Підбиваємо сумні підсумки

Хочу висловити свою думку про матеріали, в яких ви пишете про Югославію.

Ось без подробиць: десь дві-три газети (6, здається, 1-го, 2-го, 3 квітня, не буду порпатися, знову псувати собі настрій!). Читаю таку похмуру «картину». Жодної поваги до такої вільнолюбної країни, народу Югославії. НАТО — герої, Мілошевич — недолюдок роду людського, так можна розуміти з ваших статей.

Уже я думав, слава Богу, вас (газет) усього 50 тисяч. Дурман цей (і туман!) не дуже розповсюдиться. Уже шкодував, що підписався на цілий другий квартал!

Однак раптом — прояснення! Стаття милої Наталі Кондратюк. І просто еліксир життя. «Чому Мілошевич не підписав договір у Рамбуйє?» (Віктор Тимченко, № 65, 9 квітня). Із цього (В. Тимченко) зрозуміло: не міг Мілошевич погодитися підписувати «окупацію». А ви — «гуманітарна катастрофа... 500 тисяч вигнав». Катастрофа, звичайно, є, котра може перерости в третю світову. Але поінформуйте своїх товаришів по службі: ніколи цей народ не здасться! Не допоможе і вторгнення військ. Буде другий В'єтнам, Афганістан. Тому писати треба про це нещастя з повагою до цієї країни, Мілошевича також (куди було йому подітися?).

Пишіть, звичайно, що така сила зітре із землі все, що хоч трохи височить над її поверхнею.

А причина: нікуди було подіти стільки ракет, літаків. Та й засиділися вояки. Треба трохи розім'ятися. Та й полякати декого захотілося. А те, що гине стільки людей — їм начхати. Тільки б поставити на коліна Мілошевича!

Мою думку можете до уваги не приймати. Я ж не найрозумніший. Однак поговоримо, коли закінчиться ця неоголошена війна, підведемо сумні підсумки.