Отруєна спадщина Тоні Блера
Тоні Блер робив серйозні заявки на те, щоб стати одним із найуспішніших британських політиків протягом останніх поколінь, принаймні у внутрішній економічній і соціальній політиці. Але в історію він увійде головним чином своєю стратегічною помилкою — вступом в іракську війну.
За ті десять років, що він перебував при владі, Блер, разом із своїм міністром фінансів Гордоном Брауном, подарував Великій Британії один із найтриваліших в історії періодів економічної стабільності, відносно швидкого зростання й низького безробіття. У цьому прем’єрство Блера знаменувало собою фундаментальний розрив із традицією «обкладай податками й витрачай на всю котушку», властивий лейбористській партії. Одночасно воно встановило нову традицію — стабільності економічної політики, продовжуючи й зміцнюючи орієнтацію попереднього консервативного уряду на фінансову дисципліну й низьку інфляцію. Стабільна економічна політика й високі темпи зростання, у свою чергу, дали уряду Блера можливість асигнувати більше грошей на освіту й національну службу охорони здоров’я.
Проте у британському суспільстві спадщина Блера полягає в розчаруванні й недовірі, особливо у відношенні самого Блера. Одна з причин — це те, що значна частина партії Блера (яку він перейменував в «нову лейбористську») так і не примирилася з тим, що він віддав перевагу принципам вільного ринку колишнім соціалістичним або соціал-демократичним цінностям партії. Інша — те, що створювалося враження, неначе Блер систематично приділяє набагато менше уваги парламенту, ніж жовтій пресі правого глузду: піар і маніпуляція ЗМІ, яким його офіс приділяв стільки уваги, приносили прекрасні результати на перших порах, але скоро викликали глибокий скептицизм і недовіру.
Але головна причина розчарування британської публіки в Блері зводиться до його ролі в іракській війні, яка була розпочата ніби з метою запобігти використанню Іраком зброї масового враження (ЗМВ). Звичайно, як ми знаємо зараз, ЗМВ так і не було знайдено, і, що ще гірше, випливли свідчення на користь того, що Блер знав про намір адміністрації Буша скинути режим, незалежно від того, знайдуть цю зброю чи ні. У сумнозвісному меморандумі Даунінг-стріт від 23 липня 2002 року, за вісім місяців до початку війни, відкритим текстом заявлялося, що «розвіддані й факти були підпорядковані політичним міркуванням».
Одним словом, коли Блер втягнув Велику Британію у війну, він навмисно ввів в оману парламент і виборців щодо передбачуваного обгрунтування. Коли ЗМВ не було знайдено, Блер звернувся до виправдання, яке раніше не висловлювалося, про те, що усунення Саддама Хусейна було «правильною дією».
На жаль, адміністрація Буша не передбачила, що усунення Саддама спровокує багатостороннє повстання й громадянську війну. Ця небезпека були передбачувана, і зараз світ знає, що війна стала жахливим провалом американської стратегії, а в майбутньому може принести ще катастрофічніші наслідки.
Так чому ж Блер її підтримав? Частково відповідь полягає в першій великій зовнішньополітичній авантюрі Блера — інтервенції НАТО в Косово в 1999 році.
У 1998—1999 роках Сербія вдалася до насильного придушення албанської етнічної більшості в Косово, було вигнано зі своїх будинків близько 400 тис. жителів цього краю. Дипломатичні зусилля зовнішнього світу виявилися неефективними, тому в березні 1999 року НАТО розпочало 78 денну кампанію бомбардування проти сербів. Блер був одним із перших у числі західних лідерів, якi вимагали дій з боку НАТО, і для виправдання цієї новини у частині зовнішньої інтервенції він проголосив «нову доктрину міжнародного співтовариства», що перетворила її в «справедливу війну», тому що вона грунтувалася на прогресивніших західних цінностях.
Одним з особистих недоліків Блера є почуття власної непо- грішності, зайва упевненість — можливо, продовження його християнського світогляду — у тому, що він знає, як правильно вчиняти, і тому має право діяти відповідно. У разі іракської війни Блер ніколи не замислювався над тим, що війна помилкова за самим задумом або що вона на практиці обертається катастрофою: для нього вона все одно була «правильною дією».
Блер покидає свою посаду раніше, ніж у повній мірі проявляться наслідки іракської війни. Сектантському насильству не видно кінця, а шансів на те, що Ірак може мати мирну, унітарну демократію, дуже мало. Більш того, потрясіння в Іраку цілком можуть мати непередбачувані наслідки на всьому Близькому Сході.
Один із цих наслідків, із британської точки зору, — те, що зараз стало практично неможливо уявити, щоб в майбутньому який-небудь прем’єр-міністр дозволив собі вплутатися у велику військову авантюру головним чином із солідарності з американським президентом. Фактично Блер, через свою співучасть в іракській війні, можливо, наніс серйозну шкоду самій ідеї «особливих відносин» між Великою Британією та США. Ці відносини завжди були для британців «особливішими», ніж для американців, які ледве помічали їхнє існування. Але якщо зараз ця ідея дискредитована в очах британського народу, результатом може бути поява нового елементу незалежності в британському стратегічному мисленні.
Ще одним наслідком є те, що моральний статус Великої Британії постраждав поряд зі статусом США. Але збиток позиції Америки має серйозніші наслідки для стану справ у світі. Не можна точно сказати, чи міг Тоні Блер відрадити Джорджа Буша від початку війни в Іраку. Проте через його гарячу підтримку цієї війни, його спадщина назавжди залишиться серйозно скомпрометованою.
Ян ДЕВІДСОН — радник і оглядач Європейського центру політики в Брюсселі. У минулому — оглядач газети Financial Times, його остання книга називається «Вольтер у вигнанні» (Voltaire in Exile).
