У тіні Тамерлана

Америка офіційно вступила у стратегічний союз з Узбекистаном, що, безсумнівно, надасть геополітичній карті Середньої Азії нового вигляду. І хоча Сполучені Штати намагалися тихо, не привертаючи уваги, здобути прихильність держав Середньої Азії (Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану) відтоді, як вони відкололися від Радянського Союзу десять років тому, ще кілька тижнів тому військова присутність США так близько від південного кордону Росії була абсолютно немислимою.

Військова присутність США в Узбекистані є важливим показником того, що геополітичні правила другої половини ХХ століття відтепер не панують у сучасному світі. «Холодна війна» і «поствоєнний» період, скоріше за все, закінчилися. Стихійні та далекосяжні для всього світу наслідки терористичних актів 11 вересня є, звичайно ж, головною причиною того, що відбувається, притому, що багато з цих наслідків поки що не проявилися.

Прогнозувати розвиток нових відносин Америки із Середньою Азією та їхнє значення для геополітики регіону неможливо. Ніхто зараз не в змозі передбачити, як довго триватиме інтерес США до Узбекистану, та чи захоче Америка розповсюдити свій вплив й на інші країни Середньої Азії. Багато буде залежати від перебігу сухопутних військових операцій в Афганістані, і того, чи замінить військову присутність США спостережна місія ООН, на кшталт працюючої сьогодні у Косово.

Якщо в майбутньому регіон залишиться без міжнародної військової присутності, США можуть забажати зберегти свою присутність у ньому назавжди. За такого сценарію Узбекистан міг би відіграти для Сполучених Штатів таку ж саму роль корисного сусіда, яку Пакистан відігравав в останні роки «холодної війни». І навіть якщо США дійсно підуть iз регіону, воєнний баланс у Середній Азії, схоже, все одно зміниться, оскільки США, мабуть, серйозно мають намір запропонувати Узбекистану довгострокову воєнну допомогу як винагороду за згоду останнього стати плацдармом для збройного вторгнення Сполучених Штатів в Афганістан.

Що б не сталося, Узбекистан продовжуватиме віддалятися від Росії у військовому плані, що явно не сподобається президенту Росії Володимиру Путіну. Однак ступінь його невдоволення залежатиме від характеру розвитку відносин між Росією та НАТО. Зрештою, питання про майбутню військову базу США в Узбекистані не повинно сильно стурбувати російську політичну еліту, якщо Москва сама має намір згодом стати членом НАТО. Ця ідея, що здавалася колись абсолютно нереальною, стала предметом серйозних дебатів та дискусій протягом останніх тижнів.

Президент Росії чудово розуміє прихований принцип «послуга за послугу», закладений у відносинах Росії із США. Це полягає в наступному: використання Вашингтоном Узбекистану в якості опорного пункту для захисту стратегічних інтересів США у Середній та Південній Азії забезпечує простір для аналогічного маневрування Росії в Чечні, а, цілком ймовірно, також і в Грузії. Це може лише частково послабити невдоволення Росії з приводу пониження її статусу на території, яку вона звикла вважати своєю, але водночас дозволить їй зайнятися своїми власними стратегічними інтересами.

Військова присутність США у Середній Азії представляє ще більший потенційний інтерес для Китаю — країни, яка, як і Росія, будучи однією з шести країн — учасників Шанхайського Форуму, має договір щодо безпеки з Узбекистаном. Безсумнівно, знищення Сполученими Штатами Осами Бен Ладена та його багатонаціональної терористичної мережі в Афганістані є вигідним Китаю, який зможе використати це як зручний мотив для нанесення першого випереджального удару по уйгурським сепаратистам у південно-західних районах країни та іншим мусульманським дисидентам Китаю.

Однак зацікавленість Китаю у стабільності відносин між колишніми радянськими республіками Середньої Азії має аж ніяк не короткостроковий характер. Енергоресурси даного регіону зроблять його об’єктом постійної уваги зовнішньої політики Китаю протягом наступних років і десятиріч. На даний момент, однак, захист своїх економічних інтересів у Середній Азії та гарантія того, що жоден з ворогів Китаю не отримає притулку на території цих країн, здається, цілком задовольняє китайський уряд.

У той час як експансія США у Середню Азію не вплине негативним чином на стратегічні інтереси Росії та Китаю, сусіди Узбекистану обов’язково відчують, що їхня майбутня безпека та силовий баланс у регіоні зазнають значного ризику через практично неминуче посилення військової сили Узбекистану — цілком передбачуваного побічного результату співпраці із США.

До речі, президент Узбекистану Іслам Карімов, схоже, давно вважає, що покликання та доля його країни полягають в домінуванні у Середній Азії. Лідери сусідніх країн розглядають споруджений нещодавно у центрі Ташкента пам’ятник древньому завойовнику Тамерлану як пряме попередження всім їм. Багато хто починає побоюватися, що американська зброя тільки піділлє масло у вогонь узбецьких амбіцій.