Революційні паралелі

Український Майдан 2013-го можна вважати продовженням того, що відбулося у Литві 1991 року, коли країна відновлювала свою незалежність. У цьому переконаний Вітаутас Бруверіс, журналіст та політичний оглядач литовської газети «Lietuvos rytas» («Ранок Литви»). У 2013 році він вирушив до Києва і долучився до Революції Гідності, а пізніше разом з друзями-музикантами відвідував зону АТО.

У рамках підготовки проєкту «За нашу і вашу свободу» режисерка і авторка однойменного фільму Лариса Артюгіна записала з ним інтерв’ю, уривок якого публікуємо на шпальтах «Дня». Нагадаємо, проєкт стартував з ініціативи «Української платформи документалістики» за підтримки Українського культурного фонду, Послів Литви в Україні Маріуса Януконіса та Пятраса Вайтєкунаса. Його мета – дослідити і показати, з чого виростає взаємопідтримка України та Литви.

«Я БУВ ОДНИМ ІЗ ТИХ, ХТО ВВАЖАВ, ЩО НАМ, ЖУРНАЛІСТАМ, ТРЕБА ЇХАТИ В УКРАЇНУ»

- Розкажи, будь ласка, як ти потрапив на український Майдан у 2013 році? Чи стало це для тебе ключовою подією, чи змінило щось в житті? Або, може, до того була якась внутрішня готовність і передчуття?

- Я чітко пам’ятаю грудень 2013 року, коли було народне віче – щосуботи і щонеділі центральні вулиці міста вщент наповнювалися тисячами людей. Ця поїздка на Майдан стала ключовою подією не лише в моєму професійному житті, а, так думаю, що в житті загалом. Одразу, як все почалося, ми у Литві зрозуміли, що твориться щось надзвичайно значуще, що час вагітний на якісь історичні зміни, щось масштабне витає у повітрі. Це було видно по тому, як розуміло події суспільство, що відбувалося в інтернеті, в соцмережах, як багато людей стежили за новинами з Майдану та з України, як коментували все це. 

Звісно, розуміння було не у всіх. Уже коли процес ішов на повну силу, коли відбувалися ці народні віче, і вже навіть були перші репресії, ще багато людей у Литві, як у політиці, так і у суспільстві загалом, думали, що це все мине, зимовий холод зробить свою справу і все розсмокчеться. Бо ми живемо нібито у той час, де якісь великі і кардинальні зміни, такі, як у підручниках з історії чи у фантастичних романах, у принципі неможливі. Я був одним з тих, хто спостерігаючи за цим усім з професійної токи зору, вважав, що нам, журналістам з литовських ЗМІ, треба їхати туди. Для того, як кажуть американці – boots on the ground, щоб черевики були на цій землі, а не лише переписувати те, що й так пише багато хто, і місцеві, і світові агенції. Треба бути там, бачити процеси зсередини. На початку колеги їздили не дуже активно, перші ластівки, може, двоє чи троє побували в серці подій.

- Тобто це було усвідомлене і виважене рішення – поїхати на Майдан?

- Найбільш значущі речі у житті трапляються несподівано. Так складається, що вони буквально падають з неба. Я товаришую з одною відомою рок-ватагою, з її лідерами, які в житті є чоловіком і дружиною. Гурт називається «Skyle», і загалом він не дуже пов’язаний з політикою, міжнародними проблемами і таким іншим. Але якось Роккас, лідер цієї команди, мене питає: «А що там в Україні?». Ну, знаєте, творчі люди, вони, напевно, відчувають якісь процеси точніше і адекватніше, аніж багато холодних аналітиків та експертів. Тож його зацікавило, а що там на Майдані, і я, як міг, йому це пояснював, хоча разом з тим думав – чому це його так турбує, чого він хоче? Аж якогось дня я собі роблю щоденну роботу, ходжу коридорами парламенту, збираю всілякі плітки політичні, дзвонить він на мобільник і з характерною для нього прямотою говорить: «Слухай, я хочу виступити на Майдані. Можеш це організувати»? У мене тоді щелепа упала. Кажу, ну ти даєш! А потім собі думаю – як так можна? Що це таке за бажання?

А далі сів, поміркував і за тиждень знаходжу себе, стоячи на сцені Майдану. Це була одна з субот, та, коли «Океан Ельзи» возз’єднався і дав концерт на головній сцені. Там ще тоді виступали політики з різних країн – сенатор МакКейн з США, і пам’ятаю, ще був Карел Шварценберг, колишній голова МЗС Чехії.

І серед них, серед всієї цієї публіки, виступали і ми, цей наш литовський гурт, і мене теж запросили до слова. Я розгубився і одразу почав кричати «Слава Україні!». Той концерт відбувся на славу, музиканти грали десь пів години.

«УСІ ЦІ БАГАТТЯ, ЗАПАХ, ЛЮДИ БІЛЯ ВОГНИЩ – ТЕ Ж САМЕ БУЛО У НАС БІЛЯ ПАРЛАМЕНТУ»

- Які спогади лишилися з того часу?

- Я запам’ятав особливий момент, коли ми готувалися їхати в Україну, мабуть, в останній день перед цим, ми сиділи у Рокаса вдома, і мені раптом спало на думку, що було б добре бодай щось, один приспів заспівати українською. Тому що така тематика матеріалу особлива була –  «Skyle» випустили на той момент альбом «Брати», який став знаменитим і знаним. Він був цілком присвячений нашим «лісовим братам», так званим післявоєнним партизанам, які боролися 10 чи формально цілих 20 років після війни за Литовську незалежність проти радянської російської окупації. Цей альбом – дуже сильний витвір мистецтва, це увічнення пам’яті цього протистояння. І ми разом, готуючись до поїздки, подумали, що добре би було заспівати ці пісні на сцені Майдану. Я одразу подумав, що найбільш підходяща з добірки – пісня «Присяга», бойова і дуже натхненна, для того, щоби її частину заспівати не про Литву, а про Україну і українською.

На самому виступі, за моїми підрахунками, було не менш, як 100 тисяч людей. Я загалом звик до публічності, до виступів перед великими аудиторіями, однак на мене це справило велике враження, яке лишилося на все життя.

Я пам’ятаю, як люди зустрічали наш гурт, аплодували, а коли залунала пісня українською, плакали всі – такий потужний був від того ефект. І, звісно, озираючись назад, я розумію, як ми ще не усвідомлювали, що це таке, початком чого все це є. Звісно, велика кількість звичайних українців не розуміли, в яких процесах, у яких історичних зрушеннях вони перебувають, що вони роблять в цей момент, яку історію створюють – іноді стає так трепетно, коли я це згадую. Таким був ось цей перший момент, а далі все закрутилося…

- Так, мені здається, я починаю зараз розуміти, на що було схоже те, що відбувалося в 1991 році у Вільнюсі А чи було в тебе таке відчуття, коли ти потрапив на Майдан? Розкажи про свої відчуття і паралель, яка в тебе виникла.

- Так, звісно. Я тоді тікав зі шкільних уроків. І так, стопроцентно для кожного литовця, який побував на справжньому Майдані, виникала ця паралель. Усі ці багаття, запах, люди біля вогнищ – те ж саме було у нас біля парламенту. А як інакше, якщо це той самий історичний процес. Це було абсолютно зрозуміло, щойно я перейшов останню барикаду і потрапив усередину самого Майдану, стало зрозуміло, що просто так це не скінчиться і все дуже серйозно, і що, на жаль, це вартуватиме якоїсь крові. Звісно, я не думав тоді, що ціною буде така кров – і майданівська, і після нього. Я навіть пам’ятаю, що так і почав свій репортаж, перші рядки якого були, що ця цитадель, цей бастіон так просто не впаде, не вийде так просто його узяти. Таким було моє перше відчуття, а друге – це те, що я одразу зрозумів, наскільки це все серйозно. Що це той самий історичний етап, який ми перейшли в 1991 році, що це українське 13 січня, що це той самий розвал Російської імперії, ті ж самі «відрижки» процесу, коли розпався радянський союз. Але шовіністична, імперіалістська російська диктатура, яка повернулась на повну силу вже давно, вона і лишилась. А отже, питання до кінця не вирішене. І що тепер все вирішується  в Україні, а вона в цьому сенсі – ключова. І досі оце моє філософське і теоретичне сприйняття цього процесу і всього того, що відбувається в Україні, не змінилося ні на грам. Це все ланки одного й того історичного процесу.

«НЕ МОЖНА У ЖОДНОМУ РАЗІ ВИПУСКАТИ УКРАЇНУ З МЕДІА-ФОКУСУ, І В ПЕРШУ ЧЕРГУ – ВІЙНУ»

- Чи стало саме це відчуття, ця емоція, мотивом та причиною для цієї безкінечної допомоги українцям, як ви вважаєте?

- Я навіть не певен, чи можна розібрати так раціонально і по поличках, так препарувати усе, що спостерігаю я чи інші люди, подібні мені. Кожен у своїй сфері і за можливістю намагаємося робити щось, що би допомогло Україні – тій Україні, яку ми підтримуємо і за яку стояв Майдан.

Я стараюся згадувати свої перші емоції, перші мотиви і те, що рухало мною. Просто ти хочеш допомогти людям, просто бачиш, що відбувається щось погане. Мені дуже запам’ятався один плакат з Майдану -  «Зрозумійте нарешті, нас задовбало!». Жодна філософія, геополітичні процеси не важать – просто людей задовбали всі ці злочинці, бандити. Вони ж розуміли з першого моменту, що той бандит, що сидить у Межигір’ї, це лише маріонетка іншого, головного пахана. Головний пахан сидить трохи далі, у Москві, і, по суті, йде війна з клептократією, з тією диктатурою, яка також хоче їх задавити, з тих самих мотивів, як їх хотів задавити і давив їхній пахан.

- Я знаю, що лідер гурту «Skyle», який був на Майдані, згодом зателефонував тобі і сказав, що хоче поїхати на війну і зробити концерт на фронті. Що відбувалося в середовищі артистів?

- Так, після Майдану ми були пов’язані з Україною, і все не могло лишитися просто так. Ми повністю переклали пісню «Присяга» і ще кілька інших та видали мініальбом. У нас вийшло скооперуватися з українським гуртом «Тарута», який дуже часто їздить на фронт і співає для українських військових. Так ми потрапили в зону бойових дій. Це був серпень чи вересень 2015 року. Разом з «Тарутою» ми провели в турах майже тиждень і дали дуже багато концертів. І ось саме з цього моменту почався новий етап моєї журналістської кар’єри – такий ось неочікуваний поворот. Я ніколи не думав, що буду займатися чимось на зразок воєнної журналістики, але це така штука – потрапляєш один раз і тебе затягує, дуже швидко обростаєш контактами, людьми. І від тієї поїздки я почав самостійно за тими контактами їздити на фронт, прифронтові території і робити матеріали – просту журналістську роботу. Бо я переконаний, не можна у жодному разі випускати Україну з медіа-фокусу, і в першу чергу – українську війну. Україна загалом мені допомогла, але точніше, це той випадок, коли я вважаю, що громадянський обов’язок і якійсь ідейні мотиви можуть бути подібними з журналістськими принципами і діяльністю. І хоча є така теза, особливо в західній журналістиці, що в жодному разі не треба представнику професії обирати якусь сторону конфлікту, що це непрофесійно і не відповідає стандартам журналістики, я не згоден з такою установкою на сто відсотків. Іноді, говорячи професійним жаргоном, трапляються такі теми, як Україна, які однозначно мають загальнолюдський, гуманістичний заряд, де ти просто бачиш, що бандити вбивають людей. Журналіст не може бути осторонь не лише як професіонал, але і як людина. Я так думаю, аналізуючи самого себе, чому я йду на цю війну, що саме це мій головний мотив.

«НИНІ ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ, ЯКА ЇЙ ЗАВАЖАЄ, ЦЕ ЇЇ ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА»

- А можна ще якихось подробиць з тієї поїздки «Skyle» в АТО? Що їх вразило чи розчарувало, що вони для себе відкрили, чим ділилися? Бо ти абсолютно правий у тому, ми не кожного дня, особливо люди, які живуть у спокійній і мирній Європі, знають війну в реальності. Які враження лишили ті візити і що було головним?

- Це важко тепер аналізувати, які враження були головними. Ми відчували, що там вже інший світ. Щойно перетинаєш останній блок-пост, потрапляєш в інший вимір реальності. Їхній побут, фронтове життя – все це складає якесь сюрреалістичне враження, що ця війна – поруч. От я думаю, а скоріше упевнений в тому, що це по-різному сприймають західноєвропейські люди, мої колеги і ми, так би мовити, пострадянський народ. Тому що ти їдеш на Донбас, а там багато знайомого. Коли західний турист приїздить у білій касці, для нього це потойбічний світ, він просто потрапляє в інший вимір з відповідним йому емоційним та розумовим налаштуванням. Він ніби підготований певною мірою до шоків та сюрпризів, які йому там трапляться. А ось коли ти з Литви їдеш, особливо люди трохи старшого покоління, ти бачиш той самий Донбас, якого повно у Литві. Ми ж з тої самої соціально-культурної цивілізаційної сфери. Ми вийшли з того ж самого «совка». І цього всього багато бачиш на побутовому рівні, у щоденній культурі – багато знайомого, що є у Литві. І шок від того, наскільки це все близько – для мене, і для музикантів, це, мабуть, було головне враження.

- Як на твою думку, чому литовці й українці так підтримують один одного? У чому природа цієї дружби і що між нами спільного? Чи навпаки, може, ми в чомусь різні, і це притягує?

- Я думаю, головні речі цього явища витікають з історії, може, я так кажу, бо історик за освітою, який, до того ж, трохи філософствує. Але я думаю, найголовніше те, що ця історія ще жива, он поряд – це ж ще вчора був радянський союз, і в час його поруйнування всі були разом – литовці, поляки і українці. Так само, як і після війни у радянських таборах. І це проходить червоною лінією, як і ще одна дуже важлива річ, те, про що я говорив, – ми з одного й того самого світу. Може здаватися, що Литва десь далеко від України, така ж захмарна десь за горизонтом Європи. Але тут не якісь там брюселі чи парижі, тут той самий постсовковий світ.

- Що би хотілося сказати українцям, спостерігаючи за тією боротьбою, яка у нас точиться?

- Головне не розчаровуватися і не відкидати основних цілей. Україна має стати вільною, демократичною і правовою державою. Це головний інтерес України. За це стояли і помирали люди на Майдані, і за це вони, по суті, воюють. Європа – це в першу чергу метафора. Звісно, йдеться про Європейський Союз, НАТО, якщо окреслювати формальні цілі для держави. Головне не губити провідну мету, не втрачати духу. Звісно, Росія програє – коли диктатура мала якісь цілі, це завжди програшна справа. Це бензоколонка, яка вдає з себе державу з ядерним арсеналом. Вона, звісно, піде напролом, і скільки це буде вартувати загалом людської крові – це ще те питання. Я спостерігаю і бачу, що нині головна проблема України, яка їй заважає і гальмує, це її політична система. Той самий корупційний олігархат, доки його не скинуть, доки лідерами не стануть нові політики, не злодії і не корупціонери, суттєво нічого не зміниться. Я знаю, більшість українців, ті самі волонтери, мені скажуть – який наївний чувак, що він таке говорить? Мовляв, в Україні таке неможливо у принципі. Але це так само, як говорити, що український народ не здатний на демократію. Треба просто усім миром, Майданом це робити. І знову ж таки – головне не розчаровуватися. Борітеся – поборете. А ми, як зможемо, підтримаємо.