Стадія спостерігання
Європейське турне президента США Буша, саміт НАТО в Брюсселі, саміт ЄС в Гетеборзi, інші події, серед яких — зустріч Буша з президентом Росії Володимиром Путіним, залишають єдине стійке враження. Україна з потенційного важливого суб’єкта європейської політики поступово переходить до ролі спостерігача. Якому дають можливість поспостерігати за процесом зблизька — наприклад, на зустрічі центральноєвропейських президентів в Італії або на зустрічі міністрів оборони у Греції. Дають можливість вільно поспілкуватися зі справжніми учасниками процесу. І в жодному разі не допускають до самої участі.
Навряд чи можна говорити, що Україна не робить жодних зусиль для того, щоб якось вписатися у загальну європейську картину. Робляться якісь пропозиції стосовно можливості участі в створенні європейських сил швидкого реагування. Робляться якісь заяви стосовно побудови європейської енергетичної системи. Робляться якісь рухи, спрямовані на те, щоб проблему з Договором по протиракетній обороні не вирішували без нашої участі.
Результати — поки що невтішні. Але якщо говорити про нові схеми європейського енергопостачання — то в Києві кілька років витратили на те, щоб самим собі довести перспективність нафтопроводу Одеса—Броди, не надто переобтяжуючися досконалим вивченням можливих ринків і пошуком реальних партнерів. До речі, німецький політолог Александер Рар вважає цей шлях цілком перспективним і таким, що вписується у загальноєвропейську стратегію. Проте, як і з проблемою «обхідних» газопроводів, як і з проблемою втраченого співробітництва за проектом створення літака АН-7Х, як і в питаннях участі в миротворчих операціях Київ здебільшого спостерігає. Можливо, в очікуванні, що проблема вирішиться сама.
Позиція спостерігача має одну істотну ваду. Вона призводить до того, що з країною, керівництво якої виглядає неспроможним до чіткої адекватної реакції і на внутрішні, і на зовнішні виклики, перестають рахуватися в принципі. І потім дуже важко буде якось перевести в реальну площину слова про «дуже важливу європейську країну». А втім, може, саме такого результату й очікували — тільки хтось нарешті повинен зрозуміти, що ні Буш, ні Путін, ні Шредер, ні Блер не перейматимуться за Україну пошуками її місця та значення. І якщо Буш з Путіним вирішували свої проблеми без огляду на Київ — то це просто адекватна оцінка.
