МВФ: вперед у минуле!

Енн Крюгер — шанована професор економіки у Стенфорді, колишня головний економіст Світового банку реконструкції та розвитку, людина величезної енергії, цілісності і прихильності тому, що вона вважає за корисне для країн, що розвиваються. Але її послужний список є також її найбільшою вадою: політика «Вашингтонської угоди», котра має сприяти зростанню і стабільності країн з перехідною економікою та економікою країн, що розвиваються, зазнала повного провалу. Сфера її знань, а саме торговельна політика, навряд чи є тим, що фонд міг би використати для відновлення довіри до себе.

Вибір доктора Крюгер частково кидає тінь на сам процес призначення на посаду — це спадок післявоєнного поділу нових міжнародних фінансових установ згідно з Бреттонвудською угодою. За умовами цієї післявоєнної махінації, Америка завжди призначала главу Світового банку реконструкції та розвитку, в той час як Міжнародним валютним фондом завжди мав керувати європеєць, а американець мав посідати друге місце в фонді. Так відтоді й залишилося.

Незважаючи на загибель колоніалізму, кандидати з країн, що розвиваються, — осердя діяльності МВФ — можуть навіть і не претендувати на цю посаду. До призначення доктора Крюгер ніхто не сказав: «Міжнародний валютний фонд насправді є міжнародним. Пошукаймо найкращого кандидата, фахівця в галузі глобальної економічної політики і монетарної економічної теорії, особливо щодо світу, котрий розвивається, який зміг би залікувати рани минулого й відновити довіру бідноти до установи, яка, як здається, ігнорує її інтереси».

Але ж ні, в результаті було призначено американця — причому ця посада є ласим шматочком, оскільки дане призначення не підлягає затвердженню Конгресом США. Тому, попри замішання, пов’язане з нещодавнім призначенням нинішнього керуючого МВФ Горста Келлера, коли адміністрація Клінтона в деспотичній манері наклала вето на першу кандидатуру, запропоновану Європою на цей пост, ніколи серйозно не розглядалася кандидатура, котра глибоко розуміє країни, що розвиваються, і котра має новий підхід до розв’язання їхніх проблем. Домінували міркування так званого політичного реалізму: Америка наполягла на своєму умоглядному праві, і МВФ з цим мовчки погодився.

Незважаючи на досвід і репутацію доктора Крюгер як економіста, торговельна політика є структурною проблемою, вирішення якої доручене Світовому банкові. Чи означає це, що межі між Міжнародним банком і МВФ буде тепер розмито ще більше?

Відомі фахівці в галузі монетарної економічної теорії, такі як Стенлі Фішер, мали труднощі, стикаючись із заплутаністю сучасних фінансів. У фахівця в галузі торгівлі ця заплутаність може викликати ще більше ускладнень. Високі відсоткові ставки, які МВФ порадив запровадити в ім’я стабілізації, призвели до масових банкрутств і знищення капіталу. Замість того, щоб сприяти створенню стабільних накопичень, їхньому прискореному зростанню і зниженим відсотковим ставкам, спрощувальні розпорядження МВФ, спрямовані на лібералізацію ринків капіталу і фінансів часто призводили до зворотного результату: до краху фінансових секторів, до непомірно високих відсотків за позиками, до соціального неладу і політичних переворотів.

Що не вдалося? Передбачалося, що політика перебудови, котра провадиться МВФ і Світовим банком, яка поєднує лібералізацію торгівлі та жорстку кредитно-грошову політику, спрямує ресурси на шлях від менш ефективного до більш ефективного їх використання. Однак на практиці, коли застосовується обмежувальна кредитно-грошова політика без належної уваги, котра приділяється розвиткові фінансових організацій, орієнтованих на надання кредитів малим і середнім підприємствам, що є в якій-небудь країні, в цій країні стає практично неможливим створювати нові робочі місця і підприємства. У цих країнах робітники переміщувалися з низькопродуктивних робочих місць у безробіття з нульовою продуктивністю.

Розробка стратегії, яка працюватиме в світі, що розвивається, потребує глибокого розуміння фінансових ринків і законів розвитку. На жаль, послужний список доктора Крюгер в цьому значенні не обіцяє нічого доброго. Якими б не були її заслуги як економіста в галузі торговельної політики, безглузда лібералізація торгівлі без заздалегідь створених для цього належних умов не є вирішенням питання.

Судячи з практики, що усталилася в Світовому банкові під час її перебування там на посаді головного економіста, немає ніяких підстав сподіватися на більш осмислену участь країн, що розвиваються, а тим більше на справжнє обговорення альтернативної стратегії. Це тим більше сумно зараз, бо лідери більшості країн, які розвиваються, перебувають у кращому, ніж будь-коли становищі, що дозволяє їм приймати осмислені стратегічні ухвали, чуйно реагувати на ситуацію, котра складається в їхніх країнах.

Підхід МВФ до світу, котрий розвивається, викроєний з того ж самого неоліберального матеріалу, як і підхід Світового банку, коли дуже мало уваги приділяється тому, чи насправді він знає ситуацію в тих країнах, яким має намір допомогти.

Як результат всього цього — нездатність МВФ подолати кризи, нерозуміння потреб перехідних економік і нездатність сприяти розвиткові цих країн, виявилися неминучими. Хоча здається, що доктор Крюгер симпатизує тим, хто критикує надання фінансової допомоги у великих розмірах з боку МВФ за часів Фішера, просто знання того, проти чого ви виступаєте, недостатньо. МВФ потребує нової парадигми, а не в «розігрітому» варіанті застарілої та суперечливої ідеології.

Зміна «варти» в МВФ була необхідною і неминучою. Вона давала фондові можливість продемонструвати, що він був напоготові для руху в новому напрямкові, що він підготувався до взаємодії з країнами, котрі розвиваються, по- новому, що роки «Вашингтонської угоди» підуть у минуле.

Звичайно ж, невірно було б вкладати дуже багато особливого змісту в окреме призначення. Але, принаймні, прибуття доктора Крюгер до фонду не обіцяє нічого доброго ані для світу, що розвивається, ані в сенсі зміцнення розмитої легітимності МВФ.

Джозеф Стігліц, професор економіки Колумбійського університету, в минулому був головою Ради консультантів з економічних питань при президентові США Вiльямi Клінтоні.