А чи був хлопчик?
Чесно кажучи, стаття Ігоря Слісаренка «М’яка сила Білорусі-1» («День» від 1 липня) не викликала в мене здивування. Апологетичне ставлення автора до сьогоднішньої білоруської влади загальновідоме. Нинішня Білорусь є цікавим феноменом, який потребує уважного вивчення і якнайменше надається до змалювання однією фарбою. І тому апологетика наблизить до його розуміння анітрохи не більше, ніж суцільні чорні тони в деяких описах «останнього острівця СРСР».
Утім, один абзац у статті привернув мою увагу. Автор стверджує: «Щодо мовного питання, то неабияке роздратування (у російських недоброзичливців. — М.С.) викликав обнародуваний у квітні президентом Лукашенком план дій уряду на популяризацію білоруської мови. Серед заходів (усього 44 пункти, за кожним за заведеним порядком стоять строки виконання і прізвища відповідальних) — розробка законодавства виключно білоруською, збільшення предметів, що викладаються у ВНЗ білоруською, викладання там же професійної лексики білоруською...».
Мені доводилося перекладати українською блискучих білоруських поетів і прозаїків: Славомира Адамовича, Адама Глобуса, Андрея Хадановича, і я завжди схилявся перед їхньою мужністю — творити модерну літературу найвищого світового класу в країні, де навіть спецслужба досі має назву КДБ і де спробу національного відродження було брутально обірвано 1994-го з приходом до влади пострадянського популіста Олександра Лукашенка. Бодай тому я намагався стежити за мовною ситуацією в Білорусі, яка (з її двома формально рівноправними державними мовами) є близьким прикладом того, що (за певних несприятливих обставин) може очікувати й Україну.
Отже, інформація Ігоря Слісаренка сповнила мене оптимізмом, я спробував довідатися більше.
І тут мене очікувала велика несподіванка. На жодному з офіційних сайтів білоруських владних інституцій я подібної інформації не знайшов. Введення слів «білоруська мова» у вікно пошуку дає тільки повідомлення про тест з білоруської мови, який білоруські абітурієнти складали кілька тижнів тому.
Немає жодної схожої інформації й на сайті Товариства білоруської мови імені Ф. Скорини, яке зворушливо відстежує найменші позитиви на мовному фронті (на рівні того, що десь комусь через суд вдалося захистити своє право заповнювати анкету в «Ощадбанку» державною білоруською мовою!).
Загалом у Білорусі все йде так, як і йшло останніми роками. Президент Лукашенко виголосив чергову промову до Дня незалежності (його святкують тут 3 липня, в день визволення Мінська від німецько-фашистських загарбників) російською. Майже в усіх сферах офіційного життя «перша державна мова» як була відсутня, так відсутня й досі.
До позитивних зрушень останнього часу можна зарахувати хіба що появу білоруськомовної версії сайту президента Білорусі (довго він існував лише в російській та англійській версіях), а також помітне пожвавлення в культурному житті, пов’язане з постаттю нового прихильного до білоруської мови міністра культури. Натомість у сфері освіти не змінилося нічого. У вищій школі білоруська мова (поза невеликим переліком гуманітарних дисциплін) відсутня повністю. У середній школі нею навчаються менше 20% учнів — майже виключно на селі, бо в містах майже всі білоруські класи закрили ще наприкінці 1990-х...
Причому вищі державні чиновники Білорусі вважають таку ситуацію цілком нормальною. Жодних публічних заяв про наміри щось тут змінити знайти мені не вдалося — ані на офіційних сайтах, ані в коментарях опозиційних до режиму видань.
Тому мені дуже хочеться або отримати від Ігоря Слісаренка точне посилання на документ, який він мав на увазі, або почути від нього вибачення за те, що читачів «Дня» свідомо введено в оману.
