Повернення до справедливих воєн?
Під час розростання війни в Косовому десять років тому тогочасний міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер пояснював, що принцип, яким він завжди керувався в політиці, був: «Ні повторенню війни; ні повторенню Освенціма»! Однак етнічні чистки й насильство в Косовому невдовзі дали йому зрозуміти, що наступає мить, коли треба зробити вибір між цими двома імперативами: повторенню Освенціма інколи можна запобігти лише за допомогою війни.
Ідея «справедливої війни», узаконена justa causa (обѓрунтованою причиною), незважаючи на висміювання впродовж багатьох років, утім, знову в моді. Це явище засуджувалося, оскільки будь-яка з воюючих сторін вважає свої обѓрунтування справедливими. Крім того, за відсутності неупередженого судді переможець може завжди нав’язати свою «правду» переможеним, як це сталося з Версальським договором після Першої світової війни.
У міру того, як «справедливі війни» починають повертатися, міжнародне право також стало засуджувати агресивні («несправедливі») війни як злочин, який заслуговує покарання, що призвело до того, що кожна з воюючих сторін сьогодні заявляє про те, що вона бореться проти іноземного нападу, як це робив Гітлер 1939 року. (Так усі військові міністри стали називатися «міністрами оборони», залишаючи в роздумах щодо того, то проти кого ж треба захищати країну, якщо більше не лишилося атакуючих сторін.) Так само й у цьому випадку — переможець виносить вердикт, хто був агресором, тому слід подякувати удачі, що Гітлер не переміг.
Звісно, як і раніше, залишається можливість іноземного вторгнення поза межами захисту якої-небудь країни, однак на це потрібна резолюція Ради Безпеки ООН. Цей орган — за умови, що жоден із постійних членів Ради Безпеки — не висловлює своєї незгоди, може визначати, чи легітимовані військові дії «обѓрунтованою причиною» (як правило, сьогодні причиною є значні порушення прав людини).
Таким чином, постійні члени Ради Безпеки виступають як legibus soluti, тобто суверени в значенні цього слова у сімнадцятому сторіччі, що означає «право на здійснення безкарного зла». Право на гуманітарне втручання обмежує суверенітет інших країн. За цим приховане те, що повага до прав людини може бути введена зовні, з надією на те, що правителі поводитимуться краще, усвідомлюючи, що їх можуть притягти до відповідальності за порушення прав людини.
Нам ще побачимо, чи виправдана ця надія. Тим часом повернення до ідеї «обѓрунтованої причини» несе великий ризик, що стало особливо видно під час конфлікту в Грузії, коли велика держава прикрилася мантією захисту прав своїх громадян у сусідній країні. Якщо затвердити цю ідею, то російські меншини від Балтики до Криму можуть стати часовими бомбами.
Ідея «моральної байдужості» законів війни ѓрунтується на визнанні того, що війни не можна викоренити, що натомість потрібно прагнути до їхнього обмеження, а їхні жахи повинні бути пом’якшені універсально застосовуваними правилами поведінки. Оскільки ця ідея менш амбіційна порівняно зі «справедливою війною», моральна байдужість досягла величезного успіху в пом’якшенні жахів війни, заборонивши деякі, особливо нелюдяні види озброєння, примушуючи армії захищати цивільне населення і по-людськи поводитися з військовополоненими, забороняючи анексію тощо.
Пацифіст Лев Толстой у своєму романі «Війна і мир» розглядав це спрощення й контроль війни як цинічність. Він вважав, що воєн узагалі не повинно бути. З іншого боку, Толстой виправдовував необмежене та безконтрольне виверження соціальної злості й люте знищення французьких солдатів російськими селянами. Мао б із цим погодився.
Пацифісти прагнуть розуміння війни як умов беззаконня, які необхідно відмінити. Але ті, хто визнає, що людство не зможе зупинити війни, замість цього прагнуть стримати й «олюднити» війни. Середньовічні Папи користувалися цією мудрістю, коли обмежували допустимі війни у певну пору року. Та будь-який «останній» тип ведення війни відмовляється від визнання можливості війни в майбутньому, якою вона може бути прецедентом. Подібна війна завжди проходитиме без правил, завжди буде тотальною. Крім того, коли питання стосується життя або смерті, закони більше не діють.
Таким чином, предметом міжнародного права має стати не заборона «несправедливих» воєн і дозвіл «справедливих» воєн, а забезпечення ведення війни з обмеженими цілями, щоб вони не виходили з-під контролю. У вас повинна бути можливість програшу без втрати всього. Мова справедливості й несправедливості, а також вимоги безумовної здачі та кримінальної подяки тим, хто програв, лише посилюють — навіть провокують — тотальні війни.
Зворотним боком криміналізації «агресивних» воєн є факт, що світ також більше не є надійним легальним станом, який може скінчитися тільки з формальним оголошенням війни. Коли лідери держави вирішують завдати бомбового удару по такому місту, як Белград, без формального закінчення миру, вони втягуються не у війну, а у форму державного тероризму.
Тероризм переможе, якщо його менталітет уразить цивілізований світ, а також якщо лідери держав вдаватимуться до терору для боротьби з терором. Боротьба з тероризмом не є війною, оскільки тероризм сам по собі не є воюючою стороною, він є лише засобом досягнення певної мети. Терористи після затримання підлягають карним санкціям і покаранню згідно з законом.
Країни, які не хочуть або не можуть запобігти терористичному насильству, що витікає з їхньої території, платять своїм правом на територіальну цілісність, і інші можуть оголосити їм війну, аби покласти край проблемі. Однак ті, хто дотримується гасла «терору можна протистояти лише за допомогою терору», мусять пам’ятати творця цієї фрази — Адольфа Гітлера.
Роберт СПАЄМАНН — провідний філософ Римської католицької церкви і професор філософії університетів Мюнхена та Зальцбурга.
