Другий акт
Президент Росії Борис Єльцин, який обговорює перспективи вирішення югославської кризи не з прем'єром нинішнім — Євгеном Примаковим, а із прем'єром попереднім — Віктором Черномирдіним, — очевидний символ бажання вийти з того глухого кута, в якому опинилися сьогодні всі учасники чергової балканської трагедії.
Можливо, якби Росія виявила бажання вирішувати проблеми з перших днів акції НАТО в Югославії, не було б майже місячних бомбардувань, катастрофи косовських біженців тощо. Перебільшую? Однак згадайте: у перших заявах Єльцина після початку акції явно відчувалися залізні примаковські нотки. Про заяви вже самого Примакова чи міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова я вже й не кажу. Однак політика залізних слів, не забезпечених залізними діями, цього разу далася взнаки досить своєрідно. Белградський диктатор відчув, що світ прямо на його очах знову розколюється навпіл — а отже, треба стояти на смерть, до останнього албанця чи серба, тільки щоб повернути старі добрі часи. На Заході залишилися без посередницької сили — очевидно, що Київ при всіх своїх добрих бажаннях не міг зіграти такої ролі, як Москва. (Добре запам'ятав, як ще колись, після якихось зустрічей зі мною як із українським журналістом, белградські співрозмовники наприкінці розмови підкреслювали: повернетесь — передайте вітання великому російському народу…) На Югославію посипалися бомби, тоді як Мілошевич завзято здійснював програму-максимум сербського шовінізму: Косово без албанців, тобто — без населення.
Це сьогодні в Москві говорять про необхідність міжнародної присутності в Косово — й готові надалі переконувати Мілошевича в необхідності цього. Тобто починають розуміти, що в ситуації, в якій опинився Слобо, найкраще — задушити його у братерських обіймах, однак не дозволити себе використовувати… Можливо, така політика виявиться більш вдалою, можливо, вдасться зробити перші кроки в пошуках виходу. Однак сьогодні російське керівництво виглядає як актор, котрий розлючений невигідністю ролі, запропонованої йому в п'єсі, довго стоїть за лаштунками, дивуючись, що за відсутності одного з виконавців вистава починає гинути. І, нарешті, у другому акті вирішує вийти на сцену.
Однак це все ж таки другий акт…
