Туреччина та Європа: два поїзди із зустрічним курсом?
Втрутившись у справи Лівану, європейці ухвалили далекосяжне, ризиковане і, водночас, правильне рішення. Причина полягає в тому, що майбутнє безпеки Європи вирішуватимуть у Східному Середземномор’ї та на Близькому Сході. Європа — подобається їй це чи ні — взяла на себе нову стратегічну роль у регіоні. Якщо вона не впорається, ціна буде високою. Беручи до уваги серйозний ризик, на який наражається Європа, повністю усвідомлюючи наслідки, вкрай важливо, щоб розвивалася європейська Велика Стратегія відносно Східного Середземномор’я та Близького Сходу, аби Європа могла спокійно та чітко визначити свої інтереси. У будь-якій серйозній зміні цієї Великої Стратегії Туреччина повинна буде відігравати центральну роль — у політичному, військовому, економічному та культурному сенсі.
Захист інтересів Європи в цей час означає встановлення міцного зв’язку — справді непорушних уз — із Туреччиною як наріжним каменем регіональної безпеки. Тому дивно, що Європа робить якраз навпаки: твердо закриваючи свої очі на стратегічний виклик, поставлений Туреччиною.
Успішна модернізація та демократизація Туреччини — з сильним громадянським суспільством, владою закону та сучасною економікою — будуть не лише надзвичайно вигідні для Туреччини, а й внесуть стабільність і послугують моделлю для змін в ісламському світі. Насамперед, успішна модернізація великої мусульманської країни зробить вирішальний внесок у безпеку Європи.
Від часів Кемаля Ататюрка, засновника сучасної Туреччини, модернізація Туреччини покладалася на її західну або європейську перспективу. За останні 43 роки ця перспектива значною мірою визначалася інтересом Туреччини до вступу до Європейського Союзу й обіцянкою вступу зі сторони ЄС. Але в той час, коли навіть найменший погляд на охоплений кризою регіон на східному фланзі Європи — Іран, Ірак, Сирія, конфлікт на Близькому Сході, Середня Азія і Південний Кавказ, ісламський тероризм, еміграція та загрози поставкам енергії в Європу — повинен прояснити першорядну важливість Туреччина для європейської безпеки, Європа упивається своєю незацікавленістю станом європейсько-турецьких відносин.
Цієї осені Європейська Комісія запланувала видати доповідь про досягнуті успіхи в переговорах із Туреччиною про вступ. Цілком може виникнути небезпечна ситуація, оскільки ця доповідь загрожує пустити під укіс увесь процес.
Основна суперечка з приводу Кіпру: Туреччина відмовилася відкрити свої порти, аеропорти та дороги для Республіки Кіпр, що вона зобов’язана зробити згідно з Протоколом, підписаним в Анкарі, який поставив умови для переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Туреччина пояснює свою відмову нездатністю ЄС (у результаті вето, накладеного грецько-кіпріотським урядом у Нікосії) виконати власну обіцянку про початок торгівлі з Північним Кіпром, який перебуває під владою Туреччини. ЄС дав ці обіцянки в Раді Європи в грудні 2003 року й офіційно в Раді Міністрів закордонних справ у квітні 2004 року. Але поки що він їх не виконав. Таким чином саме в Анкари — а не в ЄС! — є на це законне право.
Коли Протокол, підписаний в Анкарі, був узгоджений, уряд турецького прем’єр-міністра Реджеп Тайіп Ердогана досяг того, що доти вважалося неможливим: він зламав наявний протягом десятиріч опір турецьких кіпріотів компромісу між двома частинами розділеного острова. Турецький Північний Кіпр прийняв план Генерального cекретаря ООН Кофі Аннана (у широкому масштабі підтримуваний ЄС), аби вирішити давній конфлікт. Але Грецький Південь, який підбурює і надихає власний уряд, відхилив його. Буде вкрай несправедливим і відверто безглуздим, якщо доповідь Комісії ЄС визнає Туреччину відповідальною за її відмову піти на подальші поступки Грецькому Кіпру (який тепер є членом ЄС), водночас відмовляючись винуватити уряд у Нікосії, який є справжньою причиною перешкоди.
Деякі в ЄС — головним чином у Франції, Німеччині й Австрії — здається, самовдоволено радіють перспективі зіткнень із цього питання, вважаючи, що це змусить Туреччину відмовитися від свого прагнення до членства. Але таке ставлення є безвідповідальним. ЄС готовий здійснити серйозну стратегічну помилку, дозволивши собi у своїй доповіді цієї осені керуватися короткозорими внутрішніми міркуваннями про стратегію деяких із її важливих держав-членів.
А яка перспектива є в Туреччини за межами ЄС? Пантурецькі ілюзії? Повернення до Сходу й ісламу? Жодне з них не буде функціонувати. Але Туреччина не сидітиме без діла на порозі Європи. Ставлення Європи штовхає Туреччину на укладення союзів із її традиційними регіональними суперниками — Росією й Іраном. Ці три держави, кожна з яких дуже важлива для Європи, були суперниками протягом багатьох століть. Таким чином, союз між ними здається майже неможливим. І все ж Європа, схоже, прагне досягнути неможливого на шкоду континенту.
Усередині Туреччини опитування громадської думки свідчать про те, що розчарування в Європі посилюється, тоді як Іран розглядається з дедалі більшим схваленням. Почуття відчуження по відношенню до Заходу поширюється, а дипломатичні відносини Туреччини з Росією досягли небаченої досі близькості.
Звісно, існує великий внутрішній опір вступу Туреччини до ЄС. Тому заключний результат процесу вступу є відкритим питанням для обох сторін. За загальним визнанням, Туреччина ще доведеться пройти довгий шлях. Але наражати на небезпеку цей процес тут і тепер, повністю усвідомлюючи можливу ціну, — це акт дуже дорогої дурості з боку європейців, а дурість — найгірший гріх у політиці. У європейсько-турецьких відносинах два поїзди нерозсудливо мчать назустріч один одному. Ні Туреччина, ні Європа не можуть дозволити собі дуже передбачуваного краху.
B> Йошка ФІШЕР — був міністром закордонних справ і віце-канцлером Німеччини з 1998 до 2005 року. Він є лідером партії зелених протягом майже 20 років, на сьогодні він також приїжджаючий професор у школі Вудро Вільсона у Прінстонському університеті.
