Доторгувалися. Тепер Тарасюк — рятуй?
У середині минулого року народилося гасло економізації української зовнішньої політики. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк при кожному контакті з пресою заявляв і заявляє, що намагається виконати це завдання всіма доступними засобами. І попередній, і нинішній міністри зовнішньоекономічних зв’язків та торгівлі зберігали мовчання. Бо й цей заклик, очевидно, — не що інше, як констатація якщо не провальної роботи цього міністерства, то чогось дуже схожого. І цифри статистики, які невмолимо свідчать — український експорт невпинно, щороку зменшується, притому надто велика його частка ще й досі припадає на Росію, що провокує лише повну залежність від одного ринку. Міністр Тарасюк дійсно прийняв команду на економізацію зовнішньої політики до виконання — і поганого в цьому, схоже, нічого немає.
Зрештою, і Сполучені Штати, і провідні європейські країни, коли оцінюють свої відносини з тією чи іншою державою, перш за все підходять з однією міркою — який там складається ринок для їхньої продукції. Категорії ринку, торгівлі, інвестицій, торговельні війни — погано це чи добре — потроху витісняють на узбіччя звичні військово-політичні протистояння. Розвинена торгівля стає однією з найважливіших гарантій безпеки держави. Реалії змінюються, на них потрібно якось реагувати. Тарасюк з цією метою навідується спершу до Харкова, потім до Запоріжжя і, очевидно, має плани побувати і в інших небагатьох місцях в Україні, які ще мають чим торгувати зі світом. Це в МЗС характеризують як нормальну практику — з МЗЕЗТ знову жодної публічної реакції. Навіть після того, як Тарасюк висловлюється за ліквідацію торговельних представництв при посольствах. Здається, все йде до того, щоби зовнішня торгівля в України хоча б була. Бодай якась. Сконцентрована в чиїхось одних руках, під наглядом МЗС. Торговельна дипломатія — те, що радо б вітали і в Росії, і в США, і в Німеччині, і в ПАР. Відповідно це — за умови лібералізації цієї торгівлі, за умови нормальної ініціативи та конкуренції — могло б трішечки наблизити Україну до Європи. Тут не йдеться про повну ліквідацію державного контролю — адже, наприклад, і в цілком розвиненій Швеції зовнішньою торгівлею опікується міністр у структурі МЗС.
Зарегульованість, ненормальне законодавство, передусім податкове та митне, свавілля чиновництва — такою досі поставала українська зовнішня торгівля після того, як про щось принципово домовлялися політики. Невміння чи небажання захистити інтереси своєї держави, невміння чи небажання пошуку нових можливостей для збуту, кооперації, перемоги на тендерах досі характеризували українську дипломатію. Це однаково стосується відносин як з Росією, так і з США, і з Європейським Союзом. Фахівці однозначно характеризують нинішню ситуацію як катастрофічну — що, очевидно, й призвело до вояжів Тарасюка рідною країною, що мали б робити ті, хто досі керував зовнішньою торгівлею. Але ж він — не всемогутній. І багато хто справді не хотів би ні рівних для всіх можливостей, ні однакових правил гри, ні, зрештою, серйозного притоку закордонних капіталів, — бо за покращання умов життя люди починають зазвичай надто багато думати. А багато про кого в Україні добре подумати просто неможливо.
