респонденток, це некомфортне соціальне відчуття посилюється також через відсутність підтримки з боку влади, зокрема, через бюрократію при оформленні пільг, невшанування пам’яті загиблих, відсутність супроводу родин тощо.

«Поясню, чому ми взагалі почали це досліджувати. Коли працювали з сім’ями на Київщині, Житомирщині, то чули розповіді, що в одній сім’ї загинув син, а сусіди почали заздрити, що вона отримає багато грошей... Дружини та мами казали, що от мій син чи чоловік пішов на схід, а сусіди нарікали, що пішов гроші заробляти, а не країну захищати, — зазначає пані Наталія. — Ми вирішили глибше дослідити це питання. І це виявилось для нас несподіванкою, тому що ми кажемо, що це наші герої, захисники, а виходить, що певна частина суспільства мало того, що не розуміє цього, а ще й засуджує. Багато жінок стикались навіть з агресивним ставленням — це стосується болючих випадків у маршрутках, коли елементарно кажуть, що виходьте, ми вас туди не посилали. І тут починається агресія. Коли відбуваються виплати по загибелі, сім’я отримує велику суму грошей, сусіди, навіть дехто із близьких людей, починають заздрити, що от — ви розбагатіли. Через це у багатьох змінюється навіть коло спілкування. Більшість сімей загиблих мають відчуття незахищеності, їм здається, що вони залишилися самі. Більш похилого віку матері скаржилися на те, що дуже бракує уваги, не те що пошани, а просто елементарної листівочки, що їх пам’ятають. Якщо в селі мати живе одна, то вона одна й залишається. Дітей нема, й особливо допомогти просто нікому».

Як цьому зарадити? Наталія Музика вважає, що вислати квіти чи закупити дрова для одинокої мами загиблого могла б місцева влада, яка знає свої уразливі категорії населення краще, ніж будь-яке міністерство. Жінка наводить приклад Фастова, де по місту розвішують портрети загиблих з пам’ятними написами. Так чи інакше, це теж формує колективне ставлення і повагу до покійних захисників.

Повага до родин ветеранів чи загиблих — це також справа індивідуальна. З одного боку, це такі ж сім’ї, як і всі, яких не хотілося б виокремлювати у ще одну категорію вразливих людей, а з іншого — саме вони і саме зараз потребують найбільше уваги кожного з нас.