Живе стоїть на правді

Ця людина, 93-ю річницю від дня народження якої ми відзначатимемо 13 грудня, була беззаперечним моральним авторитетом для України. Точніше, для тих українців, котрі дорожили й дорожать ідеалами (слово, яке геть зникло з лексикону сучасників, і це дуже показово) внутрішньої свободи, національної гідності, державної незалежності, гуманізму й вищих зразків християнської моралі та етики.

Євген Олександрович Сверстюк (13.12.1927 – 01.12.2014) – один з інтелектуальних лідерів національно-демократичного руху в Україні, видатний мислитель, публіцист, літературознавець. В історичних енциклопедіях можна відшукати  основні віхи його життєвого шляху. А саме: народився у селянській родині на Волині (сучасний  Горохівський район), був наймолодшою дитиною (Євген Олександрович згадував,  що «за селянськими традиціями мовчки малося на увазі: я, як молодший, вчитимуся і після школи»), навчався у Львові, здобув диплом психолога, викладав українську мову в Полтавському педагогічному інституті, працював в Українському НДІ психології, був завідувачем відділом прози журналу «Вітчизна». А після того, як , на знак протесту проти  колоніального статусу України став одним з провідників «шістдесятництва», одним з засновників   Київського клубу творчої молоді (разом з Аллою Горською, Лесем Танюком,  Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним…) – його  звільнили з усіх посад (у 1965-1972 р.р. був відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу»).

Широкий, всеєвропейський резонанс мали «самвидавчі» праці Євгена Олександровича  («Собор у риштуванні», «Остання сльоза», «На мамине свято»,  «З приводу процесу над Погружальським»). Як видається, саме ці твори настільки розлютили КДБ та чиновників з ЦК, що, після арешту 14 січня 1972 року, Сверстюку був винесений максимально суворий з усіх можливих вирок(!): 12 років колонії суворого режиму і заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». В колоніях  (концтаборах!) №35 та №356 (Пермська область) брав участь у численних акціях   протесту, голодуваннях, страйках. Після звільнення, вже в роки незалежної України, був очільником Українського ПЕН-клубу, одним зі співзасновників ініціативної групи української інтелігенції «1 грудня», незмінним редактором газети «Наша віри», автором визначних праць «Блудні сини України», «Гоголь і українська ніч», змістовної унікальної автобіографії.

Це все – зовнішня канва життєвого шляху Євгена Сверстюка. Яким був  він як людина? Ось дуже цікаві спостереження волонтерки групи «1 Грудня» Ярини Ясиневич: «Сверстюк і у 80+ міг  сісти в авто «через півгодини» і проїхати 500 кілометрів. Він витримував графік міжнародних зустрічей високого рівня із  тихою усмішкою людини, яка мала у житті справжні випробування. Міг піднятися на 320 сходинок на купол Собору Святого Петра, міг говорити про  конституційні акти з барикад, жартувати про Сибір, коли холодно. Жартувати про себе. Говорити правду. Мислити глобально. Бачити стратегію. Мотивувати.  Діяти всупереч. Писати пронизливо. Любити  квіти і насолоджуватись вином. Міг піти на передній край. І стояти там до кінця».

Євген Олександрович  писав про «вічну тиху мову правди – її струмок плине через усю історію». Він жив задля подолання інерції страху в суспільстві. І коли читаєш слова Сверстюка про Василя Стуса: «Василь готовий самокритично вносити поправки на тлі нестерпних обставин, що теж впливає на характер мислення, але не готовий поступатися правдою, на яку прийнято було закривати очі.  У цьому непроминальна вартість Стусового слова: відкрити очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді» (передмова до збірки статей Василя Стуса «З таборового зошиту», серія «Бібліотека газети «День» «Бронебійна публіцистика», 2012 рік).

В цих рядках – духовний портрет не лише Василя Стуса, а й самого Євгена Сверстюка. Людини, яка була переконана: «Життя визначається кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву».