Франція в очікуванні своєї «Маргарет Тетчер»
Президентські вибори, що завершилися перемогою правоцентриста Ніколя Саркозі, пройшли під знаком жіночої теми. І не тільки завдяки кандидатці від соціалістів Сеголен Руаяль — вишуканій 53 річнійжінці з королівським прізвищем, що захищає жителів французького передмістя, населеного безробітними іммігрантами. Подія сама по собі епохальна — вперше жінка у Франції настільки близько наблизилася до президентського крісла.
Жіноча тема набула й іншого, трохи несподіваного звучання. У Франції образ нового президента асоціюється не з Шарлем де Голлем, на якого він посилався у своїх виступах, закликаючи до патріотичних почуттів, а з британським прем’єр-міністром 1979—1990 років Маргарет Тетчер. Причому з Тетчер його одностайно порівнюють як прихильники, так і противники. Схоже, у французькому суспільстві сталося глибинне усвідомлення невідворотності радикальних реформ, щоправда, при цьому почуття електорату коливаються в діапазоні від надії до жаху.
Ліві вже встигли ущипливо назвати Саркозі «Тетчер без спідниці» і закликали своїх однодумців готуватися до найгіршого. Прихильники Саркозі по-доброму називають його «Тетчер у брюках» і сподіваються, що він зможе відновити успіх британського прем’єра у Франції. Тетчер вдалося перетворити Велику Британію з «хворої людини Європи» в одну з найбільш сильних країн, що динамічно розвивається. Франція сьогодні також не в найкращій формі. За економічними показниками Франція займає 10-те місце в Європі, 17-те місце серед найбагатших країн світу. ВВП Франції, наприклад, поступається ВВП Великої Британії, яку вона значно перевершує чисельно й територіально. Прихильники Саркозі чекають від нього радикальних заходів і говорять про майбутню правоцентристську революцію, яка дозволить Франції зупинити економічний спад і успішно інтегруватися в процес глобалізації.
Масові демонстрації 1984—1985 років у Великій Британії проти радикальних реформ Тетчер особливо не бентежили, так само, як Саркозі особливо не бентежать масові хвилювання у Франції. Вони також не заважають йому називати речі своїми іменами, навіть якщо ці імена неблагозвучні. Назвавши призвідників безладдя в 2005 році «покидьками», він не забрав свої слова назад, як того вимагали політкоректність і безладдя, що посилилися. Саркозі вважав за краще настояти на своєму й переконати французів в обгрунтованості своєї позиції.
Якщо передвиборна риторика Руаяль в основному зводилася до нехитрого, але добре знайомого: «все взяти й поділити», то Саркозі, схоже, віддав перевагу кредо Маргарет Тетчер: «кожний має право на нерівність». У Франції з її національною ідеєю «свободи, рівності, братства», що дісталася в спадок від Французької революції, саме «право на нерівність» зневажається найбільше. Прихильність зрівняльним цінностям призвела до спаду в економіці й зниження потягу до праці. Соціальний захист досяг такого рівня, що значної різниці в рівні життя працюючих і непрацюючих, якi живуть на допомогу, немає. Заможні люди й великий бізнес вважають за краще покидати Францію, щоб не платити руйнівні податки. У варіанті Саркозі «право на нерівність» виявилося в заклику «більше працювати й більше заробляти», намірі відмінити обмежувальний 35-годинний робочий тиждень, знизити податки, спростити процедуру звільнення працівників, провести приватизацію та скорочення державних чиновників.
Питання в тому, чи вдасться Саркозі на практиці реалізувати задумане й на ділі стати французькою Маргарет Тетчер? Він обіцяє «струсити країну», але хто переможе в результаті струсу? На відміну від Великої Британії у Франції дуже сильні традиції протестів і солідарності. Невелика у Франції й підтримка ринкової економіки. Згідно з опитуванням 2005 року, за ринкову економіку висловилися 74% китайців, 71% американців, 66% британців і всього 34% французів.
Багато залежатиме i від того, яким буде склад нового парламенту, й чи зуміє Саркозі об’єднати країну, про що він багато говорив останнім часом, підкреслюючи, що «це не перемога однієї Франції над іншою». Аналітики вже порівнюють це висловлювання зі словами Маргарет Тетчер після її приходу до влади в 1979 році: «Ми привнесемо гармонію туди, де панують розбрати», за якими пішли довгі роки протистояння в суспільстві.
ЛІБЕРАЛ ЧИ КОНСЕРВАТОР?
Якщо внутрішня політика у Франції — це сфера діяльності прем’єр-міністра, то відповідальність за зовнішню політику лягає на президента. Зовнішня політика — це ще й зручна ніша для президентів у разі нездатності провести реформи всередині країни.
Велика Британія часів Тетчер запам’яталася прохолодними відносинами з європейськими сусідами й тісними зв’язками з США. Разом із тим, Тетчер заявляла: «У світі, де домінують супердержави, Велика Британія та її партнери краще можуть захищати свої інтереси й сприяти миру й стабільності тоді, коли вони говорять в один голос». Саркозі не приховує симпатій до Америки, хоча й дає зрозуміти, що не стане «пуделем Буша», як багато британців називають свого нинішнього прем’єра після підтримки ним війни в Іраку.
Саркозі вважає за краще акцентувати увагу в розбіжностях із США на проблемі глобального потепління, яку США незмінно ігнорують. Відразу після виборів у своєму інтерв’ю виданню «The National Interest» Саркозі зазначає, що не визнає «стабільностi заради стабільності», декларує прихильність до захисту прав людини й гідності особистості. «Ми не можемо продовжувати мовчати перед обличчям геноциду й кримінальної поведінки. Наше мовчання перед обличчям 200 тисяч смертей і 400 тисяч біженців з Чечні неприйнятні». Там же він зазначив: «Росія останнім часом мене нервує». Проте в Росії, принаймні, до цього висловлювання, вважали, що з правим прагматиком Саркозі буде легше порозумітися, чим з мрійницею соціалісткою Руаяль. Не відрізняється Саркозі особливими симпатіями й у ставленні до лідерів арабського світу, як це було у випадку Ширака.
Ніколя Саркозі виступає проти вступу Туреччини в ЄС, але підтримує розширення НАТО за рахунок України й Грузії. Він виступає за те, щоб політичні кордони Європи співпадали з її географічними кордонами. Щодо механізму ЄС, Саркозі ратує за прийняття більш обтічного варіанта конституції ЄС, який міг би бути прийнятнішим для інших країн-членів ЄС. Він збирається ратифікувати конституцію Євросоюзу в парламенті, а не винести його на всенародний референдум. Правоцентрист німецький канцлер Ангела Меркель і голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу заявили, що дуже сподіваються на талант переконання Саркозі. Ратифікація парламентом Франції конституції ЄС могла б полегшити процес прийняття конституції у Великій Британії й Нідерландах. Відмова французів голосувати за конституцію ЄС два роки тому спровокувала серйозну інституційну кризу Євросоюзу. Вважається, що в 2005 році на референдумі щодо конституції ЄС французи висловили невдоволення не так Європейським Союзом, як Жаком Шираком. Це дає надію на те, що прихід Саркозі зможе дійсно «повернути Францію в Європу».
Особливе становище Франції в ЄС полягає в тому, що на відміну від донорів Європейського Союзу — Німеччини чи Великої Британії, — які більше за всіх вкладають у загальний казан, Франція більше отримує. Не секрет, наприклад, що саме Франція гальмує реформу сільського господарства Євросоюзу, оскільки на неї доводиться левова частка сільськогосподарських субсидій ЄС. Цікаво, як проявляться реформаторські зусилля Саркозі всередині ЄС на фоні цього застарілого конфлікту інтересів. Як Саркозі підійде до розв’язання питань глобалізації, чи будуть це кроки в бік протекціонізму або більшої відвертості й підвищення конкурентоспроможності? Поки спостерігачам не зрозуміло, чого від нього чекати на ділі, оскільки його передвиборні заяви досить суперечливі, а іноді й взаємовиключні.
Маргарет Тетчер у своїй книзі в 2002 році прийшла до висновку, що ЄС не піддається реформуванню, а тому приєднання Великої Британії до Євросоюзу було серйозною помилкою. Її стратегія зводилася до мінімізації втручання держави в економіку. На її думку, таке втручання нав’язується через європейські структури, що ставить під загрозу досягнуті країною успіхи. Вивівши країну з важкої економічної кризи, Тетчер не без задоволення зазначила: «Сувора правда життя полягає в тому, що Європа потребує нас більше, ніж ми її». Щоправда, ця точка зору непопулярна в самій Великій Британії так само, як досі нелюбима у Великій Британії сама Маргарет Тетчер, незважаючи на визнання її заслуг перед країною. Що вибере, зрештою, Саркозі — всенародну любов, або непопулярні, але необхідні Франції реформи? Проте це дилема, яка стоїть перед усіма політиками. Поки очевидно лише те, що сьогодні Франція — «хвора людина Європи» й Саркозі зробив серйозну заявку на лідерство.
