Першодрукар антирадянського самвидаву

Історія про Пятраса Вайтекунаса – ініціатора та організатора потужної хвилі антирадянського самвидаву, який розповсюджувався на теренах усього союзу, могла би стати сюжетом детективу. Від осені 1988 року і до отримання Україною незалежності практично вся демократична незалежна преса друкувалася у Литві. Від Ужгорода до Донецька, близько сотні українських видань замовляли наклади у Вільнюсі, в Інституті фізики, у наукового співробітника, фізика-теоретика Пятраса Вайтєкунаса, учасника руху за незалежність Литви «Саюдіс». Антирадянські газети, надруковані за його участі, запускали нові дискусії в українському суспільстві, формували волелюбні настрої, ідеї боротьби за незалежність України.

Продовжуючи цикл матеріалів у рамках проєкту «За нашу і вашу свободу», публікуємо інтерв’ю з хрещеним батьком українського самдаву, завдяки якому підточувалась сила радянського союзу. Нагадаємо, проєкт стартував з ініціативи «Української платформи документалістики» за підтримки Українського культурного фонду, Послів Литви в Україні Маріуса Януконіса та Пятраса Вайтєкунаса. Його мета – дослідити і показати, з чого виростає взаємопідтримка України та Литви.

«УВЕСЬ СОЮЗ ЗНАВ, ЩО Є КІМНАТКА НОМЕР 310, У ЯКІЙ СИДИТЬ ТАКИЙ СОБІ «ФРУКТ» І ВСІМ РОБИТЬ ГАЗЕТИ»

- Розкажіть, як почалась ваша діяльність борця з радянським режимом?

- У 1980-х роках минулого століття я був фізиком-теоретиком, науковим співробітником в Інституті фізики Академії наук Литовської ССР і не брав участі в дисидентській діяльності. Доки наприкінці 1980-х років не почався Саюдіс (лит. Sąjūdis, «Рух» – громадсько-політична організація Литви, що очолила у 1988-1990 роках процеси розвитку демократії та відновлення незалежності Литовської республіки – авт.). Моя перша участь у мітингу Саюдісу одразу привернула увагу КДБ. Ми тоді протестували проти указу Верховної Ради, що обмежував свободу мітингів і демонстрацій. Це був 1988 рік.

На мітингах Саюдісу з'явилося нове покоління, яке раніше не займалося дисидентською діяльністю. Я йшов серед демонстрантів з плакатом, який сам виготовив і на якому написав: «Верховна Рада – притулок сталіністів». Більшість із нас кадебісти не знали в обличчя. На фото з архівів КДБ наді мною від руки написано: «Встановити: хто такий?». Таку фразу вони писали для встановлення особи, щоб тримати протестний рух під контролем і у разі команди «зверху» закінчити всю перебудову, оперативно зібрати активістів Саюдісу до вагона і відправити куди подалі. Через плакат мене викликали в прокуратуру, допитували. Вже у вільній Литві я досліджував десятки архівних документів, заведених на учасників Саюдісу. Для кожного з нас кадебісти винаходили псевдонім. Я проходив під псевдонімом «Маляр», ймовірно, тому що намалював плакат, або через те, що малював картини.

- Як склалося, що Ви почали займатися антирадянським самвидавом не тільки для Литви, а ще й для демократичних сил усього союзу?

- Самвидавна діяльність у масштабі союзу почалася з першого з'їзду Саюдісу, наприкінці 1988 року. Я тоді був обраним до сейму Саюдісу відповідальним за зв'язки з демократичними рухами Радянського союзу.

Але оскільки до цього я був весь з головою в науці і не займався дисидентською діяльністю, то і зв'язків з дисидентами у мене не було. Я збирав базу контактів у своїх друзів, саюдистів, дисидентів зі стажем. Потім надсилав листи, дзвонив і запрошував до Литви на з'їзд Саюдіcу представників демократичних сил з інших республік.

Завдяки нашій роботі на перший з'їзд Саюдіcу приїхало кілька сотень гостей – українці, білоруси, дисиденти з Калінінграду, з Москви, з Ленінграду, з Сибіру, з Куйбишева, з Молдови, з Грузії, з Азербайджану, з Вірменії, з Казахстану.

На першому з'їзді я знайомився віч-на-віч з борцями за свободу з інших країн. Вони дарували мені свої заборонені на батьківщині самвидавські газети. Я питав: «Скільки ви примірників робите?». Вони відповідали: «Сім, у кращому випадку вісім, якщо дуже тонкий папір, то десять». Я перепитував: «Сім тисяч?», вони уточнювали: «Ні, сім екземплярів». Я казав: «Тоді приїжджайте до нас у Вільнюс, ми вам будемо по 10 тисяч примірників друкувати». «А скільки ти будеш брати?». Я казав: «По 20 копійок за стандартний лист». Вони не могли повірити, що це можливо, реагували: «Не може бути! Все це – підступи КДБ!». Але дехто наважився, приїхав до мене в Інститут фізики і привіз свої перші макети.

Згодом  увесь радянський союз знав, що є кімнатка номер 310, у якій сидить такий собі «фрукт» і всім робить газети, безоплатно. Звістка, що в Литві відкрився канал тиражування вільної преси, пройшла як вогонь по всьому радянському союзу. І всі охочі таємно надрукувати тираж почали їздити до Вільнюса, в Інститут фізики, на тодішню вулицю К. Пожели, 54. Так потяглися до Литви ходоки за свободою.

«УСІ В САЮДІСІ РОЗУМІЛИ І НЕОБХІДНІСТЬ ЗВІТУВАННЯ, І СМЕРТЕЛЬНУ НЕБЕЗПЕКУ ВІД ТОГО»

- Де ви брали гроші, щоб допомагати друкувати перші наклади?

- Гроші я отримував у Ради Саюдісу. Кошти збирали на мітингах, хтось вносив ще додатково, безпосередньо на рахунки. Дивовижно, але гроші для Саюдісу збиралися й на мітингах у Києві! Одним із ініціаторів був відомий активіст Народного Руху Микола Поровський. У Саюдісі були різні думки з приводу фінансування друку незалежної преси для інших республік. Досвідчені журналісти і редактори говорили: ми не повинні їм безкоштовно друкувати, нехай вони самі знаходять ресурси. Я весь час стояв на думці, що потрібно фінансувати друк антирадянської преси на першому етапі, тому що нам важлива не самоокупність, не прибуток, а те, щоби люди піднімалися на боротьбу за свободу по всьому радянському союзу.

Для України ми випускали 51 видання для 25 міст. Для Росії випускали 83 видання для 19 міст Російської Федерації. Для Білорусії 18 видань для трьох міст: Мінськ, Брест і Гродно.

- А як це все контролювалося? Чи ви довіряли одне одному і вас ніхто не контролював?

- Усі в Саюдісі розуміли одночасно і необхідність звітування, і смертельну небезпеку від того. Я регулярно знищував практично усі свої робочі нотатки. Але попри те, у мене залишилася ціла купа боргових розписок від ваших земляків. Адже на перші тиражі Саюдіс витрачав по кілька тисяч рублів – великі суми. І я думав, ну, а якщо мене керівництво колись запитає: «Де гроші? Може, ти машину купив за них?». Тому я збирав боргові розписки, які для зручності писали на перфокартах. Я говорив усім замовникам: «Ми друкуємо для вас перші тиражі за наші гроші, але ви пишіть розписки, що отримали їх». Точну бухгалтерію вести було небезпечно, записи могли «тягнути на справу». Тому я дещо записував, дещо шифрував, як міг, вводив зрозумілі тільки мені скорочення. Та переважно працював по пам’яті. Ми у ті часи довіряли одне одному, і слово було значущим.

Бувало, правда, що замовники приїжджали, а тиражу немає. Ну, тоді я говорив, що, напевно, його ще не привезли. І виявлялося, що на наступний день, або ще на наступний, привозили тираж. І я не знав, кому я його віддавав, тому що потік був величезним. Але ніхто нікого не обманював до самого кінця. Усе трималося на чесному слові і відбувалося в такому хаосі, що і КДБ не могло за всім устежити. Записів нема, бухгалтерії немає – перевірити нічого не можна.

- А макети газет хто виготовляв?

- Макети газет виготовляли і привозили самі замовники. Хлопці приїжджали до нас з версткою, приклеєною на величезні листи ватману. Видно було, що на виготовлення макетів йшло багато часу і праці: вручну на машинці віддрукувати тексти, намалювати від руки ілюстрації, приклеїти фотографії, зробити написи. У друкарнях макети переносилися на металеві пластини, металевий барабан крутився і друкував тексти на папір.

«МИ ДОПОМАГАЛИ, БО УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО ЛИТВІ НЕ ВДАСТЬСЯ ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ САМОТУЖКИ»

- Чому Саюдіс допомагав українцям?

- Ми це робили, тому що чітко усвідомлювали, що Литві не вдасться змінити ситуацію самотужки. Або ми охопимо протестним настроєм весь радянський союз, або затихнемо рано чи пізно. Образно кажучи, ми вважали, що не можна зварити суп в одному кутку каструлі. І тому Саюдіc відразу почав проводити відкриту політику поширення демократичних ідей по всьому союзу. У керівництва Саюдісу було чітке розуміння, що ми самі з радянського союзу не вирвемося. Радянський союз повинен або розпастися, або модифікуватися, але до незалежності ми повинні прийти не одні, інакше нас не випустять. Тому Саюдіс дуже багато і сил, і коштів вкладав у допомогу борцям з комуністичною імперією у всіх союзних республіках.

- Ви не боялися займатися організацією друку антирадянського самвидаву? Наскільки небезпечно було вести подібну діяльність у радянському союзі?

- Спочатку я боявся, а потім змирився – що буде, те буде. Боятися чи не боятися? Це нічого вже не змінювало. Усі записи бухгалтерського обліку я майже відразу знищував, тому що кожен день чекав на арешт. Неначе збирав матеріали проти самого себе і через тиждень всі архіви ліквідував.

Мені потім розповідали, що до литовського КДБ приїжджали куратори з Москви, від Крючкова, щоб розібратися, що тут відбувається. Мовляв, за їхніми даними, у Вільнюсі діє центр літератури, де виходять антирадянські газети сотнями тисяч, направляються в Росію і руйнують Радянський союз, а ви нічого не робите. Але литовське КДБ відповідало: «Ні, робимо, все під контролем».

Московське КДБ, ймовірно, почало не довіряти своїм литовським колегам і надіслало з Москви цілу групу фахівців, яка мала керувати розслідуванням моєї діяльності. Зберіглася чернетка Звіту Литовського КДБ за 1989 рік. Ось цитата про мене з цього документа: «Спільно з ВДУ КДБ СРСР проведено ряд оперативно-технічних і агентурних заходів, спрямованих на розкриття та документування  ворожої діяльності об'єкта справи оперативної розробки «Маляр» із забарвленням «зрада Батьківщині у формі шпигунства». Отримані матеріали передавалися керівництву КДБ СРСР. Це було повною імітацією діяльності і кричущий непрофесіоналізм, який доповідався Крючкову особисто. Я знаю, що кадебісти встановили прослуховування у мене вдома, стежили, надсилали агентів, провокаторів. Наступним кроком був би вже арешт і суд, але кадебісти просто не встигли. Наближалися вибори в Парламент Литви на початку 1990-го, я став депутатом Верховної Ради. Литва 11 березня оголосила про свою незалежність, КДБ вже було важко до мене дістатися, вони запізнилися на кілька місяців.

«ЩОБ СВІТ ДОПОМІГ ЗУПИНИТИ ПУТІНА, ПОТРІБНО, ЩОБ СВІТ ЗРОЗУМІВ: УКРАЇНА – ЦЕ ЄВРОПА»

- Розкажіть, чому вас називають «сигнатарієм». Що це означає?

- Сигнатарії – це підписанти Акту відновлення незалежності Литви 11 березня 1990 року. Від signature – підпис. Таких підписантів було 126, зараз менше – 86. Під словами «Верховна Рада, висловлюючи волю литовського народу, відновлює незалежність Литви» стоїть і мій символічний підпис. Насправді формально потрібні були тільки два підписи: голови Верховної Ради Литви Вітаутаса Ландсбергіса та секретаря Людвікаса Сабутіса, і з цими підписами документ дійсний. А наші підписи – це як символ. Тоді вся Литва і Саюдіс йшли до незалежності, ми просто були на самому вістрі цих подій.

- Ви були послом Литви в Україні у найскладніші часи. Під час Майдану, від початку війни і анексії Криму. Ви пов'язані з Україною і зараз. Якими є українці з Вашої точки зору? Що є в українців такого, що допомагає їм фактично стати на захист Європи від орди?

- Україна – це Європа. Українці захищають самі себе, свою самостійність, свою сутність українську, право належати до Європи. Тому я впевнений, що Україна залишиться незалежною державою. Вона вже котрий рік поспіль протистоїть цій неприхованій агресії, війні Російської Федерації проти України.

Я хочу сказати: «Українці, ви зможете відстояти своє право належати до Європи. Ви не тільки успішно чините опір російській агресії, ви ще й робите реформи. Нехай не до кінця і важко, повільно. Але, безумовно, Україна за роки після Майдану Гідності зробила більше реформ, ніж за два з половиною десятиріччя перед тим. Щоб світ допоміг вам зупинити президента Путіна, потрібно, щоб світ зрозумів, що Україна – це Європа. І що Кремль напав саме на Європу. І що в Європі знову йде війна і руйнується світовий порядок. Тому потрібно допомагати Україні продовжувати реформи і озброювати її для захисту від агресора».

На мою думку, саме Україна повинна брати роль лідера інтеграційних процесів до систем європейської цивілізації серед усіх пострадянських країн, які не встигли провести європейські реформи з першою хвилею, з трьома Балтійськими країнами. Я хочу сказати українцям: «Не втрачайте віру в себе».

ДОВІДКОВО:

Пя́трас Вайтєку́нас (Petras Vaitiekūnas) – литовський політик і дипломат;

з 1989 року – член литовського Саюдісу; один з сигнатаріїв (підписантів) Акту відновлення незалежності Литви 11 березня 1990 року;

у 1990-1992 роках був депутатом Верховної Ради Литовської Республіки;

у 1993-1998 роках – старший помічник Президента Литовської Республіки Альгирдаса Бразаускаса з питань зовнішньої політики;

Міністр іноземних справ Литви 2006-2008 років;

2010-2014 – посол Литовської Республіки в Україні.