Беньямін Нетаньягу — маневруючий бульдозер у ролі прем’єр-міністра
Але він перший не тільки і не стільки тому. Він — перший професійний політик, який став главою ізраїльського уряду. Галерея попередників Нетаньягу переповнена історичними особистостями, ветеранами сіонізму, готовими життям — не те щоб там кар’єрою! — пожертвувати заради самої ідеї єврейської держави. Жорсткий і зворушливий Давид Бен-Гуріон, рішуча й ніжна «бабуся» Ізраїлю Голда Меїр, елегантний і схвильований Моше Шарет, лютий і непередбачуваний Менахем Бегін, мужній і чесний Іцхак Рабин… Життєвий досвід кожного або майже кожного з цих людей — це роки вигнання, це спори до хрипоти, це війни, це Ізраїль із чистого аркуша пустелі… Екстремальне життя воюючої держави перетворювало вихідців із містечок на досвідчених лідерів і стратегів, партнерів Ейзенхауера, де Голля або Хрущова. Профспілкових лідерів — на полководців. Генералів — на миротворців.
Найцікавіше в Нетаньягу — що він не такий. У нього звичайна біографія юнака, який народився в країні, що відбулася, який мріяв про політичну кар’єру й зробив її. Скучна біографія, яку нічого переказувати. В нас би сказали — комсомольська. Давид Бен-Гуріон мріяв колись про те, щоб у євреїв було все, як у інших народів — свої поліцейські, свої злодії, свої повії. Тепер нарешті є нормальний прем’єр-міністр, який прожив зі своєю країною життя. Ізраїль відбувся!
Нетаньягу отримав владу в невдячний час. Якщо батьки-фундатори Ізраїлю вважали, що необхідно будь-якою ціною проголосити державу — а там уже вона відіб’ється від ворогів, то батьки мирного процесу діяли за тією ж, нерідко ірраціональною, далекою від політичних канонів логікою віри в майбутнє, що йде від сердець. Загибель Рабина вперше поставила цю логіку під сумнів, уперше ясно продемонструвала розкол колись монолітного суспільства. Нетаньягу виявився вельми зручною перехідною фігурою в час, коли мирний процес не можна було припиняти, але не можна було й продовжувати, соціальні програми підтримки пострадянської алії, що звалилася як сніг на голову, не можна було збільшувати, але не можна було й зменшувати, з американським бажанням миротворства треба було рахуватися, але йому не можна було й потурати… Бібі, якого, незважаючи на його дипломатичну кар’єру, нерідко порівнювали з бульдозером, маневрував як міг — але бульдозеру важко розвертатися, й у ході чергового маневру Нетаньягу нерідко втрачав друзів, соратників, партнерів по різношерстій коаліції, дратував американців, арабів і виводив із себе ізраїльтян — одночасно! Але він продовжив період вибору для своєї країни, що так до кінця й не визначилася з майбутнім зовнішньополітичним курсом, він дав можливість суспільству з розколотого надвоє моноліту перетворитися на калейдоскоп думок, сумнівів і амбіцій… Калейдоскоп — набагато краще, ніж два шматки граніту… Насправді Нетаньягу, перемоги якого багато хто боявся в травні 1996 року, виявився непоганим перехідним прем’єром для Ізраїлю.
Але — саме перехідним.
Бо час приймати рішення все одно настає: рішення ізраїльського парламенту про дострокові вибори стало непоганим доказом цього. І якщо Беньяміну Нетаньягу вдасться перемогти на цих виборах і залишитися прем’єр-міністром, ми його не впізнаємо: це буде зовсім інший політик. Більш рішучий і більш творчий, менш кон’юнктурний і не схильний до випадкових впливів і, звісно, набагато більш досвідчений — словом, перший ізраїльський прем’єр нового тисячоліття… Попереднє все-таки виявилося для єврейського народу дуже насиченим…
