Путін – пост-Орвелл

Чотири години президент Росії Володимир Путін спілкувався з народом учора під час «Прямої лінії», 13-ї за рахунком, на якій глава РФ відповів на 74 запитання.

Кажучи про Україну, Путін вкотре заявив, що на Донбасі російських військ немає. Також він повторив стару мантру про те, що «українці і росіяни — один народ», і що «українська влада сама своєю рукою відрізує зараз Донбас». Глава РФ також не забув звинуватити Київ у порушенні домовленостей, досягнутих у Мінську. «Вихід може бути лише один: виконання мінських домовленостей, конституційної реформи, вирішення соціальних і економічних проблем усієї країни і Донбасу, зокрема. Ми, звичайно, не збираємося втручатися. Це не наша справа нав’язувати Україні той чи інший спосіб поведінки, але ми маємо право висловити свою думку. Тим більше, ми маємо право на виконання мінських угод...», — сказав глава Кремля.

ФОТО REUTERS

Відповів Путін і на критику щодо  спроб відтворення нової імперії, в чому звинувачують Росію. «Ми не збираємося відроджувати імперію. У нас немає імперських амбіцій...», — заявив він.

«День» звернувся до провідного дослідника Інституту Брукінгса Лілії ШЕВЦОВОЇ з проханням прокоментувати заяви президента Путіна.

— Акценти в розмові Путіна з народом змінилися. Кремль шукає нове балансування у внутрішній політиці і, не виключено, що в зовнішньополітичній риториці. Це — наслідок жорсткої, біло-чорної, карикатурної моделі легітимації влади президента з 2014 — початку 2015 року. Ця модель була моделлю життя Росії в рамках обложеної фортеці і зараз вона не працює.

Путін намагається знайти баланс між популізмом, стримуванням ворога, а також претензією на ефективного менеджера. У цьому контексті можна помістити і його репліки, щодо політики Росії дотично до України. Я не бачу концептуально нових ухвал і формули кремлівської політики щодо України. Всі колишні концептуальні тези було збережено, у тому числі і дуже важливий — Путін не бачить особливих відмінностей між росіянами і українцями, і вважає обидві нації єдиним народом. Ця  концептуальна установка викликає сумніви виправданості претензій України на власну національну ідентичність і державність.

Така постановка може вести до найрізноманітніших і дуже тривожних політичних наслідків.

По-друге, Путін дотримується колишньої концепції свого пояснення «витоків» конфронтації з Україною і політики Росії щодо неї. Це — націоналісти, покладення провини на українців.

По-третє, Путін підтвердив найбільш основне. У його розумінні, виходом з міжнародної кризи довкола України, є дотримання  мінських домовленостей. У той же час, він пояснив, що він розуміє під ними. У його розумінні Мінськ-2 — це фактично право Кремля на інтерпретацію не лише правил гри в Україні, але і її Конституції і того, як Українська держава має себе позиціонувати й розвиватися.

Путін пом’якшив свої оцінки щодо України: немає колишньої жорсткості, емоційності, злості. Але тактично та концептуально всі відтінки зберігаються. У тому числі, і вимога від української влади утримувати населення окупованих районів і «прийняти» їх. Фактично — це позиція Росії — заштовхнути ДНР та ЛНР в Україну і при цьому, гарантувати, що сепаратистські анклави залишаться незалежними.

Путін ніколи відверто не захищав імперські домагання Москви в старих термінах. Проте, вся риторика Кремля, спрямована проти розширення НАТО і ЄС, укладається в імперські домагання. Той факт, що Москва не використовує відповідних термінів, а дуже часто використовує терміни з геополітики — не означає відмови від імперської риторики. Зараз, у рамках пошуків нового балансування і концепції виживання, Путін спробував зняти емоційний запал, а також відповісти на прямолінійну та жорстку критику з боку Заходу.

Якщо говорити про реальний зміст, то сам факт претензій Путіна до України — диктування яку конституцію їй формувати, і яким чином ставитися до Донбасу — це і є претензії на вплив на незалежну державу.

Якщо говорити про терміни, то ми бачимо, що в риториці Путіна немає сенсу. Вона подвійна, або лицемірна за змістом — так само, як і його риторика щодо внутрішньополітичних питань. Коли йому поставили запитання: чи не заперечуєте ви з приводу участі опозиції у виборах? Він відповів те, що й завше: опозиція має право в них брати участь. Хоча насправді, російська опозиція позбавлена можливості апелювати до суспільства і брати участь у виборах на рівноправній основі. Йдеться про риторику, яка є двозначною, або є напівбрехнею, або брехнею. Це — навіть не орвеллівська, а посторвеллівська риторика, яка ґрунтується на напівправді, дезінформації, на начебто «згоді» з опонентом для його дезорієнтації.

Прогнозувати дії російської влади, які випливають із концепції виживання у ворожому світі при збереженні сфер впливу, — і легко, і складно. При збереженні нинішньої російської влади і системи самодержавства, яка на даному етапі деградації змушена звертатися до моделі обложеної фортеці, не можна чекати добровільної відмови Кремля від спроб впливу на Україну, так само як і на Білорусь, Молдову і подібне.

Україна є особливо болісним елементом кремлівської стратегії. Кремль пов’язав саме з Україною ефективність своєї нової концепції виживання. Тому, ні в якому разі ні сам президент, який є заручником цього «бобу» (сани для бобслею. — Ред.), ні його команда не може відмовитися від спроб впливу на Україну та її державність.

У той же час, Кремль проявив блискучу спроможність змінювати тактику, а також опанування мистецтва нової невоєнної агресії. Маю на увазі: інформаційну, пропагандистську, газову, торговельну війни, підкуп інших еліт, дезорієнтація керівництва в інших країнах. Масштаб невоєнної агресії і впливу Кремля величезний.

Зараз завданням Кремля є зняття загрози нових санкцій, а також переконати Європу в липні переглянути нинішній пакет санкцій. Кремль продовжуватиме політику всіляких форм тиску. Але в рамках нинішньої путінської лінії, я не бачу можливостей для прямої агресії — повторення серпневого і січневого наступу з боку Росії. Хоча, з іншого боку, в ситуації непередбачуваності, коли військова логіка набуває власного ходу — важко передбачати що-небудь.