Своя Україна в Сербії
Сербія живе за нового очільника країни, демократа Бориса Тадича. Він прийшов до влади під гаслом «І Косово, і Євросоюз» і завжди відстоював європейську перспективу Сербії. Але наголошував на тому, що саме європейську, а не євроатлантичну. За нього віддали свої голоси 50,5% сербів. За кого голосував Мирослав Гочак, серб українського походження і секретар Української ради у Сербії, — не говорить. Лише переконує, що життя та робота діаспори визначається перш за все її умінням «вертітися» та політикою рідної держави, й тільки потім — владою у країні громадянства. Представники ж діаспори не дуже й воліють лізти в політику. «Просто такі різні обставини й вони так складаються, що завжди українцям били по голові й по носу, тому ми не дуже є такими політичними», — говорить Мирослав.
У Сербії проживає 5 тис. українців і 16 тис. русинів, але, зважаючи на історію переселення на ці території, лише в автономному краї Воєводина українці проживають досить компактно, щоб користуватися усіма правами нацменшини. Тому, коли в 2006 році Сербія ратифікувала Європейську хартію про національні меншини, сербські українці сповна могли скористатися своїми правами. (Згідно хартії, на територіях, де є велика концентрація представників однієї національності — від 15%, її мова вважається робочою, тобто такою, на якій можна виступати в місцевих радах, навчатися та створювати ЗМІ).
«Ще в 2003-му ми створили свій орган самоврядування — Національну раду української національної меншини», — говорить Мирослав Гочак, секретар Ради. «Проблема в тому, що про Україну серби зовсім мало знають, але ми влаштовуємо культурні заходи, на яких показуємо й розповідаємо, що Україна — суверенна держава з багатою культурою».
Загалом Національна рада не займається політикою, а скоріше — виключно культурними справами. Контролює ефірний час українських радіо- та телепередач, готує навчальні програми з предмету «українська мова», організовує культурні фестивалі. Витрати на існування громади покриває українське посольство. Поки українська спільнота не мала комерційних проектів, які б приносили прибуток.
У великих містах, де згрупувалося українське населення, існують українські гуртки при школах. Тут наша мова викладається факультативно, після занять діти йдуть на додатковий урок з української мови та українознавства (історія, географія, культурологія).
«Це важливо для нас, бо головними критеріями збереження національної самобутності є саме знання мови та здобуття освіти рідною мовою», — говорить Мирослав Калинюк, голова Української національної Ради Сербії.
Навчатися українською воліють і деякі серби. У Бєлградському національному університеті вже восьмий рік існує кафедра української мови. «У нас навчаються в основному серби, які не мають ніякого стосунку до України. Ні родинних зв’язків, ні якихось інших не мають. Їм просто подобається мова, і вони присвятили себе її вивченню», — розповідає керівник кафедри української мови Людмила Попович. Кількість студентів-україністів збільшується з кожним роком: якщо на четвертому курсі навчається шестеро, то на перший зараховано вже 12 х. Крім теоретичних знань, викладачі намагаються познайомити студентів з культурою України та її традиціями. Так, при кафедрі створений хор, який виступає на українські свята. Студенти також раз на рік готують театральні виступи. «Українською про українців», — говорить головний постановник цьогорічної вистави «За двома зайцями» і викладач української мови на кафедрі Юлія Білоніг. «Це просто захоплює, з якою наснагою вони вчать ролі. Я бачу — їм цікаво. А коли подумати, що ці діти — чистокровні серби, які переважно знали мізер про Україну, а сьогодні на виставі українською сперечаються і залицяються — я ними захоплююсь. Але їм цього не кажіть, бо ж я суворий викладач», — сміється Юлія.
«Ти моя конфетка», — каже Голохвастов вустами студента шостого курсу факультету україністики Марка Станісавлєвіча. За умови, що факультет слабо забезпечений підручниками та іншим навчальним матеріалом, викладачам доводиться розробляти уроки самостійно. Але проблема не в забезпеченості бібліотеки, а скоріше у відсутності потрібної літератури взагалі. «Знайти українську книжку сучасного автора? Навіть не знаю, я все читаю з iнтернету. Нещодавно дізнався, що ви їсте на Великдень бабки з творога. А у нас цього продукту як такого немає. От у звичайних підручниках я б таке вичитав?» — розповідає Марко. Саме тому кафедра україністики намагається власними зусиллями створювати необхідні книги. До цього процесу долучають і студентів. «Наші студенти переклали українські казки, які видали завдяки співпраці з українсько-русинською громадою та посольством України. Крім того, студенти перекладали книжку Довженка «Україна в огні». Є переклади і щоденника Довженка», — говорить керівник кафедри української мови Людмила Попович. Зараз же триває робота над українсько-сербським словником. Якщо у Бєлградському університеті він з’явиться вже наступного року, то коли він побачить Україну — це набагато складніше питання. До прикладу, остання робота україністів із Сербії — українсько-сербський розмовник. У Бєлграді його можна придбати за 200 динарів, або 20 грн., в Україні ж вам запропонують лише російський варіант. Але що робити цим українознавцям далі? Кафедра не забезпечує працевлаштування, а тільки дає рекомендації. Україна — готує своїх знавців сербської. А економічні зв’язки між країнами не настільки потужні, щоб відчувалася нестача кадрів. Як живуть ці студенти після випуску? Деякі їдуть викладати у ті самі школи в містах зосередження української діаспори, деякі влаштовуються у сербсько-українські ЗМІ, інші ж мріють про роботу в посольстві.
«Ні, у нас поки випускники не працюють. Ми співпрацюємо переважно з представниками діаспори», — говорить Юрій Лисенко, перший секретар посольства України у Бєлграді. Для студентів діаспори є квоти на навчання в українських ВНЗ. За минулий рік таких сербських українців було п’ятеро, сьогодні вони — студенти Львівського, Чернівецького та Київського університетів. За підтримки посольства відбуваються і культурні вечори, видання часописів. Якщо ж перевести всю допомогу у фінансовий еквівалент, то за минулий рік на потреби найбільшої української громади у Сербії було виділено близько $10 тис. «Чи є пропозиції допомоги з української сторони, від меценатів?», — перепитує Мирослав Каленюк, голова української національної ради Сербії. «Добрий дядя? Давайте адреси, будемо працювати. Немає, які дяді, коли в Україні нема грошей?! Україна — не Німеччина, яка допомагає і виділяє величезні кошти. Може, так буде колись, через 20—30 років», — говорить Мирослав Каленюк.
Чи вплине якось зміна політичної верхівки Сербії на життя українців — невідомо, адже, як любить повторювати українець серцем і серб за паспортом Мирослав Гочак: «Для нас тут важливо, щоб ви там знали, що ми існуємо і щоб нас не забували, ну і щоб голосно заявили світу, чого українці варті».
