Ніно БУРДЖАНАДЗЕ: Грузія дуже цінує добрі відносини з Україною

Спікер парламенту Грузії Ніно БУРДЖАНАДЗЕ побувала в Києві наприкінці минулого тижня — тоді було засновано Парламентську Асамблею ГУУАМ (учасниками об’єднання є Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова, Узбекистан тимчасово призупинив членство). У Грузії Бурджанадзе називають «інтелігентним обличчям революції троянд». Після листопадових подій соратниця Михаїла Саакашвілі та Зураба Жванія виконувала обов’язки президента, потім повернулася до роботи в парламенті. Досвідчений політик, Ніно Бурджанадзе поєднує елегантність стилю та демократизм спілкування. Водночас Михаїл Саакашвілі каже, що той, хто не має уявлення, як спікер парламенту може осадити опонента, насправді не знає Бурджанадзе.

Про перший рік роботи нової влади, про непрості відносини з Росією та інтеграційні проекти на теренах СНД — в ексклюзивному інтерв’ю Ніно Бурджанадзе нашій газеті.

— Наскільки сьогодні організація ГУУАМ є дієздатною у світлі тривалого «тайм-ауту» Узбекистану, консолідації СНД під антитерористичною егідою Росії, розкручування Єдиного економічного простору за активної участі України?

— Я вважаю, що не зовсім правильно протиставляти СНД і ГУУАМ, ГУУАМ та будь-яку іншу організацію, як це роблять багато політиків. Кожна організація, якщо вона ґрунтується на спільних, загальновизнаних цінностях, є цінною сама по собі. Вважаю, що з самого початку була неправильною позиція деяких держав, у тому числі й Росії, яка постійно критикувала ГУУАМ і вважала, м’яко кажучи, що не потрібно підтримувати створення цього об’єднання. ГУУАМ — відкрита організація і створюється не проти когось, а для співробітництва держав-учасниць, процвітання їх та суміжних держав.

Що стосується особливої консолідації СНД, то я дозволю собі посперечатися з цього приводу. Для того, щоб Співдружність була справді дієздатною організацією, потрібно, щоб усі держави-члени дотримувалися однакових стандартів, потрібно, щоб як мінімум поважалися прийняті в рамках СНД угоди. А події останніх років нам неодноразово показували, що дуже багато рішень просто ігнорувалися. Взяти хоча б останній факт — відкриття залізничного сполучення між Сухумі та Москвою. Адже це пряме порушення угоди 1996 року, підписаної в рамках СНД особисто президентом Єльциним. Мені складно говорити про ефективність і позитивні боки діяльності Співдружності, оскільки дуже часто в найкритичніших ситуаціях, наприклад, у відносинах між Грузією і Росією, інші держави в рамках СНД мовчали.

— На вашу думку, сьогодні потрібен пошук оптимальніших форм співробітництва?

— Вважаю, що сьогоднішня ситуація настільки складна, що необхідно використовувати всі цивілізовані методи співробітництва, взаємодоповнюючої діяльності. І не треба боятися об’єднання — саме на благо, а не на шкоду.

Створення ще одного інтеграційного проекту на пострадянському просторі — Єдиного економічного простору — це законне право держав, які беруть у ньому участь. Якщо вони вважають, що таке об’єднання покращить їхні взаємини і сприятиме економічному зростанню і добробуту кожного з них — чому б їм не об’єднатися?

Грузія дуже цінує ті добрі відносини, що в нас історично склалися з вашою країною. Україна для нас є найважливішим стратегічним партнером, в усі важкі хвилини нашої історії ми відчували підтримку українського народу, української держави. Тому я щиро бажаю, щоб наші подальші відносини були ще глибшими, ще кращими. Щиро бажаю українському народу процвітання, добра, демократичного розвитку, і хотілося б, щоб цей складний період ви пережили мирно, спокійно й надалі йшли тільки демократичним шляхом.

— Чи вдається сьогодні грузинському парламенту підтримувати баланс між консолідацією з виконавчою владою, що необхідно для стабільного розвитку демократичної держави, та реальним плюралізмом, необхідним для самого існування демократії?

— Гадаю, так. На самому початку нашого парламентського шляху, через те, що абсолютну більшість здобула президентська партія, звучали скептичні заяви, що це буде кишеньковий парламент, що в ньому не буде опозиційної думки, що депутати в усьому потуратимуть уряду. Але не така вже довга історія нашої роботи довела, що це далеко не так. І чесно кажучи, я не мала сумнівів, що цей парламент в жодному разі не буде кишеньковим, хоч би як ми поважали президента та виконавчу владу. До цього парламенту прийшли люди, які заради плюралізму і демократичних цінностей влаштували революцію у Грузії. Вони боролися за ідею. Тому вони ніколи не дозволять, щоб наша влада і ми, ті, хто зробив революцію, припустилися тих самих помилок, яких припустилася попередня влада. Тому ми особливо критичні саме одне до одного. Знаєте, у Грузії є гарне прислів’я, його важко перекласти, але суть така: другу ти повинен правду казати в очі, а недругу — за спиною. Оскільки ми, люди при владі, у високому політичному істеблішменті є друзями й однодумцями, то дуже часто кажемо одне одному не дуже приємні речi. Але ми розуміємо, що зобов’язані це робити. Можливо, нам неприємно чути правду, але це єдиний шлях не робити помилок.

— Через два місяці сплине рік після зміни влади в Грузії. Якими були найголовніші кроки вашої команди за цей час, зроблені для того, щоб отриманий безпрецедентний ресурс довіри не перетворився на «шагреневу шкіру», як це сталося свого часу з Гамсахурдіа та Шеварднадзе?

— Підтримка й очікування населення справді були настільки високими, що ми розуміли, як складно дати той максимум, якого народ чекав. Хоча здебільшого народ був усе ж таки досить реалістичним. Люди розуміли, що неможливо все зробити одразу. Країну, яку практично руйнували (особливо останні три-чотири роки), яка практично дійшла до катастрофи, неможливо одразу ж підняти на ноги і зробити з маленької, красивої, але роздробленої та сповненої проблем Грузії гарну Швейцарію. Але головне, люди побачили, що ми виконуємо наші обіцянки. Ми обіцяли, що боротимемося з корупцією, і ми справді почали з нею боротися на ділі, а не на словах. Ми говорили про те, що буквально через два місяці після приходу до влади почнемо щомісяця видавати зарплату і пенсію. Може, в іншій країні це здасться звичайним явищем, але врахуйте, будь ласка, що в Грузії до того, як відбулася революція, по шість-сім місяців не видавали зарплати й пенсії. Ми зараз видаємо зарплати та пенсії вчасно, почали покривати й попередні заборгованості. Ми обіцяли, що збільшуватимемо пенсії — так, вона мізерна, приблизно еквівалентна десятьом доларам США — на два, на півтора долара, але це вже тенденція, яка дає людям надію, що завтра буде краще. Ми говорили, що не будемо заплющувати очі на наші проблеми, працюватимемо над розбудовою армії, покращанням системи управління державою, і ми потроху це робимо. І це пояснює те, що президент, парламент й уряд зараз мають велику підтримку. Можливо, не 97%, як це було на виборах, проте відсоток підтримки дуже високий.

— Виступаючи недавно в ООН, Михаїл Саакашвілі розповів про план урегулювання конфліктів на території Грузії. Його етапи — відновлення довіри, демілітаризація конфліктних зон, інтернаціоналізація миротворчого процесу, широка автономія для Абхазії та Південної Осетії — вже неодноразово були озвучені, і їх намагалися втілити в життя. Що необхідно, аби ці спроби все ж таки отримали успіх?

— Так, ці тези звучали, але все ж таки не було послідовності, в тому числі й у нашій політиці. Зараз всі й у Грузії, і за її межами побачили, що ми — люди справи. Так, ми за мирне вирішення цих проблем, за політичне врегулювання, за відновлення довіри. Але з іншого боку, ми чесно кажемо, що не потерпимо, щоб Грузія ще 10, 20, 50 років була роздробленою. Ми більше не потерпимо того, що 300 тисяч біженців стільки років не могли потрапити на могили своїх близьких. Ми кажемо, що готові співпрацювати. Ми не хочемо війни. Але ми кажемо чесно: якщо боротьба за нашу Вітчизну буде останньою можливістю поставити її на ноги, ми боротимемося.

— А чи існує ресурс для завоювання довіри абхазів й осетинів?

— Я впевнена, що ресурс існує. Звісно, складно це зробити. Можу навести приклад Південної Осетії. Ми почали видавати пенсії, запропонували гуманітарну допомогу. Чому відновився конфлікт? Елементарно: ми перекрили контрабанду, що йшла з Росії через Рокський тунель, через Південну Осетію, і давала мільйонні доходи не південноосетинським жителям, не бідним пенсіонерам, які там страждають, а купці людей. Навіть після конфлікту, на тлі перемоги, завоювавши стратегічно важливі висоти, ми довели, що можемо боротися, можемо виграти війну, але не хочемо війни. І ми вивели наші війська, хоча не всі підтримували таке рішення, можу вам прямо сказати. Після того, як війська вивели, ми всі — президент, прем’єр-міністр, який неодноразово заявляв, що готовий зустрітися з Кокойти, я, яка поїхала до Цхінвалі та яку туди не пустили — заявили, що готові вивезти з небезпечних зон і грузинських, й осетинських дітей. Парламент узяв на себе ініціативу внести свою частку у відновлення зруйнованих будинків, заявив, що ми готові надавати гуманітарну допомогу не лише грузинським, а й осетинським селам. І що ми отримали? До осетинських сіл нас з книгами, з партами, з гуманітарною допомогою не пустили — нам просто заступили шлях.

Відновити довіру можливо тільки якщо існує взаємне бажання. З боку Грузії таке бажання є. Але дуже важливо, щоб сепаратисти й в Осетії, й в Абхазії, і деінде у світі не відчували підтримки інших держав. Дуже важливо, щоб інші держави не застосовували подвійних стандартів, коли на своїй території вони борються проти тероризму і сепаратизму, а на території сусідньої держави їх підтримують.

— Відповідальність за труднощі у відносинах із Росією багато хто покладав особисто на Едуарда Шеварднадзе, президент Саакашвілі говорив про його «недоговороспроможність» і заявляв про свою здатність порозумітися. Проте сьогодні звучать слова про те, що Грузія для Росії виявилася в ролі зовнішнього ворога…

— Можу сказати, що, на щастя, президент Саакашвілі має досить конструктивні відносини з президентом Путіним. Принаймні кожна їхня зустріч приводила до певних, можливо маленьких, проте позитивних кроків. Дуже складно зупинити ту машину, що була задіяна протягом останніх десяти років. У мене часто складається враження, що президент Путін не має об’єктивної інформації про те, що ж насправді відбувається у Грузії. Це в принципі зрозуміло, оскільки Росія — наддержава, і президент Путін не може особисто стежити за кожним кроком чи заявою, які роблять у Грузії. Але є люди, зацікавлені в тому, щоб російсько-грузинські відносини не покращилися, зацікавлені в тому, щоб виправдати свою недієздатність, вказавши на Грузію. Що відбувалося під час чеченської кампанії, коли російські війська зазнавали поразки за поразкою? Потрібно ж було комусь, генералам, наприклад, які не могли контролювати ситуацію, виправдати себе перед президентом. Потрібно було сказати, що через Грузію йдуть мало не ешелони — через кавказькі гори, дуже цікаво, чи не так? — важкого озброєння, бойовиків тощо. Зрозуміло, створився образ ворога, на якого можна було спихнути свої прорахунки.

На жаль, те саме мало не відбулося й у Беслані. Бесланська трагедія нас шокувала так само, як і будь-яку нормальну людину. Щойно почали з’являтися тривожні повідомлення, ми одразу ж відправили до кордону кілька машин швидкої допомоги, бригади лікарів, зателефонували, запропонували кров, медикаменти, продовольство, запитали, чим можемо допомогти. Я не знаю, чому, але ці машини швидкої допомоги просто простояли на кордоні півтора дня, і їх повернули назад. Ми справді були поруч з осетинським народом і всім народом Росії в ці важкі хвилини. Але натомість ми отримали те, що в Беслані заарештували наших журналістів, звинувативши їх у всіх смертних гріхах і змусивши жінку-журналістку п’ять днів пробути в нестерпних умовах. Ми отримали те, що почали шукати «грузинський слід». Дякувати Богу, це було настільки абсурдним, що вистачило розуму і совісті не продовжувати обвинувачення.

— Нова грузинська влада прийняла рішення про зміну не лише державного прапора, а й гімну, герба. Це спроба закріпити внутрішні зміни зовнішніми?

— Це відбулося не спонтанно. Розмови про нову державну символіку тривали вже кілька років. Прапор, який зараз є офіційним прапором Грузії, — історичний. Але попереднє керівництво не зважувалося на радикальні кроки, одним iз аргументів було те, що в Грузії існує і компактно проживаюче мусульманське населення, яке, нібито, не прийме цього прапора. Я з гордістю можу сказати, що всі громадяни Грузії, в тому числі ті, хто не сповідує християнську віру, з такою повагою поставилися до цього рішення, що не було жодного протесту.

Новий гімн обрали на конкурсних засадах. Комусь він припав до душі, комусь ні, є різні думки. Можливо, можна було створити щось краще, але чесно кажучи, мені він подобається. Музика базується на мотивах Захарія Паліашвілі, відомого грузинського композитора, який жив і творив на межi XIX —ХХ століть, текст створив сучасний поет також на основі класичних грузинських мотивів. Що стосується герба, то його поки що не затвердили в парламенті, і дебати з цього питання, я вас запевняю, будуть дуже активними.

— Мабуть, головна зовнішня зміна в Грузії — це не нова державна символіка, не те, що у Тбілісі демонтують «вуха Андропова» — радянську трибуну для прийому парадів, а те, що більше не буде страшного готелю «Іверія», де багато років жили біженці з Абхазії... Яким би ви хотіли бачити слід, залишений у Тбілісі та інших грузинських містах «добою революції троянд»?

— Так, «Іверія» була моторошним видовищем, готель був схожий незрозуміло на що, там жили біженці по сiм-вiсiм чоловік в одній кімнатці. Але ж раніше ці люди звикли жити в чудових умовах на узбережжі Чорного моря. Зараз їх розселили по різних районах міста, а новий готель буде символом того, що в Грузії починається нове життя.

Найбільшим досягненням нашої архітектури має стати побудована нами нормальна держава. Об’єднання країни, розбудова державних інститутів, які працюватимуть і забезпечуватимуть демократичне функціонування держави, — це буде нашим найбільшим «архітектурним» досягненням.