Трансатлантичний континентальний дрейф

Континентальні плити Землі розкололися і почали зміщуватися мільйони років тому. Але будь-кого, хто сьогодні відвідує європейські столиці чи стежить за подіями у Вашингтоні за президента Дональда Трампа, можна пробачити за думки про те, що зараз відбуваються нові тектонічні розходження.

Звісно, трансатлантична недовіра не є чимось новим. Напередодні Іракської війни 2003 року тодішній міністр оборони США Дональд Рамсфельд спровокував полеміку, коли накреслив лінію між «старою Європою» і «новою Європою». Остання складалася з колишніх комуністичних держав, які з набагато більшим ентузіазмом ставилися до ідеї долучитися слідом за США до цієї війни. В очах багатьох європейців мета Рамсфельда полягала в тому, аби посіяти розбрат усередині Европи.

Тепер Європі доводиться мати справу зі ще одним складним американцем на ім’я Дональд. Адміністрація Трампа застосовує до Європи ще агресивніші підходи, вважаючи Євросоюз своїм стратегічним конкурентом і ставлячи під сумнів довгострокові зобов’язання Америки у сфері європейської безпеки. Щодо трампівського світогляду, США розглядають зараз Європу як нахлібника, який зловживає американською щедрістю.

Демонструючи слабке розуміння американських інтересів, Трамп, схоже, має намір підірвати сили європейської інтеграції. Він намагається посіяти ворожнечу між європейцями, до того ж не лише «старими» й «новими» (серед останніх у нього, до речі, є кілька фанатів). Приміром, Трамп не робить таємниці зі своєї симпатії до прибічників Брекзиту, хоча вони продовжують дискредитувати себе в очах більшості європейців і, напевно, навіть більшості населення у Великій Британії.

Світогляд Трампа під гаслом «Америка передусім» не залишає місця для партнерства між США і Європою чи будь-якими іншими союзниками, які не кидаються автоматично підтримувати американську політику. Віце-президент США Майк Пенс дуже чітко продемонстрував це в лютому на Мюнхенській конференції з безпеки, де він виніс європейцям догану за підривання режиму американських санкцій проти Ірану і більше нагадував учителя, який перелічує список не виконаних вчасно завдань.

Американський патерналізм щодо Європи не обов’язково припиниться, коли Трамп піде. Як ми вже бачили, цей патерналізм відображає давнішні погляди американського істеблішменту у сфері національної безпеки, зокрема серед неоконсерваторів, багато хто з яких відкрито відмовляється працювати на Трампа. Щодо проблем, які варіюються від Балкан до російської загрози Україні, панівна американська думка полягає в тому, що європейці — слабкі. Або, як зауважувалося в популярній зовнішньополітичній книжці 2003 року, «американці — з Марса, а європейці — з Венери».

Так, звісно, на Європі теж лежить частка провини за трансатлантичну напругу. Коли близько 20 років тому Євросоюз почав процес розширення, Польща та інші кандидати на вступ скаржилися американським дипломатам, що європейські посланці вимагають від них вибору між Америкою і ЄС, неначе це були два різні набори цінностей та інтересів. Погляди європейців — ймовірно, більш прогресивні — на зміну клімату, страту, застосування м’якої сили і на багато інших проблем використовувалися для формування загальноєвропейської ідентичності, чиї інтереси відрізняються від інтересів США.

Звичайно, відтоді багато що змінилося. Деякі європейці почали розуміти, що їм треба робити більше для зміцнення трансатлантизму, зокрема, збільшувати оборонні витрати, спрощувати процедури ухвалення рішень в ЄС, врегулювати економічні спори. (Великим відступником є Німеччина, чиї оборонні витрати у вигляді частки ВВП залишаються значно нижчими, ніж цільовий рівень 2%, встановлений НАТО).

А втім, ще фундаментальніша проблема Європи є внутрішньою. З широкого спектру питань європейським лідерам слід активніше і краще пояснювати своїм виборцям, в чому реально сенс європейського проекту. Для раніших поколінь відповідь була очевидною: європейська інтеграція потрібна, аби запобігти новій світовій війні. Але хоча це було правильно 70 років тому, зараз цілком зрозуміло, що засадничі цілі цього проекту потрібно відновити з урахуванням нинішніх тривог європейських виборців.

Спочатку європейці вважали, що об’єднуються в цивілізаційному починанні. Але в міру поглиблення структурної інтеграції ЄС і долучення до нього об’єднаної Німеччини, багато європейців почали вважати, буцімто їх силоміць втягнули під владу найобтяжливішої бюрократії у світі. А на тлі посилення соціального й економічного тиску імміграції дедалі більше європейців почали почуватися так, ніби вони втрачають національну ідентичність. Їхній настрій навряд чи зміниться, якщо читати їм лекції про моральну відповідальність і потреби тих, кому менш поталанило.

Цим самим в деяких країнах ЄС, зокрема й тих, хто дістав величезні вигоди від членства в Євросоюзі, виникло зараз інстинктивне бажання зачинити двері і оточити себе колючим дротом. Але, як знає будь-який серйозний європейський лідер, кризою мігрантів і біженців        — і імміграційною політикою в ширшому сенсі — треба займатися комплексно на рівні ЄС, зокрема за допомогою упевненої зовнішньої політики, спрямованої на усунення докорінних причин цієї проблеми.

Поки європейці намагаються впоратися із фундаментальними проблемами ідентичності, бюрократії та суверенітету, політики США (незалежно від політичної належності) мають глибокого вдихнути й замислитися про причини нинішнього трансатлантичного дрейфу. Якщо конкретно, їм слід замислитися над питанням, а чи справді владний патерналізм є найкращим підходом щодо континенту, чиї цінності й інтереси так перетинаються з нашими власними.

Я ризикую сказати очевидне, але зрастаюча угроза для демократії (і навіть самої цивилізації) потребує, щоб США і Європа почали демонструвати більше взаємної поваги и співпраці. Немає причин сподіватися, що за нинішньої адміністрації США щось зміниться. Проте нам слід докласти всіх зусиль, аби підготуватися до кращого майбутнього у трансатлантичних відносинах. Настав час підштовхнути континентальні плити назад одна до одної.

Проект Синдикат для «Дня»

Крістофер ХІЛЛ, колишній помічник Держсекретаря США з Східної Азії, був послом США в Іраку, Південній Кореї, Македії та Польщі, спеціальним посланцем США в Косово, перемовником із Дейтонських мирных угод, головним перемовником з Північної Кореї у 2005—2009 рр. Є головним радником канцлера із міждународної співпраці, професором дипломатичної практики в Університеті Денвера.