Передвиборна сумiснiсть: цiна та наслiдки
У неділю відбудуться вибори президента України. Наступного вівторка, 2 листопада, відбудуться вибори президента Сполучених Штатів Америки. Паралелі — не лише у часі проведення виборів. Американські вибори визначатимуть, який курс для нового світового устрою буде обрано, починаючи з наступного року. Українські вибори продемонструють, наскільки українці дозріли до того, щоб стати частиною європейської спільноти, і таким чином, визначатиметься, яким шляхом у найближчому майбутньому розвиватиметься не лише, власне, країна, але й європейська політика в цілому. І в Україні, і в США неможливо за декiлька днів до виборів сказати, хто буде переможцем. Можливо тільки констатувати, що близько половини суспільства розчаровані тією політикою, що проводилася донині, й не схильні підтримувати чинний уряд. Світова преса щодня повідомляє про американські події — і нарешті увага найбільших європейських видань торкнулася й України, про яку досі повідомлялося виключно в разі чогось екстремально неочікуваного (чи то катастрофи, чи то неждані перемоги). Може бути, вибори як у єдиній сьогодні супердержаві, так і в країні на Центральному Сході Європи розглядаються як екстремальна ситуація, хоч і з різними можливими наслідками. Зокрема, публікація у The Washington Post попереджає про наближення російського імперіалізму, якому ніхто не кинув виклика. «Передвиборний» візит Путіна в Україну став темою кількох публікацій у різних європейських і американських виданнях, і скрізь підкреслюється, що такі речі за усталеними на Заході правилами не робляться.
Протягом всього виборчого процесу заявлялося, що Сполученим Штатам, єдиному серйозному чиннику впливу на Україну, сьогодні не до українських подій через власні вибори. Частка правди в цьому є. Американська політика стосовно України, як і політика Європейського Союзу, довгий час не відрізнялася ні оригінальністю, ні продуманістю, ні професійністю. Різниця полягала лише в тому, що, як виглядало, для ЄС було б краще, якби України взагалі не існувало, оскільки ЄС, що перебував у стані свого найбільшого розширення, не спромігся навіть на теоретичному рівні запропонувати нічого бодай відносно конкретного. Для США Україна — беззаперечно, країна, яка існує і яка є стратегічно важливою у перспективі (справа не обмежується Іраком). І очевидно, що для США дійсно було б все одно, з яким урядом співпрацювати. Але важливим, особливо за сучасних умов, коли етичні питання часто стають головними, було б, щоб нове українське керівництво чесним шляхом прийшло до влади, покладалося б на волю більшості українців і було б при цьому здатним створити умови для розмови спільною мовою (тобто забезпечити сумісність політики до загальних норм, бути передбачуваним, послідовним у словах і реальних рішеннях).
Очевидно, саме з цим пов’язується та безпрецедентна жорсткість, що лягла в основу двох резолюцій Конгресу США, ухвалених влітку й на початку жовтня, і особливо — в заяві речника Держдепартаменту США стосовно України. У заяві, яка є офіційним документом. недвозначно сказано: «Ми також повинні будемо переглянути наші відносини з тими, хто займатиметься виборчими маніпуляціями й підтасовками». Заява посла США в Україні Гербста вимагає чесного підрахунку голосів. Відразу пригадується нещодавнє рішення Вашингтона запровадити санкції проти білоруського керівництва (яке, очевидно, навряд чи досягне мети, оскільки Лукашенка неможливо «перевиховати», а державна ідеологія у Білорусі досягла мети: більшість населення має відверті й немотивовані антиамериканські й антизахідні погляди). Пригадуються й заяви екс-держсекретаря США Мадлен Олбрайт про можливість запровадження «розумних санкцій», і виступи кандидата у президенти США від демократів Джона Керрі з цього ж приводу. З одного боку, це виглядає як погрози, але з іншого — навряд чи просто так це викликало нервову реакцію не лише у тих, хто традиційно звинувачує лише Захід у втручанні у внутрішні справи України, але і в кількох російських коментаторів, що раптом почали з’являтися напередодні виборів у Києві. Зокрема, західне втручання ганьбили депутати російської Держдуми Жириновський і Кокошин. Невідомо, якої саме думки з цього приводу дотримується президент Путін, але сам його візит до Києва у такій ситуації красномовно свідчить, яку він намагається проводити політику. Москва залишається єдиною впливовою столицею, яка ніколи не критикувала ні хід кампанії в Україні, ні ситуацію з пресою. Останні події не лише в Грузії, але і в Молдові свідчать, що Україна може дійсно стати останньою можливістю зберегти незмінною традиційну для Росії ідеологію останніх століть.
Чи не вперше стала змінюватися позиція ОБСЄ. Якщо під час попередніх виборів, чи то президентських-99, чи то парламентських-2002 місії спостерігачів від ОБСЄ фіксували зазвичай «окремі порушення», то зараз проміжні доповіді спостерігачів витримано у негативних тонах. Виходячи з цього, варто очікувати, що й остаточний звіт може показати мало приємного.
Занепокоєння Заходу прийшло пізно, і ймовірно, дуже скоро про нього буде забуто. З іншого боку, дуже важко припустити, що заради перемоги на виборах в Україні поставлено на карту абсолютно все, в тому числі — відносини з країнами Заходу. Поки що заяви офіційних осіб (окрім Держдепу США — того ж Романо Проді на захист свободи преси в Україні) не надають підстав для великого оптимізму. Організовані візити низки екс-впливових осіб до України (Буша- старшого, Кісінджера тощо) навряд чи можуть змінити загальну картину сприйняття української дійсності — і будь-якому новому президенту країни доведеться витратити чимало зусиль на те, щоб ця картина була не негативною. У тому, що доведеться, сумнівів не виникає: нової хвилi ізоляції Україна дозволити собі просто не може.
