Поляки починають «не розуміти» Україну. Зовсім, як західноєвропейці
Саме таким було враження від нещодавньої зустрічі з польськими журналістами в редакції «Дня». Більшість запитань, які вони ставили головному редактору Ларисі Івшиній, стосувалися способів виживання газетного бізнесу в Україні. Здається, наші колеги так до кінця і не зрозуміли, як може існувати преса в країні, де успішний бізнес прямо залежить від підтримки держапарату або може розвиватися тільки «в тіні» (а газету в «тінь» не сховаєш), як можуть видаватися газети в умовах звуження рекламного ринку і зниження купівельної спроможності населення. Кому вони взагалі потрібні, якщо в Україні практично «ліквідовано» середній клас? Поляки намагалися зрозуміти, в чому проявляються заявлені на міжнародних зустрічах керівництвом України економічні реформи в країні.
Але більше від усього журналісти хотіли дізнатися, хто такі українські олігархи. Майже у всіх установах, де вони побували, розказували, що країною правлять «олігархи», але ніхто не називав їхні імена. Вкрай заінтриговані такою таємничістю, польські журналісти сподівалися прояснити ситуацію. Їм відповіли, що те, що в Росії назвали олігархами, до України не має ніякого відношення, бо в Росії олігархи зробили свій бізнес на експорті сировини, а в Україні — це ті, хто трохи обікрав їх при транзиті. У цих «олігархів» немає великих власних виробництв, вони не створили тисяч робочих місць — у них немає нічого, окрім доступу до дешевих кредитів.
Польських колег також цікавило питання про свободу слова в Україні і про політичний тиск на журналістів у період передвиборної кампанії. Для них ця проблема, судячи з усього, вже не така актуальна. Наприклад, наші гості повідомили, що в Польщі існує закон, який вимагає, щоб під час передвиборної кампанії протягом 72 годин було вирішено всі непорозуміння з пресою.
Ми не стали піддавати сумніву факт існування свободи слова в Польщі, але враховуючи інформаційну війну навколо подій у Косово вважали не зайвим спитати: чи не відчуває польська преса якогось тиску, коли йдеться про висвітлення югославського конфлікту? Тепер, коли вже спала ейфорія від вступу до НАТО і замаячила реальна перспектива відправки своїх солдат на війну?
На запитання почав відповідати журналіст Войцех Дарскі («Тигоднік Солідарнощ»): ніякого тиску на пресу немає і в ЗМІ існують різні думки про балканську кризу. Але додав, що він «повністю переконаний у тому, що ті, хто пише з просербських чи гостро антинатовських позицій перебувають під наглядом спецслужб». Ця заява, схоже, дуже не сподобалася його колегам. Вони сказали, що ніякого нагляду ніколи не помічали. І що вибір позиції, з якої ті чи інші ЗМІ висвітлюватимуть війну НАТО і Югославії, є виключно прерогативою головного редактора. Хоч деяку однобічність у висвітленні, все ж визнали: «Польські ЗМІ з самого початку змістили рівновагу, і говорили, в основному, про страждання косовських біженців. Страждання жертв бомбардувань у Сербії залишалися в тіні. Зараз ситуація вирівнюється, але про проблеми пересічного серба, який не поділяє лінію Мілошевича, польські ЗМІ все ж говорять дуже мало». До речі, в Польщі, на відміну від України, антинатовські настрої переважають у «правому» крилі і, відповідно, в газетах правого спрямування.
На запитання про реакцію громадської думки Польщі на утворення Союзу Росії та Білорусі, журналісти відповіли, що для поляків помітною була лише абревіатура цього об'єднання — ЗБІР. У перекладі з польської це означає «бандит». А реакції, в принципі, майже не було. Журналіст Артур Кєлбасіньскі («Дзенник Балтицки») сказав: «Звичайного поляка мало цікавлять проблеми Білорусі, бо країна спрямована на Захід і упевнена в своїй безпеці після вступу в НАТО. Пересічного поляка зараз більше непокоять проблеми, пов'язані з реформами освіти, охорони здоров'я та пенсійного забезпечення. Навіть вступ у НАТО залишився в тіні зацікавленості цими реформами. Вступ у НАТО — велика сенсація для політичних еліт, але звичайного громадянина більше хвилює, де взяти гроші на охорону здоров'я чи який вибрати пенсійний фонд».
Логічно, що після такої розмови було важко утримаються від запитання: що більш за все сприяло успішному розвитку Польщі? Які політичні фігури стали резонатором ефективних реформ у країні?
Артур Кєлбасіньскі відразу ж назвав Маріана Кшаклевського (з 1991 року — голова «Солідарності». — Ред. ), Лешека Бальцеровича і Єжи Бузека. Потім була суперечка про роль Леха Валенси. Войцех Дарскі сказав, що «Валенса ніколи не був діючим політиком. Він був лише символом, народним лідером і хотів стати професіоналом. Але так і не став ним». Журналіст представив розвиток Польщі як своєрідну циклічність: «Спочатку до влади приходять праві. Вони ініціюють якісь реформи, не завжди прийнятні і приємні для суспільства. На хвилі невдоволення цими реформами до влади через чотири роки приходять ліві сили, які, потираючи руки, користуються результатами цих реформ і не припиняють їх. Потім ліві сили набридають і до влади знову приходять праві».
На що журналісти «Дня» зауважили, що українські і польські ліві — не одне й те ж. Наприклад, прибічники Олександра Мороза називають його «українським Квасьнєвським». Але ніхто з польських журналістів не чув, наприклад, про те, щоб Квасьнєвський виступав проти приватної власності на землю.
Оригінальну думку з цього приводу висловив Марек Любаш («Газета Краковска»). Він сказав, що «найбільша заслуга у всьому цьому належить афганським моджахедам, Горбачову і Рейгану. Бліц-дискусія серед поляків, яка виникла з приводу «внеску» політиків в успіх реформ у їхній країні, привела до такого висновку: Бальцерович скористався ситуацією, що склалася після розпаду комуністичного блоку і запропонував програму реформ, а Валенса зумів пояснити її народною мовою виборцям. А потім польські комуністи, котрі прийшли до влади, виявилися «замаскованими лібералами» і продовжили реформи.
Лариса Івшина зауважила з цього приводу: «Україна втратила шанс для свого комуніста-ліберала, Валенси чи Бальцеровича. Зараз їй потрібен лідер, який володів би всіма трьома цими якостями» .
P.S. Внутрішьополітичний курс останніх п'яти років в Україні не міг не мати зовнішньополітичних наслідків. Сьогодні вже ніхто і не говорить про якусь спільну стратегію трансформації посткомуністичних держав, наприклад, України та Польщі. Остання для України з «попутниці» перетворилася на зразок. Це особливо очевидно під час зустрічі глав центрально-європейских країн, що проходять зараз. Напередодні якої, до речі, Кучма зустрічався з президентом Польщі Квасьнєвським. Поки Польща зацікавлена в європейській орієнтації України. А що залишиться від цієї зацікавленості після «остаточної» інтеграції західного сусіда в Європу — вступу до Євросоюзу? Хіба що інтерес виключно до українського ринку.
