Довга тінь Мілошевича
Судовий процес у справі Слободана Мілошевича, як очікується, триватиме ще два роки, а тінь цієї людини все ще нависає над Сербією. На це вказує й скандал з обвинуваченням у шпигунстві вже колишнього віце-прем'єра Сербії Момчило Перішича і висилка крупного американського дипломата.
Чи надав Перішич американцям конфіденційну воєнну інформацію, ми ще маємо дiзнатись, однак, той факт, що прем'єр-міністр Сербії Зоран Джинджич зажадав відставки Перішича, дає підстави передбачати, що Перішич, щонайменше, переступив межі дозволеного у своїх контактах з іноземними дипломатами. У будь-якому разі, це свідчить про те, що процес у справі Мілошевича залишається відкритою раною для Сербії.
У зв'язку з цими арештами Джинджич звинувачує Югославську Народну Армію, контрольовану президентом Воїславом Коштуніцею, у втручанні у питання політики. Коштуніца заявляє, що військові виконували свої обов'язки. Проблеми Джинджича посилюються тим, що Перішич, схоже, є людиною ненадійною. Як генерал часів хорватської війни, Перішич був заочно засуджений за військові злочини хорватським судом. Пізніше він був призначений главою апарату Мілошевича і перейшов в опозицію, коли влада Мілошевича почала слабшати.
Можливий зв'язок між арештом Перішича та судовим процесом у справі Мілошевича в Гаазі полягає в наступному: Перішич міг надати інформацію про участь армії у подіях, що цікавлять обвинувачів у Гаазі. Мотивів у Перішича багато: бажання помститися своїм колишнім колегам, або ж дестабілізувати становище Коштуніци, і/або заручитися обіцянкою, що йому не пред'являть обвинувачення з боку Гаазького трибуналу. Якщо останнє припущення є вірним, це тільки підтвердить підозри сербів, що Гаазький процес сильно пахне політикою.
Проте більшість сербів і так переконані у цьому. Тому, коли сербські політики намагаються заручитися громадською підтримкою для видачі Гаазькому трибуналу обвинувачених у військових злочинах сербів, вони ніколи не кажуть, що цього вимагає справедливість або що таким чином нація отримує необхідний моральний катарсис. Швидше навпаки, вони використовують мову «реальної політики» і нагадують нам, що ми дуже слабкі, щоб кидати виклик Заходу, і що нашій економіці, зруйнованій війною, санкціями та бомбардуваннями НАТО, конче потрібні позики та кредити, які надаються за умови видачі Гаазькому трибуналу необхідних осіб.
Чому ж серби реагують таким чином? Багато хто думає, що серби так і залишилися такими, якими були протягом довгого часу, а саме, параноїками, охопленими жалістю до себе націоналістами, що заперечують свою провину. Безсумнівно, у цьому є частка правди. Але не все у цьому — правда.
Багато західних спостерігачів та журналістів дуже мляво висвітлюють процес у справі Мілошевича. Оскільки вина Мілошевича очевидна, і він уміло захищає себе на відкритому судовому засіданні, вони і не намагаються шукати промахи та слабкі сторони його захисту. Радійте тому, що вершиться правосуддя, — здається, так можна описати загальне ставлення до процесу — лиходій отримує по заслугах.
Але візьмемо, наприклад, очну ставку Мілошевича і Падді Ешдауна. Західні ЗМІ представили лорда Ешдауна як гідного довіри свідка злочинів сербів щодо мирних албанців. 1998 року він особисто попередив Мілошевича, що якщо все триватиме по-старому, втручання НАТО неминуче.
Увагу сербів привернули інші зауваження Ешдауна. Наприклад, те, що він назвав Армію Визволення Косово (АВК) терористичною організацією. То ж чому, запитують серби, до процесу не залучені албанські партизани? Ешдаун також розповів, як президент Хорватії Франьо Туджман заявив на званому обіді 1995 року, що вони з Мілошевичем домовилися про розділ Боснії. Знову ж таки, запитують серби, чому Туджману ніколи не пред'являли обвинувачень, і чому, коли він помер у 1999 році, на його похоронах були присутні західні дипломати?
Більш того, жоден із свідків-албанців не насмілився згадати про злочини АВК. З погляду сербів, знаходячись на місці свідків, ці албанці виглядали безглуздо, а їхні свідчення звучали нещиро. Для більшості сербів будь-яке неточне твердження, будь-яке ухилення від прямих і чітких відповідей служить доказом помилковості усього свідчення.
Хоча багато західних журналістів думають інакше, серби не вважають Мілошевича своїм героєм. На них справляє враження те, що він виходить переможцем у багатьох, якщо не в більшості перехресних допитів. Їм подобається, що він прагне довести, що він сам і його народ стали жертвами НАТО і терористів АВК, яких підтримував Захід. Він розумний, проникливий і наполегливий. На те, з якою холодністю і безстрасністю він говорить про жертви — не тільки з албанського, але й iз сербського боку — серби намагаються не звертати уваги.
Однак жодна із цих обставин не допомагає Мілошевичу та його Соціалістичній партії під час опитувань громадської думки. Серби вважають, що він некомпетентний і несе відповідальність за їхні поразки у 1990-х роках, а також за те, — що під час його правління Сербія стала країною з найбільшим числом біженців у Європі — близько 700000 чоловік. Малоймовірно, що ця думка може змінитися, скільки б не було бравади у захисті Мілошевича. Але, якщо з Мілошевичем та його послідовниками покінчено назавжди, вони все ще можуть досягнути успіху в одному — повністю підірвати репутацію трибуналу. У сербів протягом багатьох років збережеться цинічне ставлення до західного правосуддя, а також страх і ворожість щодо Заходу.
До чого дійсно призвів процес у справі Мілошевича, то це до різкого погіршення ставлення сербів до коаліційного уряду Джинджича. Як гіперпрагматичний політик, Джинджич насамперед піклується про економіку і тому прагне повного співробітництва із трибуналом. Однак, незважаючи на усі проведені ним з часу падіння правління Мілошевича реформи, в економіці спостерігається лише незначне покращення. За повчаннями Заходу не пішло реальної щедрості, і допомоги було отримано дуже мало. Співробітництво з Гаагою, здається, приносить тільки біль, приниження та ганьбу.
Президент Коштуніца також визнає необхідність співробітництва з Гаагою, але його більше хвилює питання захисту суверенітету країни й збереження видимості національної гордості та гідності. І якщо Джинджича критикують за безпринципність, то Коштуніца справляє враження анахронічного і досить консервативного націоналіста (хоч в екстремізмі його ніхто не звинувачував). Якби вибори відбулися завтра, переміг би Коштуніца, а не Джинджич, і однією з головних причин був би трибунал у Гаазі. Мілошевич пішов, але поки процес у його справі сприйматиметься як шоу, а не як правосуддя, він буде й надалі згубно впливати на становлення демократії у нашій країні.
Алекса ДЖИЛАС — син відомого югославського дисидента Милувана Джиласа, в минулому співробітник Гарвардського університету, автор книги «Оспорювана Країна», з 1993 року живе у Белграді. .
