Неофіційні «роки України й Польщі»
Для українців у Польщі поняття «наші» охоплює як Польщу, так і Україну. Тому ми зустріли з особливою радістю новину про обмін «роками». Нагадаю, що весною минулого року президенти двох країн офіційно оголосили про початок Року Польщі в Україні, а невдовзі має бути проголошений Рік України в Польщі. Але, керуючись теорією знаків, якими Всесвіт попереджає нас про майбутнє (її виклав у своєму творі «Алхімік» письменник Пауло Коельо), вже минулорічної весни було зрозумілим, що справжній, не «офіціозний» Рік України почнеться в Польщі набагато раніше.
Одним із перших таких знаків напевно була польська підтримка Руслани в пісенному конкурсі «Євробачення». Зрештою, посприяти цій перемозі готувалися ледве не всі українці в Польщі, адже ми зовсім легально могли проголосувати за її Wild dances. Але не перебільшуймо наших зусиль — найвища оцінка для Руслани від Польщі передусім була зумовлена дзвінками поляків. Але є й другий бік медалі...
Юліуш Словацький, один із польських романтичних «віщунів», народжений і вихований на українській землі, в поемі «Беніовський» написав слова: «Боже! Хто Тебе не відчув у блакитних полях України...» Ах, ця польська любов до України! Тепер би сказали, що вона «токсична» — любов нації, яка була на цій землі гостем, а забажала бути першим господарем. І наштовхнулася на «невдячність» її «аборигенів», готових відбиватися від такої любові зі зброєю в руках. Про що можуть свідчити слова з пісні, в якій лунає прохання поховати «na dalekiej Ukrainie, przy kochanej mej dziewczynie...» (на далекій України, біля моєї коханої дівчини)? А як розуміти відзначання чергових роковин кривд, заподіяних «українськими націоналістами»? Українці у своїх застільних піснях не висловлюють намірів спочити в польській землі, але вони з не меншим завзяттям нагадують про кривди, заподіяні «польськими окупантами». І крутилася ця смертельна карусель, попри президентські заяви про стратегічне партнерство та зусилля двох країн вивести українсько-польське сьогодення із затхлої атмосфери історичного музею на будівельний майдан майбутнього.
Із другого боку, музеїв як інституцій не треба критикувати, адже в їхніх стінах можна показати різні сторони минулого. Наприклад, 5 листопада 2004 року у Музеї історії війська в Білостоці, столиці Підляського воєводства Польщі, відкрилася виставка «За нашу та вашу свободу: Українська армія в боротьбі з Червоною і Білою Росією 1917—1921», яку створено киянами — істориком Ярославом Тинченком та видавництвом «Темпора» (раніше виставка була презентована в Латвії та Литві). Під час відкриття виставки директор білостоцького музею Кжиштоф Філіпов сказав, що все ж таки українсько-польські відносини треба показувати через призму історії. І що наміром музею є показати серію виставок про армії різних держав — «а найкраще було почати від сусідів». Ідея дуже слушна, бо коли йдеться про сприйняття нашої спільної історії, то його можна описати, перефразувавши відомий вислів: «Своє бачить під лісом, а чужого не бачить і під носом». Поляки у своїй більшості, на жаль, навіть не намагалися подивитися на відносини держав бодай трохи наближено до «українського погляду». Тож і не дивно, що в царині польсько-українських відносин природне прагнення до здійснення великих справ здебільшого пробуксовувало через «цвинтарну проблематику»...
Аж тут з’явилася можливість, щоб спільно зробити справді велику справу: українці та поляки разом вийшли на майдан Незалежності — і в переносному, і в прямому смислах! Від неділі 21 листопада 2004 року повідомлення з України залишалися топ-новиною телевізійних новин і сторінок преси. Дуже швидко польські вулиці заповнилися демонстрантами з помаранчевими стрічками та українськими прапорами, з’явилися навіть наметові міні-містечка.
Протягом цих днів у Польщі фактично відбулася стихійна інавгурація «Року України». Її мешканці побачили інше, цікавіше та ближче обличчя сучасної України — вже не якийсь різновид «рускіх» (так пересічний поляк часто окреслює тих, хто проживає східніше Бугу), а націю, яка мирно виборює своє майбутнє. Так само, як це робили поляки у 80-х роках. Те, про що раніше в Польщі знали нечисленні ентузіасти «українського питання», стало більш загальним надбанням.
Але від минулого не втечеш. Так і в Польщі, коли політична ситуація в Україні стала вже «стабільно оптимістичною», в ЗМІ почали з’являтися голоси, які нагадують про не доведені до кінця розрахунки зі спільним минулим — зокрема, про справу офіційного відкриття так званого цвинтаря Львівських Орлят. (Насправді там похоронена не лише польська молодь, яка загинула, виступивши зі зброєю в руках проти проголошеної 1 листопада 1918 року української влади у Львові, але й учасники боїв за Галичину в пізнішому періоді, коли Польща та Українська Народна Республіка разом воювали проти більшовицької Росії).
Я мав нагоду на власні очі побачити: польські військові поховання, розташовані на окраїні Личаківського цвинтаря, повністю приведені до порядку й відкриті для відвідувачів. Отже, матеріальна сторона питання вирішена. Залишається лише провести ритуал — урочисте відкриття цвинтаря главами обох держав. На пам’ятній дошці на меморіалі, на думку польської сторони, мало б бути викарбувано: «Nieznanym Zolnierzom Bohatersko Poleglym za Polske w latach 1918—1920» (Невідомим солдатам, які по-геройськи загинули за Польщу в 1918—1920 роках). Саме слово «по-геройськи» стало каменем спотикання, який у 2001 році не дозволив членам міської ради Львова прийняти постанову про згоду на проведення офіційного відкриття цвинтаря. Нещодавно Президент Віктор Ющенко задекларував, що звернеться до міської ради Львова з проханням про позитивне вирішення питання. А минулої суботи загальнопольский щоденник Gazeta Wyborcza надрукував інтерв’ю з членом Львівської ради, професором Анатолієм Романюком із фракції «Разом». На його думку, розстановка сил в раді зараз така, що президентське прохання, якщо надійде, може бути задоволене.
Таким чином, один із найгостріших конфліктів навколо бачення українсько- польського минулого може бути завершений. І думаю, що навіть слово «по-геройськи» на дошці залишиться. Помаранчева революція дуже сильно змінила ситуацію. Не тільки тому, що в критичний момент поляки підтримали українців і словом, і ділом, а передусім тому, що тепер громадяни України по-новому бачать самих себе, бачать нові перспективи своєї держави.
Хочеться також мати сподівання, що позитивна розв’язка питання цвинтаря у Львові буде елементом до певної міри симетричної конструкції. У самому Львові ця симетрія вже є, бо поряд із цвинтарем Орлят височіють гранітові плити й колона монументу вояків УГА, повз який треба пройти, аби потрапити до польських військових поховань. Але не забуваймо, що на польському боці кордону численні могили українських борців за волю чекають на відбудування чи просто впорядкування...
Дуже подібною до львівської, хоч би з огляду на зміст пам’ятних написів, є ситуація на Пикулицькому цвинтарі. 23 серпня 2003 року завдяки старанням Спілки українців-політв’язнів сталінського періоду на могилах, в яких спочивають останки 47-ми партизанів, встановлено дві таблички. На одній викарбуваний напис: «Тут спочивають вояки Української Повстанської Армії, полеглі в боротьбі за вільну Україну під час наступу на гарнізон Війська Польського у Бірчі 7 січня 1946 року. Вічна їм пам’ять». Друга плита сповіщала: «Тут спочивають вояки Української Повстанської Армії, страчені 22 травня 1947 року у Лішній внаслідок вироку суду Війська Польського в Сяноці. Вічна їм пам’ять». 11 грудня 2003 року ці плити були зняті за розпорядженням президента міста Перемишля, а місце їхнього зберігання досі невідоме. Окрім поховань партизанів УПА, в межах Польщі маємо ще цвинтарі солдатів Української Галицької Армії та Армії УНР, котрі загинули як під час польсько-української війни за Галичину у 1918—1919 роках, так і в 1920 році — вже як союзники Польщі та співтворці «чуда над Віслою».
Сьогодення — це свого роду суміш минулого з майбутнім. Коли перспективи позитивного вирішення справ майбутнього стають обмеженими, неприродно багато місця починає займати минуле. Починаємо вдесяте роз’ятрювати старі рани, пригадувати всі заподіяні кривди. Так було тривалий час. Проте зараз після кільканадцяти років тупцювання на місці ми зробили спільний крок у майбутнє. Напевно, дехто ще довго намагатиметься (чи то з особистих причин, чи то з політичного розрахунку) повернути наші голови назад... Але як історик маю тверде переконання, що дискусії про майбутнє завжди більш привабливі, аніж постійне повертання до суперечки, чий дід приорав більше сусідської межі.
Згадуваний професор А. Романюк, викладач Львівського університету та Вищої школи міжнародних студій в Лодзі (Польща), на особистому досвіді переконався, що для польських і українських студентів історичні конфлікти не мають значення. Для молодих українців не є проблемою і зміст напису на Львівському цвинтарі. Від себе можу тільки додати, що 15 років тому, ще до проголошення незалежності України, в деяких польських містах відбувалися організовані студентською молоддю маніфестації під лозунгом «Київ — Варшава: спільна справа!». Чергове покоління маніфестувало вже разом із українцями на Київському Майдані...
А що зараз робить молодь у Білостоці? 25 січня вона підтанцьовувала на концерті київського гурту «Гайдамаки», який проводив концертний тур польськими містами. Словом, якщо не хочемо стати в сучасному світі динозаврами, то, пам’ятаючи й шануючи своє та своїх сусідів минуле, мусимо дивитися у майбутнє. Слухаючи, звичайно, гарну музику, адже «роки України та Польщі» були задумані передусім як заходи культурного характеру.
